Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Віталія Дудіна. Він очолював підрозділ громадської організації та втілював важливі ініціативи з молоддю. Та все ж чи не найбільше він любив військову справу — саме їй чоловік присвятив значну частину життя.
Про Віталія Дудіна Вільному Радіо розповіла його дружина Світлана.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віталій Дудін народився 13 листопада 1990 року в селі Берізки-Бершадські на Вінниччині. Змалку хлопець любив поратися в землі. Часто збирав у полі квіти для мами, яка сама виховувала його і двох менших братів, і садив городину. Коли ж Віталій ставав до роботи, про це знало все село.
“Він із дитинства такий був — ніколи не сидів на місці. Як розповідали його брати й невістка, він вставав о 06:00 ранку, викочував на вулицю здорову музичну колонку й на все село вмикав гімн України. Всі сусіди підіймалися разом із Віталіком. Всі знали, що він уже щось робить: то квіточки садить, то ще щось”, — розповідає його дружина Світлана.
Після девʼяти класів у місцевій школі Віталій вирішив утілити любов до землі у своїй професії й вступив до Вінницького транспортного коледжу на техніка лісового господарства. Та після завершення навчання його призвали на строкову службу, яку він проходив у Десні на Чернігівщині. Військова справа настільки сподобалася хлопцю, що скоро він підписав контракт.
“Він навіть не дослужив «строчку» — прослужив шість місяців і одразу підписав контракт. Сказав мамі: «Мамо, мені подобається військова служба, я буду служити». Ось так”, — каже дружина військового.
Після кількох років в армії Віталія Дудіна перевели до військ спеціального призначення у Вінниці, а 14 червня 2014 року відправили в зону АТО. Близько трьох місяців захисник воював на передових позиціях у Словʼянську, Краматорську й Лисичанську і був оточений у тодішньому Артемівську, а нині Бахмуті. Про одне із завдань він розповів брату.
“Поки Віталік із групою був на даху однієї будівлі, вороги влаштували на її першому й другому поверсі штаб: заносили мішки з піском, виставляли кулемети, завозили через склади боєприпасів. І Віталік із хлопцями провели на тому даху пʼять діб без їжі, води й зайвого руху, щоб не видати позицію. Вони дочекалися якогось свята й, коли ті напилися, прикинулися своїми, перебили їх і спокійно звідти вийшли”, — переповідає Світлана.
Під час служби на передовій Віталія підтримували діти: думки про його власного сина Артема від першого шлюбу й малюнки учнів однієї зі шкіл Дніпропетровщини, які захисникам надіслали на фронт. Тож коли військовий зазнав поранення й завершив службу, він став впроваджувати суспільно важливі ініціативи у рідному селі разом із молоддю.
“Розказував мені, як вони збирали кошти, щоб купити в школу, де він навчався, колонки в музичний клас. Взимку він переодягнувся в чорта й із дітьми посівав і збирав ці кошти. Потім ще своїх доклав, і вони купили дві величезні колонки. Пляж біля річки Південний Буг упорядкував, прибирав територію Меморіалу Слави, зупинку розфарбовував”, — перелічує жінка.
Паралельно із впровадженням молодіжних ініціатив Віталій Дудін керував у своєму селі підрозділом громадської організації “Українське обʼєднання учасників бойових дій та волонтерів АТО у Вінницькій області”. Довгий час спогади про війну не давали чоловікові спокійно спати. Та трохи перепочивши і втіливши всі плани, він все ж повернувся до армії.
“Його стихія — це ліси, поля та зброя”, — пояснила це рішення Світлана.
Щоб мати офіцерське звання, Віталій здобув освіту в Одеській військовій академії, а потім за розподілом поїхав служити в Коломию начальником продовольчої та речової служби. Там продовжував проявляти активність: зробив ставок на місці вирви від влучання снаряда по території частини, обладнав їдальню й укриття для кухарів, брав участь у спортивних змаганнях.
А ще завдяки своїй хазяйновитості в жовтні 2022 року Віталій завів одну з перших розмов із майбутньою дружиною Світланою — теж військовою.
“Я прийшла в їдальню в білих шкарпетках, а не ЗСУшних. А він же начальник речової служби. Підходить до мене й каже: «Я не зрозумів, вас держава не забезпечує?». А я йому відповідаю: «Не забезпечує». То він дістав мені два пакети шкарпеток, і я прям не те, що розізлилася, але він мене цим зачепив. Такий впертий, нахабний. Думаю, ще якийсь молодший лейтенант мені, лейтенанту, буде щось розповідати!” — згадує жінка.
Та скоро чоловік запросив Світлану на каву. Військові почали спілкуватися, але через службу Віталій не завжди міг бути на зв’язку. Та коли Світлана запитала, чи буде в їхніх стосунків якийсь рівень, він одразу приїхав до неї з каблучкою. Відтоді військові почали жити разом, а 31 грудня 2022 року офіційно заручилися.
Менш ніж через рік служби в Коломиї вже лейтенанта Віталія Дудіна перевели у Львів. На той момент він одружився зі Світланою, і пара чекала на появу першої дитини. Певний час подружжю довелося побути окремо, адже до шостого місяця вагітності жінка не могла піти в декрет. Та скоро вони продовжили будувати сімʼю у Львові, де й народилося їхнє маля.
“Ще коли я показала йому тест на вагітність, він сказав, що буде доня. Він дуже хотів дівчинку, вся його сімʼя її хотіла, бо в них же одні хлопці. Так він навіть на УЗД відмовлявся йти. Казав, що і так знає, хто там. Тож коли лікарі це підтвердили, я була в шоці. Доньку назвали, як він захотів, — Вікторією на честь перемоги”, — ділиться Світлана.
Скоро пара стала чекати на другу дитину — сина Дмитра. Та насолодитися сімейною ідилією у військових не виходило, бо Віталій мав дуже багато роботи в частині. Через проблеми з логістикою продукти часто приходили зіпсованими, і, навіть ставши капітаном, військовий власноруч їх перебирав і відправляв назад. Як і в Коломиї, захисник привів до ладу їдальню, та, попри свій внесок, відчував певний тиск зі сторони побратимів. Тож після народження сина у 2024 році у декрет пішов уже Віталій, і сімʼя повернулася на місце служби Світлани в Коломию.
“Малому ще не було пів року, Віці був рік із копійками, і він з ними сидів сам. Ним всі пишалися, жінки взагалі дивувалися й писали мені, як він сам справляється з двома маленькими дітьми. Він заплітав кіски, робив усе. Але за пів року я прийшла додому, і він сказав, що подав заявку в «Армія+» і йде в Сили спеціальних операцій”, — згадує дружина захисника.
Оголосивши про своє рішення, Віталій Дудін запевнив кохану, що поїде на курси рейнджерів у Жовті Води на Дніпропетровщину. Лише після цього Світлана змогла трохи заспокоїтися. Жінка розуміла, що військовому набридло заповнювати папери, і він хотів повернутися до своєї стихії, але все ж не хотіла лишатися сама з двома дітьми, якщо щось трапиться.
Проте, як виявилося пізніше, Віталій приховав від неї правду. Він дійсно став до лав 4 окремого полку рейнджерів і поїхав у Жовті Води, та пробув там лише кілька днів і як офіцер із бойовим досвідом поїхав на завдання.
“Два дні навчання — і на Сумський напрямок. Він сказав усім: мамі, братам, кумам, — але мені розповідати заборонив. Він створив цілу легенду. Дзвонив мені кожен день, а, коли не міг, посилався на навчання. За ці два дні він записав купу відео, і поступово скидав їх мені уривками. І я йому вірила, але насправді все було не так”, — ділиться Світлана.
Останній раз вона поговорила з Віталієм вранці 17 вересня 2025 року — заявку в рейнджери він подав у травні. Військовий попередив дружину, що пʼять днів не буде виходити на звʼязок. Світлана тоді якраз хворіла й була в лікарні, а, коли за пʼять днів повернулася додому, їй принесли звістку, що Віталій зник безвісти поблизу селища Варачине на Сумщині.
Понад три місяці Віталія офіційно вважали зниклим безвісти, бо не могли забрати його тіло. Утім, побратими знали, що військовий загинув від обстрілу на позиції, яку разом зі своєю групою відбив у росіян. Лише в кінці грудня загиблих вдалось евакуювати. Віталія змогли впізнати за щелепою і татуюванням, а потім це підтвердила ДНК-експертиза.
Поховали захисника 9 січня 2026 року на кладовищі в рідному селі.
Аби вшанувати памʼять про військового, рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна памʼять.