Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника Олексія Федькова. Він любив проводити час з родиною та піклуватися про дітей, захоплювався полюванням і риболовлею. Олексій воював на Херсонському напрямку, де й обірвалося його життя у червні 2024-го.
Про Олексія Федькова Вільному радіо розповіла його дружина Ганна.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Народився Олексій Федьков 10 січня 1989 року в Севастополі, а в перший клас пішов вже в селі Гречинцях на Хмельниччині, куди переїхав разом з батьками.
Після закінчення школи поїхав у Вінницю опановувати спеціальність пожежника, але за фахом так і не працював. Військову службу проходив у Львові.
“Олексій так і не довчився в університеті, адже пішов в армію, а після почав працювати. Був водієм автомобіля, а потім охоронцем”, — розповідає дружина.
Ганна пригадує, що Олексій був на роботі, коли почалось повномасштабне вторгнення.
“Він подзвонив мені й сказав, що піде служити. Я тоді казала йому, що, може, почекаєш, війна скоро закінчиться”, — ділиться дружина.
Вдома чоловік провів ще місяць, але потім вирішив долучитися до 106-ї бригади Хмельницького ТРО.
“Він не міг сидіти на місці, тому вирішив у лютому 2023 року перевестися в 86-й батальйон, де виконував бойові завдання на Херсонському напрямку разом зі своєю бригадою. Він ніколи не відмовлявся від виїздів на бойові завдання, особливо на Кринки (де ЗСУ проводили контрнаступальну операцію, — ред.)”, — розповідає дружина.
Під час служби чоловік знявся у фільмі “Кринки”, який зняла родина фотографів Костянтина і Влади Ліберових.
“Олексій горів бажанням служити. Ніколи не ховався за чиїсь спини. Коли його перевели на Херсонський напрямок, то він був надзвичайно задоволений. Завжди з ентузіазмом розповідав, як виїжджали на передові позиції, що робили. Він був впертий: якщо щось вирішив, то йшов до кінця”, — розповідає Ганна.
Ганна каже, що її чоловік мріяв про мир і часто говорив: “Йду на війну, щоб мої діти ніколи не знали, що це таке”.
Родина, за її словами, для Олексія завжди була на першому місці. “Особливо багато часу приділяв дітям. Дуже любив Полінку, яку називав “моя доча”. І Ваню обожнював, адже він був його першим сином. Ходив з ним в ліс по гриби”, — розповідає Ганна.
Якось, пригадує вона, Олексій взяв сина на річку на полювання.
“Вані тоді було близько 10 років, і він був дуже щасливий, коли вполювали качку. Потім вдома вони разом варили юшку, і це був для них особливий момент”, — ділиться дружина.
Загинув Олексій 6 червня 2024 року біля села Ольгівки на острові Козацькому, що на Херсонщині. Поховали військового в селі Гречинцях, де живуть його батьки.
Ганна пригадує, що провести її чоловіка в останню путь зібралися багато людей. Серед них було й чимало побратимів, які приїхали з різних регіонів.
Після смерті Олексія його командир подав заявку на надання захисникові ордена “За мужність” третього ступеня.
Рідні Олексія Федькова створили петицію з проханням надати йому звання Героя України.
Світла пам’ять полеглому військовому.