Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаємо 37-річного військового Вадима Муравського, який загинув, аби побратими змогли вибратися з поля бою.
Історією Вадима Муравського з Вільним Радіо поділилася його дружина Наталія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Вадим Муравський народився 16 вересня 1986 року в селі Українка Миколаївської області. Там він провів свої дитячі та юнацькі роки. З дитинства Вадим мріяв стати військовим, хотів мати звання підполковника, тому після школи і вступив до Харківського університету Повітряних Сил.
У 2006 році, ще будучи курсантом, він познайомився з майбутньою дружиною Наталією.
“Ми познайомились, коли він ще навчався. Я приїхала до тітки на канікули в село, звідки Вадим родом. У крайній день перед від’їздом — 24 серпня — він підійшов до мене в місцевому клубі. Це була любов з першого погляду і на все життя. З цього часу я була як за кам’яною стіною”, — розповідає Наталія.
2009 року Вадим закінчив університет, отримав звання лейтенанта і після випуску служив у 540-му зенітному ракетному Львівському полку імені гетьмана Івана Виговського.
“Я сама зі Львова, і Вадим робив усе, щоб після закінчення навчання перевестись ближче до мене, щоб створити сім’ю. Так і сталося: у 2009 році він переїхав до Львова, служив у Кам’янці-Бузькій”, — каже Наталія.
2011 року пара одружилися, а вже за рік у подружжя народилася донька Вікторія.
“Він назвав її так, бо казав, що це означає «перемога»”, — ділиться Наталія.
Коли у 2014 році почалася війна, Вадим відразу став на захист держави.
“Він мені не розповідав, куди саме їде, казав “відрядження”. Потім я дізналася, що він обороняв Донецький аеропорт. Я просила його бути вдома, але він мені одразу відповідав: «Як я можу бути вдома, якщо я на це вчився і це мій обовʼязок»”, — згадує Наталія.
Пізніше Вадим пройшов відбір до Сил спеціальних операцій. Його направили до 73-го морського центру ССО в Очакові, де він став командиром загону спецпризначення. У званні підполковника чоловік завершив навчання в Національному університеті оборони України і продовжив службу у Командуванні ССО. Згодом перейшов до одного з підрозділів Головного управління розвідки Міноборони України, де виконував складні спеціальні операції як в Україні, так і на території країни-агресорки.
Вже під час служби захисника в АТО в 2016 році в пари народився син.
“Вадим був прикладом для дітей, спонукав їх займатися спортом, ходив на пробіжки з сином. Він був завжди усміхнений, веселий, з тонким почуттям гумору, безкомпромісний патріот, сильний духом та завжди впевнений в собі”, — розповідає Наталія.
9 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання група Вадима потрапила в засідку. На початку бою його та кількох офіцерів поранили. Він наказав молодшим побратимам відступити і, прикриваючи їхній відхід, прийняв останній бій. Завдання виконали ціною його життя.
Посмертно Вадимові Муравському надали звання полковника та нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Рідні Вадима прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.