Цей матеріал є блогом, який підготувала для Вільного радіо переселенка з Соледара Наталя Тищук. Думки та ставлення авторки до деяких речей у тексті можуть не збігатися з позицією редакції.
У дорозі є час зібрати свої думки. Досить часто я думаю про жінок, таких же, як і я.
Сказати важко, а скоріше це і не потрібно нікому, крім родин військових. Досить часто ти спостерігаєш, як люди живуть своїм життям, і здається, що їх не торкнулось зовсім нічого, так, тільки загальна тривога, жодного особистого моменту. А насправді ми не знаємо, хто довкола і що з ним.
Всі чули про тил, про те, якими мають бути стосунки в родині військового, але ніхто не спитає, як вона — дружина, як їй зараз. Сьогодні першочерговим має бути питання чітких термінів служби. Адже шанс вижити повинен мати кожен, і в першу чергу той, хто ціною власного життя боронить свою країну і її народ. Можновладці про це не говорять, бо це непопулярно, проблемно, рішення “немає” — я думаю, просто не здатні зробити все, що потрібно для цього.
Тим часом дружини чекають побачити “+”, переглядають час крайнього перебування в мережі. Борються з купою побутових питань і навчились розв’язувати їх самостійно, хоча задоволення від цього не отримують: треба, так треба. Одночасно ти мама, дружина, якийсь спеціаліст, волонтер, адвокат, представник, сантехнік, електрик, кухар, банкір… жінка. Від тебе оточуючі очікують впевненості, чіткості, рішучості, швидкості прийняття рішень, підтримки. Ти постійно працюєш і десь одночасно “літаєш”. Зі списку завдань, який постійно поповнюється, закриваєш найпріоритетніші та просиш Бога, щоб випробування були лише такими. А якщо ви ще й ВПО, то можна впевнено вважати, що ти виграла джекпот. Тобі треба вдвічі більше, бо ти в чужому місті і це окремий квест, а розв’язання побутових завдань ускладнюється суттєво. Несешся чужими вулицями в пошуках спеціалістів та довідок для кожного члена твоєї родини.
Зовсім нещодавно я “здалась” і уклала декларацію про надання медичних послуг моїм дітям у приймаючій громаді. Навчилась керувати авто (у дитинстві всі вважали, що техніка не для мене) і з дітьми качати колеса. Мені не важливі їхні оцінки в школі, тільки здоров’я, спокій і комфорт.
“Ти як ?” — у тебе питають нечасто. Свій ресурс ти не поповнюєш або робиш це дуже рідко, тільки коли організм закричить так, що приходиш до тями аж у лікарні. Намагаєшся організувати життя дітей. Встигнути бути мамою для них, адже їм не легше. Слова сина я пам’ятатиму все життя: “Мені не соромно, мій тато не ухилянт”.
Я впевнена, що сьогодні наряду з військовослужбовцями мають вітати їхніх дружин: стільки витримати, як вони, ніхто не може. Справлятись з багатозадачністю дуже важко. Часу на поповнення ресурсів ти не маєш, якось із часом вимальовується щось подібне, і ти думаєш, що, можливо, це саме те, що тебе і тримає.
А що тримає вас?