Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Миколу Катеринюка. Чоловіка мобілізували до армії у 55 років. Протягом своєї недовгої служби він захищав Донеччину на Покровському напрямку.
Про Миколу Катеринюка Вільному Радіо розповіла його донька Дарина.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Микола Катеринюк народився 24 травня 1968 року в селі Єлизаветин, що на Волині. Досить рано він залишився без батька й разом із молодшим на рік братом швидко подорослішав. Хлопці постійно допомагали по господарству матері, а часом і односельчанам. Іноді підробляли.
Після випуску з місцевої школи Микола вступив у технікум на тракториста — у селі це була одна з найбільш перспективних спеціальностей. Та здобуваючи цілком практичну освіту, студент встигав приділити час й улюбленому заняттю.
“Він займався футболом. Це я дуже добре пам’ятаю, бо бачила по фотографіях. Кілька років займався — оце йому дуже подобалось, це було його захоплення”, — розповідає донька Миколи Дарина.
По завершенню навчання чоловіка призвали на строкову службу — проходити її Миколу відправили до далекого Киргизстану. За рік він повернувся додому та на одній із сільських дискотек зустрів дівчину Валентину. В 1995 році закохані побралися.
Згодом подружжя Катеринюків перебралося до міста Рожище. Досить довго Микола працював охоронцем у місцевому технікумі, але з часом вирішив змінити роботу. А поки шукав нову, проводив багато часу із доньками: старшою Іриною й молодшою Дариною. Хоча в той період саме він займався вихованням дівчат, суворим із ними ніколи не був.
“Наскільки я пам’ятаю, мама могла сварити, а тато казав: «Це дівчата. Я ніколи не насварю, руки не підніму — нічого». Ми звертались до нього за порадою, по допомогу з навчанням. Ми й гуляти разом ходили, тобто уваги він приділяв нам достатньо”, — згадує Дарина.
Потім чоловік пішов працювати на Рожищенський сирзавод. Там завів багато приятелів серед колег, які відгукувалися про нього як добру й щиру людину, завжди готову допомогти. Та й загалом друзів Микола мав багато.
“Якщо чесно, я навіть здивована, скільки людей він знав. От ми навіть виходили, наприклад, у магазин чи ще кудись разом ішли, і він дуже з великою кількістю людей хоча б просто вітався”, — каже донька.
Коли Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, Микола Катеринюк сказав рідним:
“Якщо покличуть, я не буду ховатися — я піду й буду захищати”.
Довгий час чоловіка не мобілізували. Він продовжував працювати, багато часу проводити з онучками від старшої доньки та мріяти, аби молодша подарувала йому онука, щоб у родині не були лише одні дівчата. Та згодом війна наздогнала і Миколу.
У квітні 2024 року чоловік пройшов медогляд по роботі й мусив занести документи до військкомату. Там йому видали повістку й одразу відправили в Луцьк. Рідним Микола подзвонив уже звідти.
“Я була на роботі, і він подзвонив мені першій. Коли він сказав, що його забрали, у мене був шок. Я дуже багато плакала, а він, як на диво, був спокійний. Казав, що, значить, так має бути”, — ділиться Дарина.
Із військкомату в Луцьку Миколу Катеринюка відправили на полігон у Рівному. Чоловік проходив там навчання й часом приїжджав на вихідні до родини. Та приблизно за місяць 56-річного військового розподілили до 68 окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. У її лавах він поїхав боронити Покровський напрямок, де тривали запеклі бої.
Перші дні Миколі вдавалося виходити на зв’язок із родиною. Потім захисник повідомив, що йде на завдання й може не дзвонити певний час. Казав, що разом із чотирма побратимами піде розвідати, чи не замінована територія. А 10 червня його родині принесли звістку, що військовий зник безвісти.
“Ми сподівалися, що він у полоні. Шукали його по різних групах, зверталися до різних волонтерів. Якось побачили відео з полоненими, де один чоловік був дуже схожим на тата. Але в серпні 2025 року мамі подзвонили й сказали, що він загинув. Ще як він тільки зник, я як дочка здавала ДНК і ще здавав його рідний брат. Так після обміну тілами відбувся збіг з моїм ДНК більш ніж на 90%”, — розповідає Дарина.
За офіційними даними, Микола Катеринюк загинув 11 червня 2024 року в районі Семенівки Очеретинської громади. Як це сталося, родина точно не знає: двоє побратимів чоловіка, які були з ним на завданні, теж загинули, а інші вважаються зниклими безвісти. Та в лікарських документах ідеться, що смерть настала через розтрощення тіла внаслідок вибуху.
Поховали Миколу 13 серпня 2025 року на Алеї Героїв у Рожищі.
Аби вшанувати пам’ять про військового, його рідні створили петицію з проханням надати йому звання Героя України. Підписати її можна за посиланням.
Вічна пам’ять.