Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Євген Лемешенко, який у цивільному житті викладав фізкультуру у школі. З першого дня повномасштабного вторгнення чоловік долучився до лав ТрО, а потім перевівся у ССО. Бойові завдання виконував на Донеччині та Херсонщині. Військовий загинув, прикриваючи пораненого побратима на Курщині.
Про життєвий шлях Євгена Вільному радіо розповіла його дівчина Анастасія Пчілінська.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Євген народився 5 жовтня 1995 року у Світловодську на Кіровоградщині, а згодом з родиною переїхав у Фастів на Київщині. Після школи здобув дві вищі освіти — в Національному університеті харчових технологій та Національному університеті імені Григорія Сковороди.
“Диплом бакалавра він отримав за напрямом підготовки “машинобудування”. А диплом магістра в нього за спеціальністю “фізична культура”. Тобто на педагога вивчився”, — уточнює співрозмовниця.
Євген також з дитинства займався рукопашним боєм у молодіжному військово-патріотичному клубі “Каскад”. Саме там він здобув бойові навички, які допомогли йому в армії. На змаганнях клубу він неодноразово виборював нагороди.
Потім Євген перейшов до національної скаутської організації України “Пласт”. Спочатку як вихованець, але швидко став сам його керівником, а згодом очільником осередку у Фастові на Київщині.
У вересні 2021 року Євген почав працювати за фахом — фізкерівником у школі.
“Він працював з дітьми в класі тренування, і йому це дуже подобалося. Тому що маленькі хлопці та дівчата його дуже любили. Він загартовував їх не лише фізично, а й морально”, — додає Анастасія.
Майже весь вільний час чоловік присвячував саморозвитку.
“Він дуже багато читав про військову справу. Ніколи не стояв на місці, з кожним днем усе глибше розумів цю тему. А ще він багато бігав — йому це приносило задоволення. Взагалі він любив фізичне навантаження. Навіть коли вже був у ТрО, знаходив час приїхати до клубу й проводити тренування для дітей. Але після переходу до ССО часу на це зовсім не стало. Хоча, якщо випадали 1–2 вихідні, він усе одно приїжджав, щоб потренуватися з дітьми”, — говорить кохана дівчина.
У школі чоловік відпрацював пів року та у перший же день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем у ЗСУ. Попри відсутність бойового досвіду, підготовка у військово-патріотичних клубах допомогла йому швидко адаптуватися. Спочатку Євгена зарахували до місцевої тероборони.
“Коли він був на навчанні, дуже сильно переймався за хлопців, бо вони майже всі були молодші за нього”, — каже дівчина.
В армії чоловіка називали “Фізруком” через його фах. За час служби він боронив Херсонську, Донецьку область та брав участь в операції на Курщині. Згодом військового перевели у лави Сил спеціальних операцій ЗСУ.
“Якщо чесно, він не дуже хотів бути у ТрО. Водночас він багато знав про ССО та сам хотів перевестися. І так сталося, що саме тоді розпочався набір на курс ССО. Він успішно його пройшов, а згодом отримав наказ про переведення до 73-го морського центру ССО”, — пояснює співрозмовниця.
У березні 2024 року Євген став командиром групи спецпризначення ССО та виконував завдання в дельті Дніпра.
“У квітні 2024 року група під його керівництвом знищила ворожі позиції на одному з островів поблизу населеного пункту Берегове Херсонської області. Також під його командуванням зірвали висадку ворожого десанту біля населеного пункту Велетенське. Це змусило противника відступити та завадило його планам просунутися в напрямку правого берега Дніпра”, — розповідає Анастасія.
Наступного місяця група під керівництвом Євгена подолала заміновану територію на узбережжі острова Нестрига та зачистила її від росіян. Вночі на острів зайшли побратими захисника та зайняли позиції окупантів.
Відпустки, яких було небагато, Євген проводив з дівчиною у подорожах.
“Ми відвідали Львів, потім Закарпаття, гори. Він ще хотів поїхати у Карпати. Йому подобалося подорожувати — поїхати в нове місто, до водоспаду, побачити щось нове”, — згадує Анастасія.
Військовий понад два роки боронив державу, доки 15 вересня 2024 року не віддав життя у бою. Того дня група CCO під керівництвом Євгена виконувала завдання поблизу Обухівки Курської області. Бійці влаштували засідку на дорозі та чекали на техніку загарбників.
“Під час виконання завдання Євген помітив трьох військових ворога, першим відкрив вогонь з одноразового гранатомета й знищив головний дозор. У відповідь окупанти розпочали артилерійський обстріл та атаку дронами. Внаслідок цього був поранений оператор групи. Євген надав йому медичну допомогу та підготував евакуацію, але ворог почав штурм їхніх позицій. Сили були нерівні, тому вони ухвалили рішення відступати. Під час відходу Євген прикривав побратимів, щоб вони евакуювали пораненого, але сам зазнав смертельного поранення”, — з сумом розповідає дівчина.
Тіло Євгена змогли забрати наступної ночі. Поховали його 21 вересня 2024 року у Фастові.
“Євген — це дуже щира та смілива людина. Він завжди йшов уперед, не боявся випробувань, які були на його шляху. Постійно навчався, щодня ставав кращим і кращим. Ніколи не відмовляв у допомозі. Був сильним та відданим своїй справі. Для дітей він був прикладом відваги та справедливості. Його любили у школі, бо він завжди випромінював позитив”, — згадує захисника його кохана.
Захисник не дожив кілька тижнів до свого 29-річчя. У чоловіка залишились мати, батько, дівчина та молодший брат.
Рідні Євгена прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Вони створили петицію, яку можна підтримати за посиланням.
Світла пам’ять.