Підтримайте Вільне Радіо
Журналістка з Донецька Катерина Клюєва, яка нині мешкає в Бельгії, презентувала першу англомовну збірку оповідань Normal People Don’t Act Like This (“Нормальні люди так не поводяться”). Книжка, яка розповідає про минуле офісне життя письменниці, вийшла під її літературним псевдонімом Kateryna Kievit. Авторка пояснює: ця збірка — спосіб пережити власні травми війни, не звертаючись напряму до цієї теми.
Журналісти Вільного Радіо розпитали Катерину про її літературний дебют та плани на наступну книгу вже українською.
Чому ви вирішили писати саме про офісне життя, як собі пояснили цікавість до цієї теми?
Для мене це був реальний ескапізм. Я хотіла у своїй уяві, своїми думками повернутися до минулого, де я працювала в офісі. І ніби зануритися в якусь абсурдну атмосферу, яка не нагадує про війну. Бо тема війни для мене болюча, я себе вважаю людиною травмованою.
Я біженка вже другий раз, бо я родом з Донецька, і у 2014 році я залишила своє рідне місто та переїхала до Києва. З початком повномасштабної війни я теж була у столиці, а вже у березні 2022 релокувалася до Бельгії. І вже тут я відчула бажання писати і донести якийсь меседж. Водночас писати про свої травми я поки не можу. Це для мене ніби не прожите, не “перетравлене”. Ці думки та почуття на цей момент в літературу не можуть виплеснутися.
А от написати щось про минуле, про своє, як тепер вже кажу, спокійне офісне життя — ця ідея відгукнулася. Тож я поступово почала писати невеличкі оповідання — іноді смішні, іноді абсурдні. Там є навіть трохи офісних жахів, але вони досить легкі. Бо зараз все здається легким у порівнянні з жахами війни.
Можливо, ця збірка — це мій спосіб пережити такий період і знайти в собі сили писати українською, по-перше, і щось актуальне, по-друге. Бо бельгійці більше хочуть прочитати щось про війну.
Чи не було у вас відчуття, що від українки очікували саме книжку про війну і досвід переїзду в іншу країну?
Ті, хто мене погано знає, могли очікувати книгу про досвід проживання війни. Ті люди, які знають мене краще, розуміли мій стан і навіть говорили: “Якщо ти не хочеш цього писати, будь ласка, не пиши. Ми розуміємо, що це важко. Коли зможеш, тоді і напишеш. Всі поставляться з розумінням”.
Але от суспільство, я думаю, що очікує. Якщо людина з України, то вона буде розповідати тільки про війну, а не про інші теми. Тому так, я думаю, що очікування були інші.
Я так розумію, що ви одразу писали англійською, без перекладача?
Це ще один елемент, який мені допомагав заспокоїтись. Тобто, так, я знаю англійську мову, і це робоча для мене мова. Але вправи у літературній царині — це зовсім інше. Тому я дійсно зосереджено працювала над текстом. Паралельно я вивчала і нідерландську мову, а вони трохи схожі. Я занурилась у нову для себе мову і таким чином опанувала свою ностальгію та жагу повернутися в ті часи. Тому незнайома і нерідна мова була моєю літературною вправою і способом змиритися з реальністю, чимось зайняти свої мізки.
В описі до збірки написано про гротеск і про абсурдність, про переплетення реальності з вигадкою. Чим або ким ви надихалися в процесі написання? Окрім власних спогадів.
Основою було реальне життя, бо я працювала в офісі. Але в мене у підсумку вийшла така більш літературна гра. Надихалася я українськими авангардистами та європейськими письменниками 30-х років, зокрема, це був Борис Віан. Надихав мене і роман “Місто” Валеріана Підмогильного, хоча в нас різна манера письма, звісно. І також відомий український футурист Ґео Шкурупій, який писав, серед іншого, цікаві вірші. В мене теж подекуди виходила така гра з формою. Формально вийшла проза, але трохи з поетичною частиною.
Обкладинка збірки вийшла у таких яскравих, трохи кислотних тонах. Чи довго ви визначалися з тим, який вигляд вона матиме?
Насправді так, бо спочатку все було у більш спокійних тонах. Потім текст прочитали кілька моїх друзів і сказали, що з такою назвою читачі можуть подумати, що це якийсь нон фікшн про психологію або романтична історія. Вони порадили додати кольорів, щоб було зрозуміло: під такою яскравою обкладинкою — щось незвичайне.
Такий в нас був задум — привернути увагу такою обкладинкою. І якщо, наприклад Ви, звернули увагу теж, то, виходить, задум спрацював.
Ви багато експериментів об’єднали в одній книжці, і ще у вас з’явився літературний псевдонім Kateryna Kievit (Катерина Києвіт). Тут вчувається і відсилка до Києва, але знаю, що в перекладі з нідерландської це якийсь птах. Розкажіть, будь ласка, детальніше про цей вибір. Вас тепер так треба завжди представляти чи це ім’я тільки для літературних експериментів?
Звісно, я залишаюся Катериною Клюєвою. Думаю, що мене за цим ім’ям більше знають, бо я працювала журналісткою і в Києві, і в Донецьку.
Що стосується псевдоніма, то Kievit українською літературною перекладається як чайка. Але ще є регіональний варіант: у Харківській і Донецькій області кажуть на цю пташку чибіс. Вона така невеличка, з пір’ячком, що стирчить на голові. Птах цей є тут в Бельгії, і в Україні теж.
Мені сподобалося, що аудіально назва трохи схожа на Київ, хоча пишеться інакше. І мені здалося, що характер цієї пташки мені імпонує. З одного боку вона ніби така діловита, завжди зайнята своїми пташиними справами. З іншого — вона трохи полохлива, може розгубитися. І я себе відчуваю такою сконцентрованою, такою, що реалістично дивиться на світ, знає, чого хоче. Але водночас я можу розгубитися, відчути себе не на своєму місці. І ось цей образ у мене асоціюється з такою пташкою, тому і вирішила, що буду Kateryna Kievit.
Не знаю, чи цей псевдонім приживеться, але ця збірка вже під ним видана і мені це імпонує та подобається.
Офіційно визнаною назвою виду Vanellus vanellus українською мовою є чайка. Саме цей термін є широко вживаним у науковій орнітологічній літературі та словниках української мови.
У різних регіонах України існують народні назви цього птаха:
Як можна придбати вашу збірку?
Її можна купити на Amazon Kindle. Ціну я там, на жаль, не можу поставити нижчою. Збірка доступна у трьох форматах — в електронному варіанті, з м’якою обкладинкою і з твердою палітуркою. І невелику кількість надрукували спеціально для презентації, якої ще досі не було, але вона планується, і щоб я могла подарувати друзям теж.
В мене не було комерційної мети. Тобто я не думала поки над тим, щоб заробляти. Для мене було важливо, щоб люди на зворотній стороні палітурки прочитали, що я українська авторка. І в моїй книзі є трохи України, хоча вона там і специфічна.
Для мене було важливо показати, що українці помітні у нових суспільствах. Ми творчі, ми вміємо проявлятися, робимо це ефективно. Українці не просто переїжджають у нові країни та стають невидимими. Вони працюють і часто створюють щось у царині культури та інтелектуального продукту.
Чи допомагав вам журналістський досвід під час літературної роботи?
Я не можу сказати, що саме мій досвід у журналістиці був корисний, бо літературна праця — це інший вимір. Тим паче, останні роки я працювала у бізнесових виданнях, де мала справу з чіткими даними і фактами. Тому я, скоріше, дистанціювалася від своєї журналістської частини. Але, звісно, здатність підмічати якісь деталі, бачити у якихось речах тенденції — це навик, який у багатьох працівників медіа є. Сподіваюсь, що в мене він теж є, і це дійсно допомогло.
Якщо в літературі ви поки оминаєте тему війни, то, можливо, говорите або плануєте говорити в Бельгії на цю тему саме як журналістка?
У Бельгії є зацікавленість темою України, практично усі видання або у кожному випуску, або раз на тиждень пишуть на різні теми, дотичні до російсько-української війни. Я теж планую цикл статей, але поки в мене перемовини тривають, і я намагаюсь налагодити контакти.
Бельгійські медіа хочуть матеріали, в яких автор ніби є більше над подією. Звісно, ніхто не говорить про висвітлення двох сторін, бо це війна, і для бельгійців очевидно, хто є агресором. Але українські автори та наша подача для їхніх медіа сприймається як “занадто”. Навіть якщо українці виїхали в іншу країну, вони залишаються всередині ситуації, тому ми для іноземців часто занадто емоційні, а наші матеріали занадто шокуючі.
Тому аналітику вони часто залишають для своїх авторів, вони це вміють. Але водночас є великий запит на історії простих людей, бо читачі хочуть чути голоси і тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав. Тому я над цим працюю і сподіваюсь, що публікації будуть.
Знаю, що у вас є план та історія для наступної книги. Вона вже має бути українською?
Я для себе вирішила, що англійська та нідерландська будуть для літературних вправ і частково терапевтичних речей. А українською я готую себе писати про війну, і в мене вже готовий задум для роману. Це має бути книга про людину, яка повернулася з полону. Події в моїй уяві поки що розгортаються у Кривому Розі, але це не остаточне рішення, бо робота над текстом триває.
Можливо, я перенесу дію в якесь промислове місто Донецької або Луганської області. Бо герой роману буде працювати на металургійному заводі, жити зі своєю донькою. Там має бути і досвід мирного життя, і досвід проживання своїх травм.
Я планую зробити більш реалістичний роман, але з елементами містики та такими поетичними інтермецо. І металургійний завод у новій книзі буде дуже схожим саме на той Єнакієвський завод, де я працювала 4 роки і дуже добре пам’ятаю атмосферу. (до 2014 року Катерина Клюєва працювала головною редакторкою корпоративного видання Єнакієвського металургійного заводу, — ред.).
Тому крок за кроком я повертаюся до української тематики і хочу говорити про Україну у найкращий з усіх можливих способів.
Придбати першу книгу Катерини Києвіт можна на Amazon.
“Ласкаво просимо до офісу, де сняться скріпки, сумно парить кава, і навіть тиша засуджується.
У книзі “Нормальні люди так не поводяться” Катерина Києвіт перетворює стіни робочого місця на щось дивне та зворушливе. Історії, сповнені сатири, меланхолії та магічного реалізму, переносять вас у світ, де системи ламаються, машини відчувають, а люди шукають сенсу.
Для всіх, хто коли-небудь був занадто людиною на роботі — або занадто мало. Зайдіть в офіс. Але не сподівайтеся вийти звідти такими ж”, — йдеться в анотації до збірки Normal People Don’t Act Like This.
Раніше ми розповідали про британського фотографа, який випустив фотокнижку “Щоденник волонтера”. Її він дарує іноземним дипломатам, щоб нагадати: війна в Україні триває.