Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Петро Наумук. Хлопець ще у школі прагнув вступити у піхоту “Азову” та здійснив свою мрію після 18-річчя. Захисник 4 місяці боронив державу під Нью-Йорком та загинув, допомагаючи новобранцям.
Про життєвий шлях Петра Вільному радіо розповів його брат Олександр Наумук.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Петро народився 28 травня 2006 року в селі Самари Ковельського району Волинської області. Вільний час присвячував тренуванням і відпочинку на природі.
“Він дуже любив риболовлю та взагалі проводити час на природі. Умовно, ночувати з наметами десь в лісі біля озера. Найбільше він себе готував до проходження служби. У нас в селі є озеро, і він закидав собі каміння у рюкзак та бігав навколо нього. Намагався себе підготувати, щоб пройти відбір. Це для нього була дуже важлива ціль”, — говорить брат Олександр.
Хлопець розмірковував над вступом у виш, але потім вирішив, що це йому не потрібно.
“В нього почалися такі думки, що “я тільки витрачу час на це” і “все одно потім опиниться там” (в армії, — ред.). Ми намагалися його відговорити та вмовити вивчитися на військову спеціальність. Але він казав, що тільки згає час і усе одно потім опиниться на “нулі”. І взагалі військові посади його не цікавили”, — розповідає брат.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Петру ще не було 18 років і він не міг долучитися до лав ЗСУ. Тому в очікуванні свого повноліття хлопець поїхав на заробітки.
“Він на рік поїхав працювати за кордон. Був у Нідерландах та Польщі. Там заробляв гроші на спорядження та інші цілі. Коли вже наближалося його 18-річчя, повернувся в Україну”, — зазначає Олександр.
Петро через місяць після повноліття вже був у рекрутинговому центрі.
“Це був його челендж! Він горів потрапити в піхоту “Азова”. Мама тоді казала, що, може, брат не пройде відбір. Але він казав: “такого варіанту просто немає”, — згадує співрозмовник.
У червні 2024 року хлопець долучився до 2-ї роти батальйону “Любарт” 12-ї бригади НГУ “Азов”. Спочатку він пройшов 2-місячну підготовку, а потім служив на Донеччині старшим кулеметником у званні старшого солдата.
“На складнощі служби він ніколи не жалівся. Під час його першого бойового виходу одразу почався обстріл, і на його очах тяжко поранили побратима. Це вибило його з колії на кілька секунд, але потім він зібрався, і вони евакуювали пораненого. Згодом він розповідав про це доволі спокійно. Так само під час наступного виходу вони виїжджали на машині й підірвалися. Він подзвонив мамі та сказав: “Виїжджаємо з позиції, але підірвалися на міні”. Завжди залишався спокійним і навіть хвалився, коли в одному зі штурмів знищив трьох росіян. Про його стан красномовно свідчить те, що на службі він набрав 10 кілограмів. Раніше був дуже худий, а тоді навіть помітно набрав у вазі”, — розповідає Олександр.
Близько чотирьох місяців Петро боронив державу біля Нью-Йорка на Донеччині.
“Петро сам викликався на найважчі завдання, демонструючи неймовірну відвагу та рішучість. Побратими відгукувалися про нього лише позитивно, зазначаючи, що для такого молодого хлопця його жага до боротьби та рішучість вражали. Він був прикладом для інших, завжди готовий підтримати та допомогти”, — переказує слова побратимів брат.
На своє останнє чергування Петро пішов за власною ініціативою, бо не хотів, щоб новобранці вирушали у перший бій самі.
“Так склалося, що під час того виходу, на якому його не мало бути, по них почали скидати газ з дронів. Він надихався цього газу, і його почало нудити. Через отруєння газом у нього почалася дезорієнтація, і він вискочив з окопу. Пройшов зовсім небагато й загинув. Він загинув під артилерійським обстрілом”, — переказує слова побратимів Олександр.
Трагедія сталася 12 листопада 2024 року поблизу села Неліпівка, що неподалік Нью-Йорка. Однак трагічні події на цьому не закінчилися.
“Коли ми з ним розмовляли, він казав, що “це війна й усяке може трапитися”. Він здогадувався, що може загинути й казав, що якщо така ситуація станеться — він обов’язково закладе під себе гранату. Щоб на випадок захоплення позицій росіянами — забрати когось з собою, коли вони його перегорнуть. Але, на жаль, сталося інакше. Наші хлопці прийшли евакуювати його тіло, перегорнули — і від розриву гранати ще двоє зазнали поранень. Поранення були неважкі, але його самого розірвало дуже сильно. Тоді я зрозумів, що він загинув не одразу, якщо встиг закласти під себе гранату. Окупанти добивали його скидами з дронів, поки він лежав. А коли я був на впізнанні тіла, побачив, що його сильно пошматувало”, — розповідає співрозмовник.
Поховали Петра 24 листопада 2024 року на кладовищі в рідному селі Самари на Волині. За словами брата, на місцевій Алеї Слави вже готують плакат із зображенням військового.
“Петро був дуже щирою людиною і міг знайти спільну мову з усіма, але водночас він ставив якусь ціль та був відданий їй до кінця. Він у будь-який момент міг допомогти та підтримати. Завжди був на позитиві та у центрі будь-яких подій. Його втрата була дуже болючою, з якою досі неможливо змиритися всім хто його знав”, — з сумом говорить Олександр.
У Петра залишився брат з неповнолітньою сестрою та мати з батьком.
“Його з армії чекали багато друзів. Минуло вже три місяці з дня поховання, але на його могилі досі майже щодня з’являються свіжі квіти — люди приносять їх. Він мав багато друзів, але дівчини, на жаль, не мав”, — додає брат.
Рідні Петра прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Вони створили петицію, яку можна підтримати за посиланням.
Світла пам’ять.