Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віталій Мацак. Чоловік жив з родиною за кордоном, але коли почалося повномасштабне вторгнення, повернувся та вступив у ЗСУ. Понад два роки Віталій боронив державу в силах ППО, а потім його перевели в піхоту та відправили на Донеччину. Захисник загинув під час зачистки села Березівка Іллінівської громади.
Про життєвий шлях Віталія Вільному Радіо розповіла його мати Тетяна Мацак.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віталій народився 27 травня 1996 року у Миргороді на Полтавщині. Після закінчення місцевої школи №5 він вступив до Миргородського фахового коледжу імені Миколи Гоголя, де здобув спеціальність еколога.
У вільний від навчання час хлопець займався кікбоксингом.
“У нього дуже гарно виходило, і одного разу він посів перше місце на чемпіонаті України, а також другі-треті місця на інших чемпіонатах. Це було в період, коли йому було від 12 до 17 років”, — розповідає мати.
До вишу юнак не вступив — натомість пішов працювати.
“Працював він не за спеціальністю, бо за нею було важко знайти роботу. Тому він влаштувався на місцевий м’ясокомбінат, де працював забійником. У нього гарно виходило, бо його дід також був забійником і навчив його цієї справи. Але згодом зарплати стали дуже маленькі, і він поїхав за кордон на заробітки. Працював у Литві на заводі на лінії з виробництва пінопласту”, — говорить Тетяна.
Згодом Віталій перевіз до Литви й родину. Чоловік був одружений і мав сина, якого любив брати у подорожі.
“Де вони тільки не їздили. Мав власну машину саме для цього, і, звісно ж, постійно щось у ній ремонтував — так і проводив час”, — додає Тетяна.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Віталій повернувся з родиною в Україну. У жовтні 2022 року чоловік долучився добровольцем до лав ЗСУ — підписав контракт.
“Скільки ми його не відмовляли, він сказав: «Я не хочу, щоб моїй дитині хтось сказав, що я зрадник». Він пішов ще 1 жовтня, але спочатку пройшов вишкіл у Десні. Потім його відправили на додаткове навчання за кордон, де його навчили працювати на нових станціях ППО. Він збивав ракети та “Шахеди”. Потім був період, коли він уже в Україні сам навчав новобранців”, — говорить Тетяна Мацак.
Чоловіка зарахували до лав 157-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.
Віталій боронив державу на Херсонщині та Запоріжжі, а у жовтні 2024 року захисника перевели до Донецької області.
“Коли він був на службі, ніколи нічого не розповідав. Завжди казав, що в нього все добре. Інший син також служить на Сумщині — і такий самий: нічого не розповідає. Знаю тільки, що Віталій разом із підлеглими ходив на всі завдання. Вони без нього відмовлялися йти на штурм чи інші завдання та казали: «Ми за тобою як за кам’яною стіною»”, — переказує мати.
У листопаді 2024 року Віталія перевели з сил ППО в піхоту.
“Коли головнокомандувачем став Сирський, його (Віталія, — ред.) скоротили з ППО та відправили разом із побратимами в піхоту. Там він згодом став головним сержантом механізованої роти”, — каже Тетяна.
27 грудня 2024 року захисник пішов у відпустку на день народження сина. Це був останній раз, коли близькі бачили Віталія.
Наприкінці лютого 2025 року захисник мав піти в чергову відпустку, але не судилося — 13 лютого він загинув біля села Березівка Краматорського району.
“Він загинув під час зачистки села Березівка. Вони пішли туди з хлопцями — вибивали “орків” (російських військових, — ред.), і він дістав осколкового поранення. Точно не знаю, з чого був обстріл. Мого пораненого сина спочатку відвезли до Костянтинівки, але в цей момент по шпиталю стався сильний обстріл, і його повезли до Дружківки. Але там уже не змогли нічого зробити, бо в нього було поранення шиї великим осколком та розірваний череп”, — з болем у голосі говорить мати.
Поховали Віталія в рідному Миргороді на Алеї Героїв. З війни його не дочекалися батьки, два брати та дружина з п’ятирічним сином.
“За характером він був добрий, завжди приходив на допомогу, не шкодуючи себе. Завжди заступався за всіх. І малий (син, — ред.) росте весь у нього. Такий самий — боксер. І зовнішністю, і характером — усі гени від батька. Через це мені дуже важко зараз дивитися на нього — копія тата”, — ділиться Тетяна.
Рідні Віталія прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.