Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Владислава Симонова з Нікополя, який добровільно долучився до війська в лютому 2022 року. Захисник воював на різних відтинках фронту й загинув на Харківщині під час ближнього бою з окупантами.
Про Владислава Симонова Вільному радіо розповіла його мати Світлана.
Вільне радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Владислав Симонов народився 5 липня 2000 року в Нікополі, що на Дніпропетровщині. З дитинства хлопець захоплювався спортом: з шести років займався самбо й дзюдо, а у восьмому класі пішов на футбол.
Якось, коли Владислав і його друзі поверталися з тренування, їх збив п’яний водій. Хлопець отримав струс мозку й численні переломи, після чого лежав у лікарні в Дніпрі й рік відновлював здоров’я.
“Він не міг довго без руху, без тренувань. Коли все загоїлося, захотів знову піти займатися. На футбол уже не пішов, бо в нього страх з’явився, але повернувся на самбо. З першого по третє місце посідав в області”, — розповідає мати Світлана.
Владислав закінчив дев’ять класів у Нікопольській школі №5, а потім вступив до місцевого фахового коледжу Дніпровського державного економічно-аграрного університету. Там хлопець провчився два роки й пішов здобувати освіту в Білоцерківський національний аграрний університет, де навчалися його двоюрідні брати.
Від вишу Владислав Симонов кілька разів їздив за обміном за кордон — був у Німеччині й Данії, де працював на фермі. А після третього курсу хлопець узяв академічну відпустку й поїхав до Польщі. Там він хотів заробити гроші, аби втілити свої мрії: купити квартиру, машину й відкрити кав’ярню в рідному Нікополі. Однак у січні 2022 року повернувся додому.
“Він дуже нервував, коли ті, хто жив за кордоном місяць чи два, починали казати, що в Україні погано. Його це дуже зачіпало, бо він був патріотом. Він повернувся й сказав, що більше нікуди не поїде”, — згадує жінка.
Після повернення з Польщі ще до закінчення академічної відпустки Владислав вирішив піти до армії. Спочатку хотів долучитися до 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр”, але у військкоматі хлопцю запропонували місце водія-механіка в 35-тій окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського, і той погодився.
“Він 12 лютого вже потрапив на навчання в Одесу. Тоді ж уже казали, що наступ буде то 16-го, то 18-го лютого. Я йому кажу: «Ти розумієш, що це значить?». А він сказав: «Ну, нічого. Хто, якщо не я?». Ці слова я запам’ятала”, — розповідає Світлана.
Близько року Владислав служив у складі 35-ї бригади й брав участь у боях на Херсонщині, Харківщині й Донеччині. Потім хлопець вирішив стати штурмовиком і слідом за другом подався до 3-ї окремої штурмової бригади, з якою пройшов Курахівський, Ізюмський і Луганський напрямки.
На останньому в серпні 2024 року під час виходу з позицій Владислав отримав осколкове поранення ніг і потім лікувався на Харківщині. Через часті обстріли області й проблеми з транспортом у Нікополі військовий заборонив матері приїжджати в госпіталь і лише надсилав їй рентгенівські знімки. Згодом, не до кінця одужавши, Владислав повернувся на фронт.
“Йому не хотілося підвести побратимів. Там було дуже багато трьохсотих (поранених, — ред.). Він казав, що є й гірші поранення, ніж у нього”, — пояснює рішення захисника мати.
Після поранення Владислав Симонов не раз виходив на позиції. За словами матері, попри всі труднощі, він залишався усміхненим і життєрадісним, тільки очі в нього стали сумні. Хлопець мало про що розповідав рідним, але писав їм перед бойовими завданнями й після повернення обов’язково виходив на зв’язок.
Так, 23 листопада 2024 року військовий набрав матір: сказав, що їде на полігон, і пообіцяв перетелефонувати пізніше. Коли рідні хлопця почали дзвонити йому за два дні, слухавку він не взяв.
Рано вранці 25 листопада Владислав Симонов терміново виїхав на позиції поблизу Копанок, що на Харківщині. 28 листопада через негоду розвідувальні дрони не змогли вчасно побачити російську ДРГ і попередити захисників. Розпочався штурм, і частину українських військових поранили. Тоді Владислав зі ще одним побратимом вступив у ближній бій із окупантами, у якому захисники не вижили.
“Вони (росіяни, — ред.) обійшли їх зі спини й оточили. Розстріляли їх чи не в упор, а потім, як я зрозуміла, добили дроном. Як мені сказали побратими, перш ніж загинути, син встиг покласти сімох”, — згадує Світлана.
Спершу жінка припускала, що через погану погоду у сина немає зв’язку й вичікувала, перш ніж звертатися до військкомату. Але 2 грудня батько Владислава отримав трагічну звістку. За день мати хлопця упізнала його тіло за татуюванням, яке він зробив у відпустці.
7 грудня Владислава Симонова поховали в рідному Нікополі на Алеї Слави. Сім’я захисника, якому назавжди залишиться 24 роки, створила петицію, аби йому посмертно надали звання Героя України. Підтримати її можна за посиланням.
Вічна й світла пам’ять захисникові.