Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо 30-річного Івана Фесенюка з Києва. Чоловік брав участь у Євромайдані та ще до повномасштабного вторгнення був частиною команди “Азову”, а 2022 року в перші години відкритого вторгнення взяв зброю до рук. Загинув чоловік 13 березня 2024 року в селі Орлівка Покровського району. Смертельного поранення зазнав, коли намагався врятувати пораненого побратима та забрати тіло загиблого.
Спогадами про Івана з Вільним Радіо поділилася його сестра Тетяна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Іван Фесенюк народився в Києві в родині математиків. Він був наймолодшою, шостою дитиною в родині. Навчався у столичній школі №156, а потім — у кулінарному училищі. Згодом вступив до Київського політехнічного інституту на приладобудівний факультет.
Проте за фахом Іван не працював жодного дня, бо головною його пристрастю був спорт. Ще зі шкільних років він почав займатися кікбоксингом. Не полишив своє захоплення й у виші: став чемпіоном інституту, а згодом і чемпіоном міста Києва з кікбоксингу серед студентів.
Пішовши за покликанням, Іван обрав для себе шлях тренера. Спершу тренував тільки друзів.
“Потім учні з’явилися, і діти з’явилися, які до нього ходили. І під його керівництвом багато вихованців стали кандидатами в майстри спорту та майстрами спорту. Він сам теж майстер спорту з кікбоксингу міжнародного класу”, — розповідає Тетяна.
У 2017 році чоловік заснував тренерський клуб Bonus Team. Назва була похідна від прізвиська, а згодом і позивного Івана — Бонус.
“У підлітковому віці він зі старшим братом пішов на футбол і вирішив долучитися до фанатського руху “Динамо Київ”. Їздив за своєю командою по всій Україні. І коли він їздив в інші міста, то, за спогадами його друзів, він завжди щось собі знаходив безкоштовно. Безкоштовно доїхати до того місця, безкоштовно десь знайти їжу, безкоштовно знайти, де переночувати. І тому через цю його таку здатність пристосовуватись до будь-яких обставин його назвали Бонусом”, — розповідає Тетяна.
А вже за два роки Іван брав участь у міжнародних змаганнях в Польщі не тільки як спортсмен, а ще й як тренер.
“У 2019 році брат став золотим призером на WKA Kickboxing World Championship у Польщі. На турнір він поїхав зі своєю командою, адже на той момент вже тренував учнів. Він і сам брав участь у тих змаганнях і здобув золоту медаль і “бронзу” у своїй вазі. І за його тренерства українська команда того року також виборола “золото”. Це було велике досягнення”, — пригадує сестра Тетяна.
Свою активну проукраїнську позицію Іван почав проявляти ще під час Революції Гідності, був активним учасником Майдану.
“У 2015-му, коли створили “Азов”, він одразу приєднався до організації. Тривалий час він був тренером Національного корпусу “Азов”. Також він був учасником патріотичної організації “Центурія”, очолював “Чорну сотню”. Працював в “Азові” весь цей час до повномасштабного вторгнення як тренер. У 2022-му він, в принципі, як і більшість людей, які були дотичні до патріотичного руху, попереджав нас про те, що буде воєнний стан. Я не дуже вірила, але коли 24 лютого почула перші вибухи і прокинулася, і вже зрозуміла, що це почалося”, — пригадує Тетяна.
За годину після перших вибухів у Києві Іван вже був у на базі “Азову” та став на захист країни.
“Того ж дня він зі своїми хлопцями-спортсменами записав відео заклику до бою. І таким чином почалася його війна. Він у складі ТРО “Азов” перший свій бій приймав на Київщині, захищав усі наші міста в області. І 2 квітня, як зараз пам’ятаю, Іван сказав, що вони звільнили Київщину”, — розповідає сестра захисника.
Далі чоловік підписав контракт із 3-ю штурмовою бригадою та в її складі поїхав на Запорізький напрямок. Також воював у Бахмуті, Авдіївці та інших містах Донеччини. Тетяна згадує: це були два складні роки з нечастими дзвінками та ще рідшими зустрічами.
“Бачились ми рідко, він заїжджав до мене буквально на 5 хвилинок. Я, як сестра, завжди намагалася його підтримувати, щось йому приготувати, обійняти. Навіть не стільки потрібно було спілкування, наскільки цей емоційний контакт. Просто було важливо хоча б побачитися, пересвідчитися, що з ним все нормально, він цілий, неушкоджений”, — зі сльозами пригадує Тетяна.
9 березня 2024 року Іван попередив Тетяну, що не виходитиме на зв’язок кілька днів. Проте не зателефонував чоловік більше ніколи. Згодом Тетяні повідомили, що 13 березня брат загинув у селі Орлівка Покровського району.
“Загинув Іван, коли виносив на собі пораненого побратима. І, наскільки я знаю, ніс він навіть двох людей: одного загиблого і одного пораненого. І коли вони вже виходили з позиції, почався обстріл. Іван розумів, що якщо він їх залишить, то цього загиблого хлопця не зможуть забрати найближчим часом. І пораненого він хотів врятувати. Зрештою їх накрив цей обстріл, і вони загинули, всі разом. Але він доніс хлопців до того місця, звідки їх було відносно легко забрати. Всіх інших, на жаль, вдалося повернути вже майже через рік, коли був обмін. Тому його подвиг був не тільки за життя, а й за смерті”, — розповідає Тетяна.
Мати Івана планувала наприкінці березня приїхати до сина на День народження, але приїхала на похорон. За кілька місяців, не витримавши горя, у засвіти пішла й вона.
Поховали Івана на Алеї Слави Берковецького кладовища в Києві.
У Івана була дівчина, він мріяв про трьох дітей, квартиру та велику дружню родину, однак його мріям не судилося здійснитися.
За життя Івана нагородили медаллю “За незламність духу” та відзнакою “Золотий хрест”.
Рідні Івана прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять загиблому захиснику!