Ця історія почалася на Майдані 11 років тому, коли Андрію було 22. Хлопець навчався в семінарії, працював кур’єром, влаштовував заходи для молоді. Як саме каже, тоді в його житті останній рік не пахло війною, бо вже за лічені місяці він опиниться у гущі боїв за Донецький аеропорт. Кількома роками пізніше він переїде з дружиною до Світлодарська, аби змінювати місто як громадські активісти.
Ми зустрілися з Андрієм на Донеччині, бо тепер він — військовий 24-ї ОМБр, яка стоїть у Часовому Ярі. Історія добровольця — це мандрівка спогадами від барикад до фронту.
На дворі 2013-й. Після побиття студентів на Майдан Незалежності приходять все нові та нові люди. Поряд розносять чай та будуть нові барикади бізнесмени, викладачі та студенти. Серед них є і Андрій Полухін. Студент-семінарист, який в перервах між парами підробляє кур’єром та проводить заходи для молоді при одній із церков.
“Декілька дівчат з нашої церкви навчалися в Могилянці. Вони одними з перших сказали жорстке “ні” рішенню Януковича вступити в Митний союз. Якраз в ніч на 30 листопада одну мою знайому “Беркут” побив на Майдані. Цей крок влади перейшов будь-які межі дозволеного. Стало очевидно, що Янукович та компанія придушують будь-які прояви свободи та демократії. Відлупцювати людей в центрі міста — ненормально. Після цього я почав систематично приходити на Майдан. Потім приєднався до Євангельської двіжухи в молитовному наметі”, — пригадує Андрій.
Після нового року хлопець почав ходити на барикади. Спочатку носив бутерброди й чергував разом з іншими протестувальниками.
“18 лютого я спеціально відпросився з роботи, бо знав, що буде якийсь двіж. Тоді на Інститутській я попрацював руками: кидав каміння, барикади будував, відштовхував “Беркут”. Саме й той день я отримав посттравматичний синдром ще до того, як це стало “модно”. Мене вдарили по касці кийком, коли ми відступали до “Львівської брами” (назва однієї з барикад на Майдані, — ред.). Дорогою туди я побачив знайому дівчину, яку теж вдарив силовик. В той момент будь-які мої пацифістичні погляди зникли моментально”, — розповідає Андрій.
Наступні пів року Андрій часто згадував події 18 лютого, бо саме цей день став одним із переломних у його житті. Як сам каже, ця зима змінила його життя на наступне десятиліття.
Весна 2014-го. “Зелені чоловічки” заходять у Крим, а згодом починається окупація міст Донеччини та Луганщини. Через декілька місяців Андрій бере свій рюкзак і складає туди речі, в яких ще в лютому ходив на барикади. Він вирішує їхати в Донецьку область як капелан. Спочатку у звільнені Слов’янськ та Краматорськ. Через деякий час Андрій замислився над поїздкою в Донецький аеропорт, за який на той момент уже тривали бої.
“У мене був знайомий капелан, який запитав, чи не знаю я когось, хто міг би поїхати на ротацію в Донецький аеропорт. Туди були потрібні люди. Я сказав, що можу поїхати. За два тижні я зібрав необхідне і був готовий виїжджати. Це 14 січня 2015 року. Вже сьогодні ясно, що я поїхав туди, коли був останній тиждень оборони ДАПу. В самому аеропорті я пробув неповних 5 днів”, — пригадує бої за Донецький аеропорт Андрій.
В ніч на 14 січня Андрій вирушив у ДАП. Дорогою туди автівку “прошило” декілька куль. Хлопця привезли на територію нового терміналу. Там його зустрів капелан, якого заміняв Андрій.
“Там же, вже в ДАПі, він провів мені разом з медиком дуже швидкий курс з тактичної медицини. Мені показали, як накладати бинти, джгути та інше. Так, капелани в аеропорті були ще й медиками, бо ми хотіли бути корисними і не лише говорити з хлопцями. Практика з медицини в мене почалася вже наступного дня. Тоді був великий бій, до мене почали приходити поранені. Можна жартома сказати, що за дві доби я став медиком. На другу добу я вже почував себе більш впевнено”, — говорить захисник.
Окрім нього, пораненим у ДАПі допомагав ще один медик. Але його життя обірвалося під вогнем після місяця оборони. 16 січня під обстріл потрапив і сам Андрій.
“Це трапилося після того, як нас витравили газом з усіх приміщень. Ми тоді були на першому пості. Це по факту було місце, куди до нас приїжджали машини і привозили необхідне. Ми з хлопцями викликали вогонь на себе, бо на другому поверсі вже ходив ворог. Я побачив пораненого і пішов його відтягувати. В цей момент “прилетіло” в 10 метрах від мене. Осколки полетіли по ногах і в плече потрапив шматочок бетону”, — каже Андрій.
На світанку 18 січня Андрія евакуювали з ДАПу. Оборона ж аеропорту тривала до 23 січня.
Упродовж року хлопець відновлювався після поранення. Згодом знову поїхав на передову, спочатку в Широкине, а далі — в Піски. Ротації на фронт тривали аж до 2019 року.
Між ротаціями Андрій познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою, теж активісткою. Замість великої весільної подорожі молода сім’я вирішила переїхати з Києва у Світлодарськ. Андрію та Олі запропонували працювати з молоддю в одній з громадських організацій.
“В першу чергу ми взялися у Світлодарську за організацію різних заходів для молоді. Потім почали спілкуватися з місцевою владою, бо нам не подобалося, як працює сама структура. Чесно скажу, це не найприємніший досвід. Пам’ятаю, нам виділили приміщення на 9 поверсі для проведення заходів. Ліфт, звісно ж, не працював, тому ми не могли запросити туди людей з інвалідністю чи старшого віку. Це стало поштовхом до того, аби розібратися, чому все так “працює”, — розповідає Андрій.
Вони з дружиною згуртували осередок небайдужої молоді у Світлодарську і почали працювати. Команда брала участь у багатьох проєктах для активної молоді з прифронтових територій. Основною метою було налаштувати діалог між владою та громадським сектором, аби разом розв’язувати проблеми міста. В підсумку команді вдалося напрацювати рекомендації щодо роботи місцевої влади.
“Зараз більшість військово-цивільних адміністрацій України працюють за законом, рекомендації до якого ми писали у Світлодарську. Я пишаюся, що наша молодь з Донеччини дотична до таких змін. Ми багато зробили разом. Чесно, багато людей навіть досі думають, що я родом зі Світлодарська, бо жив там та намагався змінювати це місто. На старті 2022 року в нас було багато планів, але потім почалася повномасштабна війна”, — говорить співрозмовник.
Андрій каже: ще до 24 лютого зрозумів, що насувається великий російський наступ. Сумними “дзвіночками” стали обстріли прифронтових територій навколо Світлодарська. Тож він з дружиною вирішив їхати у Львів, і практично “з потягу” чоловік пішов у військкомат.
“Мене взяли майже одразу, бо я мав досвід участі в бойових діях. Моя дорога знову повела на Донеччину. Зараз я служу у 24-й ОМБр імені Короля Данила, працюю в пресслужбі. Наша бригада стоїть у Часовому Ярі. Колись я звідти за 30 хвилин міг доїхати додому у Світлодарськ. Пам’ятаю досі кожен метр цієї дороги. Дуже боляче усвідомлювати, що Попасна і Бахмут, де я дуже часто бував, зруйновані та окуповані. Мені здається, міста, куди прийшов “рускій мір”, на років 20 відкотилися назад у розвитку”, — говорить військовий.
Сьогодні Андрій підтримує зв’язок з частиною молоді з Світлодарська. Ті, хто виїхав на підконтрольну Україні територію, активно допомагають захисникам, каже чоловік. Та є ті, хто з різних причин до сьогодні залишається у Світлодарську.
“Я чітко розумію, що вся моя робота у Світлодарську не була марною. Наша молодь дуже крута. З 24 лютого частина почала волонтерити, донатити. Дехто доєднався до Сил оборони. Один хлопець, на жаль, загинув під час оборони Бахмута. Я пишаюся нашою командою”,— каже військовий.
Зараз Андрію 33. Останні 10 років він тісно пов’язаний з війною та Донеччиною. Для більшості він — Андрій зі Світлодарська, який дуже хоче повернути місто, що стало рідним.
