Підтримайте Вільне Радіо
“З дитинства любив гуляти вуличками Бахмута та досліджувати своє місто. Навіть не уявляв тоді, в яких обставинах ці знання знадобляться”, — каже бахмутянин Едуард Скорик. Понад два роки він працює в одному з екіпажів благодійного фонду “Схід SOS” та допомагає цивільним виїхати з Донецької області. До останнього хлопець намагався рятувати людей з охопленого вогнем Бахмута. Ми провели день з Едуардом під час евакуації з Костянтинівки, аби розповісти його історію.
Евакуаційний бус прямує трасою з Краматорська в Костянтинівку. Це вже звичний маршрут для Едуарда. Він разом з напарником Романом понад два роки їздить цими дорогами, аби вивозити місцевих у безпеку. Перед в’їздом у Костянтинівку одягаємо бронежилети. Це місто тепер важко назвати відносно спокійним тилом. Скажу наперед, що впродовж усієї евакуації чутно “виходи” та “приходи”, бо ж лінія фронту зовсім недалеко. Менше десятка кілометрів тепер тут розділяють тил та фронт.
“Колись я за пів години звідси міг спокійно заїхати в Бахмут. Це було так близько. Якихось 20 кілометрів — і вже вдома. Тепер зовсім по-іншому все виглядає. Не знаєш, як правильно вимірювати час. Чесно, я стараюся про це не думати, коли їжджу цією частиною області. Просто працюю. Коли востаннє був у Бахмуті, точно знав, що з ним ще не прощаюся”, — розмірковує Едуард, їдучи за кермом.
Ед займається евакуацією з перших днів повномасштабної війни. В лютому 2022-го він завантажив свою машину гумдопомогою, яку вдалося зібрати в Бахмуті, і поїхав у Сєвєродонецьк. Вивозив людей спочатку звідти, та згодом війна наблизилася до його дому.
“Я із Забахмутки. Це мій рідний і улюблений район. Якийсь час заїжджав додому, коли вже евакуював людей. Та з кожним наступним тижнем це ставало все важче. Виїхав звідти я в травні 2022-го. Потім підірвали мости в Бахмуті, і я вже не міг побачити свій дім. Коли був востаннє там, то все, що взяв з собою, — дві пари штанів і дві кофти. Все інше залишилося в будинку. Я дуже добре розумію людей, які покидають свою домівку, бо сам був на їхньому місці”, — пригадує події 2022 року Едуард.
Евакуаційний автомобіль їде понівеченою Костянтинівкою. Повз одна за одною пролітають зелені автівки. Прибуваємо в мікрорайон на околиці міста. Ед паркує машину під пожовклими деревами і йде до високого коричневого паркану. Зайти на подвір’я хлопці не можуть — ворота зачинені зсередини. Ед гукає господарів. Його голосу акомпанує гуркіт артилерії, “виходи” якої в цій частині міста добре чути.
За 10 хвилин до нас виходить сусід. Як виявилося, жінка, яку з цієї адреси має забрати екіпаж, маломобільна та живе сама.
“Вона десь місяць тому впала. Погано ходить тепер. Я весь цей час лікував її як міг. Потім знайшов номер телефону вашої організації. Добре, що ви приїхали за нею”, — каже сусід Олександр.
Чоловік відчиняє нам хвіртку та заводить до будинку через чорний хід. Всередині на хлопців вже чекає пані Ліда. Ед та Рома кладуть жінку на ноші, а потім обережно несуть до автівки. Пані Ліда декілька разів запитує, чи зачинили двері до будинку, і починає плакати. Каже, шкода покидати дім, але залишатися тут самій страшно. Ед намагається заспокоїти жінку. Вона прощається з сусідом і довго озирається на паркан, за яким ледь видно рідні стіни. Наш білий бус вирушає в іншу частину міста.
“Я навіть не знав, що в нашій області стільки людей, яким потрібна допомога. Хтось погано ходить, у когось поганий зір. Ці люди живуть так близько до фронту і часто не можуть самі дати собі раду. Це дійсно страшно. Звісно, є соцпрацівники, які їм допомагають, але це не змінює факту. Людей, які залишаються на Донеччині самотніми в скрутний момент, дуже багато. Я ніколи про це не думав, а тепер бачу в цьому свою певну місію — допомагати їм”, — стверджує волонтер.
З квартир Ед та Рома часто виносять людей на ношах чи спеціальних переносках. Один із чотирьох жителів Костянтинівки, якого сьогодні вдалось евакуювати, — чоловік після інсульту. Його хлопці забирають з місцевої лікарні. Чоловік зовсім не може рухатися самостійно. Волонтери на каталці привозять його до автівки, а далі кладуть на матрас, який лежить в кінці буса.
“Різне буває. Іноді доводиться зносити людей, які важать більше ніж 100 кілограмів. Ми в той час одягнуті в броники, як зараз, але чесно — вже звикли. Така робота. Я навіть ніколи не думав покинути цю роботу. Тут відчуваю себе корисним. Та й допомагаю на рідній Донеччині. Знаєте, це момент, який зігріває зсередини. Я відчуваю, що роблю потрібну роботу”, — каже Ед.
До повномасштабної війни Едуард працював водієм на підприємстві, яке займалося видобутком глини. Любив мандрувати Донеччиною та досліджувати рідне місто.
“Я все життя ганяв на мотоциклі Бахмутом. Так і вивчив майже кожну вуличку. Хто б знав, що ці знання через роки знадобляться, коли вивозитиму своїх бахмутян. Донеччиною теж багато мандрував, та й зараз щодня їжджу по всій області. Тільки мандри стали евакуацією цивільних. Ми з командою їздимо від Лимана і аж до Покровська. Під’їжджаємо іноді за 5-10 кілометрів до передової, а бувало, й ще ближче. Екстремальні й небезпечні евакуації в нас були влітку цього року, коли вивозили людей з Нью-Йорка та Торецька. Ці міста дуже потужно обстрілювали. Автівка суміжного екіпажу навіть потрапила під обстріл. Машина розбита, слава Богу, що наші хлопці та цивільні залишилися живими”, — пригадує Едуард.
У Костянтинівці хлопці заїжджають ще на дві адреси. На одній забирають пару пенсіонерів, а на іншій — маломобільну жінку. Тепер екіпаж може вирушати далі у Павлоград на Дніпропетровщині. Ще пів року тому людей з Донеччини хлопці везли на потяг до Покровська. Їздити туди вони продовжують і зараз. Щоправда, тепер Покровськ вже не кінцева, а стартова точка евакуації.
“У Павлограді ми пересаджуємо людей у наступні екіпажі, які повезуть їх до Дніпра. Там наші зі “Схід SOS” займаються розселенням людей. Ми ж з Ромою їдемо назад у Краматорськ”, — каже Едуард.
З Павлограда назад ми виїжджаємо о 16:00. На вулиці вже темніє, а коли заїжджаємо в Донецьку область, на горизонті бачимо яскраві спалахи. Ед та Рома міркують, що це могло бути: ствольна артилерія, міномети чи гради. Потім тема змінюється. Хлопці говорять про курорти Донеччини, бджолину ферму та львівську каву. Ед вмикає музику. “Під звуки касет”(текст з пісні “Касети” гурту SadSvit) ми їдемо відпочивати.
“Напевно, зайдемо додому сьогодні вже після 19:00, а завтра знову в дорогу. Евакуювати наших людей”, — говорить волонтер, вдивляючись у темряву.
Нагадаємо, днями під час чергової евакуації з фронтового Курахового російський дрон поцілив по автівці начальника карного розшуку місцевої поліції. Через цей удар ніхто з пасажирів та екіпажу не постраждав, оскільки детектор дронів завчасно попередив про небезпеку.