Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Олександр Барабаш працював електриком та захоплювався малюванням. У 2023 році чоловіка призвали на службу, і в лавах штурмової бригади він звільняв Донеччину. Життя захисника обірвалося, коли він під артилерійським вогнем окупантів виносив убитого побратима з поля бою під Кліщіївкою.
Про життєвий шлях Олександра Барабаша Вільному радіо розповіла його дружина Світлана.
Олександр Барабаш народився 31 серпня 1987 року у селі Охрамієвичі Чернігівської області. Після школи вивчився у професійно-технічному ліцеї на електромонтера.
“Він не пішов далі навчатись, а почав працювати: у Києві деякий час, потім у Польщі на заробітках, повернувся та знову працював у Києві. Він займався ремонтом, зокрема паркетами”, — розповідає дружина.
Протягом 2006-2007 років чоловік відслужив строкову службу у Севастополі за направленням “протиповітряна оборона”.
У вільний час чоловік виховував сина, а ще любив малювати.
“Він постійно малював, малював та малював. Найбільше любив малювати тварин. Бувало, для своїх племінниць малював замість них малюнки в школу для конкурсів. Також він займався вирізанням по дереву. Деякий час він працював, де робили зруби з дерева, і любив займатися з деревом: робив гарні лавочки та будинки”, — говорить вдова.
Найбільшою мрією Олександра було піти у підприємництво.
“У нього була мрія відкрити власну справу. Для неї він встиг підготувати все обладнання та займався підготовкою вже”, — говорить Світлана Барабаш.
Велике вторгнення російської армії застало Олександра за роботою у Києві.
“Коли звільнили північ [країни], він повернувся та перебував вдома. Потім отримав повістку та, як належно, пройшов військово-лікарську комісію. За результатами ВЛК його направили на лікування, бо в нього були проблеми з легенями”, — згадує Світлана.
Після закінчення лікування чоловік став волонтером: допомагав друзям, які вже служили, збирав кошти на амуніцію військовим, закуповував і відправляв необхідне та особисто привозив допомогу українським захисникам.
Олександр займався волонтерством близько року, поки у березні 2023 року його не призвали на військову службу.
“Прийшла повістка, два місяці він провів на навчаннях у Десні в Чернігівській області, і після цього його відправили у Краматорськ на військову службу”, — говорить дружина.
Мобілізованого зарахували до лав 5-ї окремої штурмової бригади ЗСУ водієм-механіком.
Два місяці військовий відслужив у Краматорську, а в серпні 2023-го його відправили на ще одне навчання, цього разу в Литву.
“Ми зараз перебуваємо в Данії, і коли дізналися, що він їде в Литву, одразу поїхали, щоб побачити його. Ми з сином з 12 по 14 серпня відвідували його. Він не був впевнений, що його відпустять надовго, але відпустили на цілі вихідні. Я просто не пробачила б собі, якби я не поїхала тоді до нього. Це був останній раз, коли ми з сином його бачили”, — згадує вдова.
2 вересня 2023 року водій-механік повернувся з додаткового навчання у Литві до Краматорська.
“Він ділився про службу та казав, що дуже важко: летить звідусіль, не знаєш, куди заховатися. І ще казав мені, що пахне паленим. Це були його останні слова”, — сумує жінка.
30 вересня під час чергового завдання Світлана втратила зв’язок із чоловіком та почала хвилюватися.
“Я йому писала: “Як справи?”. 30 числа, коли його не було на зв’язку, він мені снився. Потім знову наснився. Перший сон був, ніби я бачила цю евакуаційну машину з тілами наших воїнів, і чую його голос”, — ділиться дружина.
Напередодні Олександр про всяк випадок залишив дружині контакти своїх командирів, і вона вирішила зв’язатися з керівництвом.
“На четвертий день без зв’язку, 3 жовтня, я написала командиру, що ваш військовослужбовець не виходить на зв’язок. Командир прислав мені голосове повідомлення, де повідомив про смерть”, — говорить Світлана Барабаш.
Водій-механік 5-ї окремої штурмової бригади ЗСУ Олександр Барабаш загинув 30 вересня 2023 року поблизу Кліщіївки, що на південь від Бахмута.
“Вони дислокувалися поруч з Костянтинівкою в якомусь селі та брали участь у звільненні Кліщіївки. Потім у них було бойове завдання. Вони не мали машини там, а ходили у піші марші. Зі слів побратимів нам відомо, що чотирьох військовослужбовців відправили на завдання з евакуації 200-х (військових, які загинули, — ред.). Вони туди пішли, та на підході до позиції їх накрили артилерійським обстрілом. Двоє військовослужбовців загинули одразу, ще двоє дістали поранень”, — розповідає вдова.
Близькі отримали офіційне сповіщення про смерть військового 5 жовтня. Чоловіку було 35 років.
“Тіло повернули 10 жовтня — спочатку у наш корюківський морг, а потім додому в рідному селі Охрамієвичі. Того ж дня й поховали — на мій день народження”, — сумує жінка.
У захисника залишилися 12-річний син, дружина, брат з сестрою та батьки.
“Він був хорошою людиною. Ніхто зі знайомих та друзів нічого про нього поганого не казав. Він ніколи не ліз у бійки, був спокійний. Якщо йому десь у компанії було нецікаво, то він просто сидів та малював. Його це так захоплювало, що він не долучався до розмов навіть. Він завжди відгукувався, допомагав всім, хто звертався до нього. Дуже любив сина”, — згадує Світлана Барабаш.
Світла пам’ять.