Підтримайте Вільне Радіо
12 років тому в Україні розпочалася Революція Гідності. Євромайдан у Донецьку став для його учасників способом заявити про свою українську ідентичність і розвінчати міф про “зросійщений схід”. Політолог Станіслав Федорчук був одним із учасників тих подій. В інтерв’ю Вільному Радіо він пояснює, чому русифікація Донеччини не була добровільною, чи працюють мирні протести проти озброєних окупантів та які висновки українці мають винести з історії.
Станіслав Федорчук — учасник Євромайдану, політолог, активіст, ветеран, голова правління ГО “Українська народна рада Донеччини та Луганщини” родом з Донецька.
Пане Станіславе, Євромайдан став символом гідності й свободи. Чи змінилося ваше розуміння гідності після початку російської агресії?
Я не очікував, що Євромайдан у Донецьку взагалі станеться як тривала дія, щоденна, щовечірня. Коли він почався, я перебував у Києві, потім в Житомирській області. Та я був дуже щасливий, коли побачив, що молоді люди, студенти, представники культури, журналісти наважилися вийти і сказати, що ми є, що ми не будемо ховатися, ми не будемо боятися.
Євромайдан у Донецьку став для мене найважливішим, тому що це була наша можливість заявити, що ми так само частина України, що ми стоїмо на своїй землі, у своєму українському Донецьку. Це не Донецький Євромайдан — це частина Євромайдану України з такими самими вимогами, як і в Києві, Львові, Миколаєві, Херсоні, Харкові і в усіх містах.
21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Пам’ятний день запроваджений на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції (початок 22 листопада 2004 року) та Революції Гідності (21 листопада 2013 року).
Євромайдан у Донецьку — це без перебільшення духовний криголам. Він був достатньо непомітний порівняно з масштабом Києва, Харкова чи навіть Луганська. Там не було багатьох тисяч людей, були сотні. Але було свято духу гідності: Євромайдан у Донецьку був достатньо високоінтелектуальним, ми бачили там професуру з різних університетів, Ігоря Козловського, духовних лідерів, наприклад, мусульманського муфтія і релігієзнавця Саїда Ісмагілова, представників греко-католицької церкви Донецька, протестантських священників, окремих активістів з єврейської спільноти.
І, що найцікавіше, це був повноцінно громадянський Майдан: політичні сили, поза сумнівом, були представлені, але вони чітко розуміли, що громадянський актив є рушійною силою всього цього. Люди розуміли, що ми не маємо відкидати нікого, хто поділяє цінності та вимоги Євромайдану, а з іншого боку, ми не готові бути “підставками” для чиїхось політичних прапорів.
В українському суспільстві досі є стереотип про те, що схід України дуже зросійщений, що начебто місцеві чекали на Росію. Як ви думаєте, як це вплинуло на події 2014 року? Чи змінюється ситуація зараз, чи вдається розвінчувати ці міфи?
Ми кожен раз, коли говоримо про процес русифікації на Донеччині і Луганщині, вдаємо, ніби це не була цілеспрямована державна політика спочатку СРСР, а потім вже пострадянської влади. Ніби це був, власне, вибір людей. Ми демотивували багатьох людей тим, що зображували дуже часто русифікацію на Донеччині як нібито добровільний вибір громадян. Нібито ці українці, яких перемелювала радянська індустріалізація, голодомор, Друга світова війна, репресії, добровільно погодилися стати зерном в цих жорнах тоталітаризму, ніби вони добровільно погодилися на те, що їх позбавили національної освіти, середньої, вищої школи, в принципі як такої української мови.
Нібито це був їхній власний вибір. Ні, не був.
Ми маємо чітко розрізняти причини й наслідки того, що сталося. Бо навіть ті соціологічні дослідження, які ми робили на окупованій території в 2016-2017 роках, показували, що кількість тих людей, які вже в окупації хотіли орієнтуватися на Росію, бути частиною Росії, не перевищувала навіть 10%. Комусь було дуже вигідно представити всю Донеччину і Луганщину як якісь ворожі регіони, якихось “не таких” українців.
Я свого часу робив офіційний запит щодо кількості учасників бойових дій за перші 5 років війни, з 2014 року по 2019 включно, і виявилося, що 9% всіх учасників бойових дій — це люди з Донецької та Луганської областей, плюс значна частка людей була з невизначеними даними, звідки вони походять.
Навіть враховуючи пропорції кількості людей, які мешкали в цих двох областях, які в нас достатньо сильно заселені, все одно це величезний внесок в оборону України.
Певні політичні сили, як промосковські, так і нібито проукраїнські, не помічали цих людей і насамперед акцентували увагу на ворогах України, які дійсно походять і з Донецька, з Макіївки, з Луганська, немає сенсу заплющувати на це очі. Але ми привчили суспільство бачити в українцях з Донеччини і з Луганщини насамперед образ зрадника або людини, яка потенційно орієнтована на Росію.
В той час ми мали би зробити все, щоб продемонструвати своїх найкращих представників, за яких не соромно.
Тобто питання акцентів.
Питання акцентів і питання справжньої некон’юнктурної уваги. І загалом, якщо говорити про найвидатніших критиків русифікації у XX столітті, то це два вихідці з Донецької області. Один — це Іван Дзюба, а другий — Олекса Тихий. І це не випадковість. Тому що ці два інтелектуали прекрасно розуміли, що русифікація — це процес, запроваджуваний державою, що ми не можемо жертвам русифікації пред’явити рахунок за русифікацію, так само як і жертвам окупації сказати, що ви самі винні в тому, що вас окупували.
Якщо зараз подивитися на часи після Євромайдану, що, на вашу думку, найважливіше українці отримали і що найболючіше втратили?
Найтяжча втрата — це, звичайно, втрата наших побратимів, посестер, які загинули й не дочекалися визволення своїх рідних міст. І з одного боку, я з великою гордістю говорю про те, що значна частка нашого Євромайдану стала добровольцями й пішла захищати Україну з 2014 року і у 2022-му.
Але з іншого боку, чудово розумію: ми маємо обов’язки перед нашими загиблими друзями. Не просто раз на рік приїхати на їхню могилу з лампадкою чи з квітами — ми маємо розказати про їхнє життя, про їхні вчинки, про важливість їхнього вибору на користь України й українців.
За час масштабної війни ми втратили одного з активістів нашого Євромайдану. Це Дмитро Клугер. Він пішов добровольцем вже другий раз.
На майже 12-й рік війни, нарешті, я бачу, що відбуваються зміни в громадянській свідомості щодо того, що українці на Донеччині, на Луганщині були, є і, сподіваюся, будуть. Завдяки масштабній війні люди помалу починають усвідомлювати, що війна ведеться не за Донеччину чи Луганщину, не за Крим, що вона ведеться за всю Україну, за весь український народ.
І певною мірою я дуже сподіваюся, що ці набуті знання через біль, через втрати, через травми будуть нас супроводжувати далі. Що ми про це не забудемо. Що коли знову стане облудна пропозиція від політиків всередині України чи зовні, що, мовляв, “давайте обміняємо якусь територію чи якихось “непотрібних” людей на тимчасове перемир’я”, то ці пропозиції не матимуть підтримки.
І продовжуючи цю вашу думку, що ми можемо зробити і зараз, і пізніше для того, щоб зберігати гідність й свободу, щоб все це було не дарма?
Ми маємо прийти нарешті від індивідуального підходу до інституційного. Бо мені дуже болить, коли я відкриваю зараз сайт Міністерства культури і бачу, що в Луганській області, що в Донецькій досі статус охоронних пам’яток мають пам’ятники борцям за радянську владу, бо за 12 років не було кому прибрати їх з реєстру.
І я не бачу там жодного місця, пов’язаного з Миколою Руденком, Сергієм Жаданом, Іваном Дзюбою, Олексою Тихим. І в мене постає питання, а з чим ми хочемо повернутися додому?
Ми — останнє покоління, яке пам’ятає український схід, українську Донеччину і Луганщину, український Крим, і пам’ятає тих людей, які боролися за українську незалежність, які були дисидентами, які створювали перші громадські організації, національно-демократичні рухи тощо.
Якщо ми цю інституційну роботу не проробимо, то далі ця тема буде об’єктом маніпуляцій, і росіяни й інші наші вороги будуть переконувати нас у тому, що, ми втрачаємо “непотрібну землю” і “непотрібних людей”. Бо, мовляв, “що поєднує їх з Україною? Там вже все одно окупаційна влада, все одно там є люди, які вже не жили за часів української влади, української освіти. Тому не варто перейматися цим”.
Тобто це, на вашу думку, відповідальність саме жителів сходу?
Ми не маємо самотужки робити це, вдаючи, ніби це проблема тільки вихідців з окупованих територій. Це проблема загальнодержавна. Бо якщо сьогодні хтось оголосить Донецьк чи Луганськ непотрібними, де гарантія, що вже завтра чи післязавтра хтось не скаже, що нам направду не потрібні Дніпро чи Запоріжжя?
І єдиний запобіжник від проникнення цих російських наративів — це чітке пильнування і робота з фактами, а не з уявленнями. Тому що вже зараз я бачу цілий ряд політологів і журналістів, які продовжують оцю брудну роботу з розповідей про те, що “є якась ідеальна Україна і ідеальні українці. І є цей клятий схід, через який зрештою все сталося”.
Так, ніби дійсно війна розпочалася не тому, що нам її оголосили у 2014 році й почали здійснювати диверсійними групами росіян на нашій території, а так, нібито місцеві маргінальні групи, яких наймали за російські гроші, в усьому винні. На мою думку, це спроба приховати обличчя справжнього зла і перше джерело зла.
Ми досі не маємо популярного нонфікшну на тему історії Донеччини й Луганщини. Чому ми досі не розказали про козацький період історії? Чому ми знову розповідаємо про історію індустрії, про історію заводів, шахт, але не розказуємо про історію поколінь, про історію етнічних груп, які були, про імперську політику на цій території, про репресивну політику на цій території?
Я дуже щасливий, що є молоді люди, які займаються цим в межах своїх громадських ініціатив, аматорських або професійних груп, але все одно все це вимагає інституційного оформлення і певних ресурсів.
На вашу думку, чи вчаться українці на історії? Чи була для вас особисто очікуваною російська агресія?
У 2008 році в Донецьку біля пам’ятника Шевченку (під яким у 2014 році збирався Євромайдан) під час нападу Росії на Грузію ми зібрали мітинг, на якому було багато майбутніх активістів Євромайдану під грузинськими прапорами. І там під час мітингу я сказав, що наступними в прямій окупації, в прямому нападі буде Донеччина, Луганщина і Крим. І чимало людей, які мене знали, поставилися до цих моїх слів як до недоречної гіперболи.
І, аналізуючи події 2014 року, чимало людей, які були біля нас, сказали, що головною нашою помилкою було сподівання, що мирний протест проти російської окупації може дати результат.
На відміну від нас, росіяни, які приїхали до Донецька вже в лютому 2014 року, вже були заряджені і спрямовані на фізичне протистояння зі зброєю, ножами, кастетами і всім іншим.
Частково цей злочинний наратив про те, що можна мирним протестом протистояти проти окупації, досі має поширення в Україні й поза її межами. І, на мою думку, ця позиція злочинна, тому що вона переконує людину в тому, що в умовах окупації ти можеш здійснювати нібито мирну роботу протидії окупантам і очікувати, що окупант не буде сприймати тебе як комбатанта, що вони не будуть тобі ламати пальці, ґвалтувати тебе, розстрілювати, вбивати, незаконно судити, переслідувати чи депортувати.
Чимало людей досі говорять про те, що, мовляв, “якби Донецьк ще більше вийшов на мітинги за Україну і проти окупації Криму, тоді б ми зажили”. Я кажу: друзі, не може беззбройна людина перемогти озброєну. І не треба жити міфом про те, що окупанти рахуються з громадянською позицією населення. Ні, це неправда. Вони прийшли не для того, щоб когось слухати. Вони прийшли, щоб вбивати, домінувати.
Уявіть собі, що ми прожили майже 12 років, вимагаючи чесного суду над колаборантами. На мою думку, те, що в 2014 році почала відбуватися тиха амністія тих людей, які допомагали російським спецслужбам і російській армії, зіграло з нами дуже погану гру. Всі ці люди знову стали на службу до російських спецслужб і російської армії.
Нам важливо не тільки відстояти своє на сході чи на півдні. Нам важливо не допустити повторення цього, в принципі, для української території. А це вимагатиме трошки інакшого ставлення до загальноукраїнської історії і загальноукраїнського політичного процесу, з якого мають бути врешті-решт вилучені всі пособники колаборантів.
Раніше ми розповідали про Центр збереження ідентичності ТОТ, який створили на базі Маріупольського державного університету в Києві. Його задача — зберігати традиції, історію та культуру тимчасово окупованої частини українського сходу та розвінчувати стереотипи про жителів Донеччини 1 Луганщини. Для чого це необхідно, які мистецькі твори й важливі свідчення вже втрачені та як можна зберегти історію регіону, в інтерв’ю Вільному Радіо розповідала директорка Центру Діана Трима.