Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника Дмитра Микитюка, який у 2013 році служив в армії, а в 2024 став обороняти Донеччину від росіян. Військовий мріяв про дітей, але цьому не судилося статися. Він загинув на війні.
Про Дмитра Микитюка Вільному радіо розповіла дружина Валерія.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних і знайомих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами.
Народився Дмитро Микитюк 3 жовтня 1994 року в селі Великий Крупіль на Київщині.
У дитинстві він був “бешкетником трохи”, розповідає Валерія. Й додає: “Він любив піти з хлопцями погуляти, де й знаходив різні пригоди”.
Навчався в місцевій школі, а після її закінчення вступив до Державного навчального закладу “Згурівський професійний ліцей”, де здобув спеціальність, пов’язану із сільським господарством.
Після навчання два роки був на заробітках у Польщі. Повернувшись додому, Дмитро влаштувався бригадиром на велике фермерське підприємство, де пропрацював до початку великої війни.
Дмитро не мав особливих захоплень, каже дружина, але любив займатися своєю машиною. Валерія пригадує, що чоловік часто дивився відео на Ютубі до пізньої ночі, адже вірив, що там можна навчитись будь-чому.
Жінка додає, що бувало покличе її й каже: “Зараз будеш мені допомагати. Світи сюди, а я буду крутити”.
Окрім машин, Дмитра тішила риболовля.
“Чоловік любив просто посидіти в тиші. А я ще той рибалка, завжди щось переплутую і постійно говорю. І він не нервував, але казав: “З тобою не можна сюди їхати”.
Дружина додає, Дмитро завжди любив, щоб усе було чисто і на своїх місцях. Валерія вже потім дізналася від його побратимів, що навіть коли вони виходили з позиції, то чоловік постійно розповідав усім, що потрібно прибирати і все ставити на свої місця.
Дмитро служив в армії з 2013 року, застав на службі час, коли розпочалося АТО. Валерія каже, що тоді на сході він не був, а допомагав у тилу. А от після початку повномасштабної війни приєднався до оборонців на Донеччині.
Коли розпочалась повномасштабна війна 24 лютого 2022 року, то Дмитро одразу поїхав до військкомату. Валерія згадує: “Я тоді з ним сварилася, бо він і раніше хотів піти на курс ТРО. Мабуть, відчував, що щось таке буде. У цьому плані Дмитро був рішучим, а переконати його дуже складно”.
До червня 2022 року військовий служив на Київщині в територіальній обороні, а потім його перевели навідником до 72-ї бригади “Чорні Запорожці”. Він активно брав участь у навчаннях і операціях, згадує вдова.
Побратими розповідали Валерії, що Дмитро брав керівництво в екстрених ситуаціях.
“Коли щось траплялося, він завжди приймав на себе відповідальність і вказував, що робити і куди йти”, — додає вона.
Військовий був веселою і позитивною натурою серед друзів, пригадує Валерія, й додає: “Він любив посміятися, завжди був на позитиві. У нього був девіз: “Головне — не хвилюватись”, і навіть, коли хтось панікував, він завжди піднімав палець і казав цей вислів”.
Валерія каже, що її чоловік завжди готовий був допомогти навіть якщо хтось посеред ночі просить допомоги.
У розмові дружина військового згадала день, коли чоловік зробив їй пропозицію — це був кінець 2023 року, а вже в лютому 2024 пара одружилась.
“Він тоді був на службі й мав приїхати у відпустку. Памʼятаю, що написала йому й запитала, коли він приїде. Чоловік відповів, що “не знає, а зараз копає й воду носить”. Проте через кілька годин він несподівано для усієї родини опинився вдома. Тоді й запропонував стати дружиною”.
Валерія каже, що це було в його стилі, адже він завжди робив те, що обіцяв. Дмитро мріяв про сім’ю і будинок.
Дружина розповідає, що “мій чоловік завжди знав, що хоче, і впевнено йшов до своїх цілей. Він міг гори звернути заради сім’ї, і це завжди надихало мене”.
За службу Дмитра нагородили відзнакою президента України “За оборону України”, а також медаллю учасника бойових дій. Валерія каже, що після загибелі командування подало його кандидатуру на орден “За мужність” III ступеня.
Дмитро Микитюк загинув 15 квітня 2024 року поблизу села Водяне на Донеччині під час штурму росіян із застосуванням артилерії та мінометів. Поховали військового в рідному селі.
Зараз рідні Дмитра створили петицію з проханням надати йому звання Героя України.
Світла пам’ять військовому.