Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Черкащини Сергія Парсіка. Чоловік добровільно доєднався до ЗСУ у вересні 2022 року. З того часу боронив Донеччину як оператор дрону і кілька разів брав безпосередню участь у піхотних боях.
Про Сергія Парсіка Вільному Радіо розповіла його дружина Юлія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Сергій Парсік народився 29 травня 1991 року в селі Косарі, що на Черкащині. Проте там хлопець прожив недовго, бо його забрали до інтернату. У закладі Сергій пробув до 18 років. Звідти кілька разів їздив відпочивати в Іспанію до однієї сім’ї, з якою в подальшому підтримував зв’язок. Це чи не єдине, що він розповідав про дитячі й підліткові роки.
“Для нього довгий час розмови про те, що він з інтернату, були під табу. Я йому казала, що в цьому немає нічого такого, що це хвилює в першу чергу його, а не людей навколо. Думаю, він соромився цього, але в голос ніколи не озвучував”, — розповідає дружина Сергія Юлія.
Після інтернату хлопець вступив до інституту в Черкасах, де вчився програмуванню. За словами дружини, Сергій міг опанувати будь-яку професію, адже був дуже допитливим і наполегливим.
“У нього все виходило на раз два. Якщо чимось захоплювався, сідав і вивчав, допоки в нього не починало виходити”, — каже Юлія.
Однак вищу освіту Сергій так і не здобув, бо кинув навчання заради роботи. Спершу поїхав працювати на будівництво в Броварах Київської області. Згодом перебрався до столиці, де й оселився остаточно.
У Києві Сергій Парсік активно проявляв свою громадянську позицію. Під час Революції Гідності чоловік вийшов на Майдан. Як виявилося, ці події стали знаковими в житті Сергія не тільки в політичному, а й особистому плані, бо в січні 2014 року він зустрів на мітингу майбутню дружину Юлію, яка приїхала туди з Черкас.
Спочатку це було просто дружнє й не дуже часте спілкування. Та навесні Юлія привітала Сергія із Днем народження, і чоловік запропонував знайомій побачитися. Так жінка приїхала в Київ, і в пари зав’язалися стосунки. За пів року, у листопаді 2014-го, закохані побралися.
Юлія розповідає, що сім’я була пріоритетом Сергія. Раніше він думав стати актором: ходив по кастингах і навіть знімався в кіно, та життя з цим не пов’язав. Зйомки залишилися хобі чоловіка, і в 2017 році він зіграв епізодичну роль у канадському фільмі про Голодомор “Гіркі жнива”.
“Я колись спитала в нього: «От тобі подобається постійно на кастинги ходити, зніматися. Це твоя мрія, але вона не для мене. Може, я тобі не підходжу?». Тоді він сказав, що вже змінив свою мрію”, — згадує Юлія.
З цікавості Сергій Парсік змінив кілька професій: працював в антикорупційній організації, був барменом, баристою і адміністратором у мережі супермаркетів. Остання посада в подальшому принесла йому позивний “Адмін”. Коли почалася повномасштабна війна, Сергій працював у супермаркеті без вихідних, аби забезпечити людям доступ до продуктів.
“Він намагався допомогти, як міг. Певний період в магазині дозволяли віддавати людям хліб, якому вже підходив строк придатності. Серьожа завжди виставляв його, щоб люди, які не можуть дозволити купити хліб, могли взяти його безкоштовно”, — розповідає Юлія.
Згодом Сергій звільнився. Чоловік не розумів затягування бойових дій, тож у вересні 2022 року пішов до військкомату й мобілізувався. Це рішення шокувало дружину Сергія, адже на той момент донька пари Максиміліана була ще маленькою. Та без досвіду чоловік все одно став на захист країни.
“Нам було дуже страшно планувати дитину, бо Серьожа з інтернату, а я сирота. Проте він був чудовим татом. Міг просто порвати за доньку. Коли він пішов, їй було два з половиною роки. Тепер вона пам’ятає майже тільки те, що тато постійно в телефоні, бо на війні”, — ділиться жінка.
Після мобілізації Сергія Парсіка на три місяці відправили до навчального центру, де він здобув спеціальність сапера. Потім на базі однієї з бригад ще кілька місяців чоловік поєднував бойові виходи з іншими курсами, зокрема керування БПЛА. Але військовий хотів бути корисним на передовій, тож перевівся до 74-го розвідувального батальйону ЗСУ як оператор дрону.
У складі батальйону Сергій служив на Донеччині: виконував завдання біля Мар’їнки й боронив Авдіївку, коли там точилися активні бої, зокрема за контроль над місцевими териконами. Та попри службу на гарячих напрямках, йому завжди вдавалося виходити із завдань неушкодженим.
Юлія розповідає, що всі виклики війни Сергій приймав із властивим йому почуттям гумору. Чоловік часто жартував, що після завершення бойових дій точно не залишиться без роботи — сапери й оператори дронів ще довго будуть потрібні країні. Проте власний час став цінувати набагато більше.
“Він шкодував, що раніше не дозволяв собі чогось, коли життя може завершитися так швидко. Коли в грудні 2023 року він востаннє приїжджав у відпустку, мені здавалося, що разом із Максі він намагався встигнути все. Грався з нею, катався на ковзанах — робив усе, що тільки можна зробити з татом”, — розповідає про зміни чоловіка Юлія.
Сергій Парсік служив оператором дрону, тож міг не брати безпосередньої участі в штурмових діях. Та, коли людей в батальйоні стало не вистачати, він погодився стати до піхотного бою поблизу Авдіївки. Спершу чоловік пішов на штурм 21 січня 2024 року, проте тоді росіяни сильно обстріляли українських військових, і їм довелося повернутися. За день вони провели наступний вихід, який врешті став останнім для чоловіка.
23 січня 2024 року Сергій Парсік загинув від поранення касетним боєприпасом на околиці Авдіївки. Через щільний обстріл побратими не змогли забрати його тіло з поля бою, тож військового не могли визнати загиблим. Сергій вважався зниклим безвісти, допоки в травні Юлія не отримала результати службового розслідування зі свідченнями побратимів.
“Тоді я вже три місяці знала про його загибель від іншого побратима. Він пообіцяв Серьожі, що розповість мені, якщо з ним щось станеться. Коли я отримала документи, мені порадили звернутися до суду, щоб визнати його загиблим. Але я залишала собі 1% надії і чекала”, — згадує жінка.
За два місяці Юлія все ж вирішила зареєструвати смерть чоловіка. Жінці залишилося лише отримати свідоцтво про його смерть у РАЦСі, коли їй подзвонили з Кропивницького й повідомили про збіг ДНК. Виявилося, що тіло Сергія повернули під час обміну 19 березня.
“Перед виходом на штурм Серьожа сказав, що домовився про відпустку на День народження Максі й приїде додому. Вона народилася 19 березня, і його повернули в Україну того ж дня”, — розповідає Юлія.
Поховали Сергія на Берковецькому кладовищі в Києві. За віддану службу військового нагородили відзнакою “За мужність у бою”.
Вічна і світла пам’ять захисникові.