Незабаром у США заплановані заходи, які будуть нагадувати про українців в полоні росіян. І представляти їх буде оборонець Маріуполя, звільнений бранець Кремля Олександр Дідур. Він не з чуток знає, як важливо для кожного в полоні, щоб їх не забували. Журналісти Вільного радіо розпитали Олександра про бойовий шлях та плани в Америці.
Олександр Дідур родом із Херсонщини, а саме з Олешків. Чи не з самого дитинства він займається спортом.
“У 15 років я отримав свій перший титул кандидата в майстри спорту із самбо й дзюдо. Пізніше я перейшов у муай-тай (тайський бокс), де працював помічником тренера і займався підготовкою дітей віком від 6 до 12 років”, — розповідає Олександр.
Дідусь чоловіка був військовим, тому майже все оточення маленького Сашка було повʼязане з армією. Власне так і з’явилася любов до цієї справи.
Вперше Олександр пішов служити ще у 2011-2012 роках. Тоді він виконував бойові завдання на підводному човні у Севастополі. Вдруге чоловік одягнув військову форму, коли дізнався про смерть друга, який загинув на війні.
“У 2015 році я збагнув, наскільки це страшно, коли навіть знайомі йшли туди й гинули. Отак я вже у 2016 я офіційно служив у першому окремому батальйоні морської піхоти”, — ділиться Олександр.
Військовий служив на Донеччині, зокрема у Водяному. Там він через рік потрапив під обстріл і отримав поранення.
“Ми приймали молодь, супроводжували поповнення до наших позицій. Коли вони під’їхали, почався сильний обстріл. У момент, коли я спускався в перекриту щілину, позаду впала 120-мм міна. Ударною хвилею мене закинуло всередину. Я отримав декілька осколкових поранень, найбільше вразило праву сідницю. Хоч травма була важка, з грижами й ушкодженням хребта, через рік я відновився і повернувся до норми”, — згадує чоловік.
Через цю травму Олександра спочатку перевели до іншого батальйону для керування БПЛА, а згодом до роти охорони. Проте він всеодно хотів повернутися до морської піхоти у 36-ту бригаду, де продовжив службу.
“Мене перевели в 36-ту бригаду морської піхоти. Підполковник, який проводив співбесіду, здивувався, коли почув, що я сам хочу служити там, адже багато хто тоді протестував проти переведень. Я розповів про свій досвід, службу в першому батальйоні, проблеми зі здоров’ям після поранення та бажання продовжувати кар’єру. Він запропонував мені посаду сержанта, командира відділення, і я потрапив у зенітно-ракетно-артилерійський дивізіон”, — ділиться морський піхотинець.
Повномасштабну війну військовий зустрів під час ротації у Павлополі, неподалік Маріуполя. На той момент він був головним сержантом взводу, виконуючи обов’язки командира.
“Ми прикривали тоді піхоту нашої 36-ї бригади. Вони саме в Павлополі стояли на лінії розмежування”, — каже Олександр.
Потім військовим наказали переїхати до Маріуполя. Два дні вони добиралися до міста без зв’язку і майже без інформації про те, що відбувається навколо. Оселились на маріупольському комбінаті імені Ілліча. В боях Олександр за місто отримав поранення.
“Ми відходили до Маріуполя два дні, хоча відстань була невеликою. Зв’язку практично не було, знали обстановку тільки поруч із нами. Пам’ятаю, як рідні дзвонили й розповідали, що в Миколаєві, Херсоні, Олешках уже літають російські гелікоптери. Я не міг повірити, питав: як це можливо?”, — згадує перші дні повномасштабного вторгнення військовий.
Під час оборони заводу Ілліча в Маріуполі російські війська застосовували танки, авіацію та артилерію. Захисники опинилися у критичних умовах: майже не залишалося боєприпасів, їжі й води. Попри безперервні обстріли, вони тримали оборону. У розпал бою російський танк обстріляв укриття, де був Олександр. Через серйозне поранення його помилково вважали загиблим, але побратим витягнув його з-під обстрілу й доставив до медичного бункера.
Попри відсутність необхідного обладнання та ліків, військовий хірург провів операцію, яка врятувала Олександрові життя. Надалі він потрапив у полон, у якому майже не було необхідної медичної допомоги. Там він пробув 15 місяців.
“Ліва сторона тіла була пошкоджена, рука переламана й трималася лише на сухожиллях та шкірі. Уже вдома, в Україні, хірурги зробили все, щоб її відновити”, — пригадує захисник Маріуполя.
Олександр згадує, як прийшов до тями вже у Суходольській лікарні на окупованій Луганщині. Він був вражений реакцією медиків, які здавалися розгубленими та не до кінця розуміли, що відбувається.
“Вони самі не могли збагнути, що йде війна. Говорили напівпошепки, поки поруч не було охоронців: “Звідки стільки поранених українців? Що взагалі відбувається? Вони що, один одного вбивають?” Я пробув там близько тижня, а потім мене перевели до 15-го госпіталю у Донецьку”, — розповідає Олександр.
Олександр провів у госпіталі в Донецьку близько місяця, де поступово почав приходити до тями після важких поранень.
“Я там лежав весь місяць, не міг піднятися сам. Хлопці (полонені військові та цивільні,— ред), допомагали мені: підіймали, годували, клали назад. У палаті зі мною було ще двоє, вони підтримували, як могли. Медики приходили раз на два дні, обробляли рани, робили перев’язки, але катетер, який мали змінювати кілька разів на тиждень, тримали майже місяць”, — пригадує звільнений військовий.
Умови в госпіталі були важкими не лише через медичну допомогу.
“Митись водили раз на тиждень. Холодна вода, на 100 людей давали 5 хвилин. Іноді хлопці, які мене доглядали, навіть жертвували своїм часом, щоб помити мене. Це був єдиний спосіб хоч якось триматися”, — додає Олександр.
Далі військових відправили в колонію в Оленівці. Олександр досі був у тяжкому стані.
“Я навіть не встиг прийти до тями, як мене вже відвезли в барак, де хірург робив мені операцію. Він одразу запитав, навіщо таких хлопців привозять на зону, коли вони майже не можуть рухатися”, — згадує Олександр.
У самій колонії в Оленівці умови були ще гірші.
“В Оленівці не надавали медичної допомоги, хлопці просто гнили там. Над усіма знущались абсолютно. Можливо, мені повезло, бо зі мною таких жорстких знущань не було. Але били, іноді ногами, руками, будь-чим. Били по геніталіях шокером, ставили під воду зв’язували в позі лотоса на довгі години. Всі молились, щоб вже просто вбили, щоб це все скінчилося”, — розповідає колишній полонений.
У полоні Олександр та побратими підтримували одне одного. Разом було легше вижити навіть у важких умовах.
“Ми разом з хлопцями почали триматися, вони допомагали мені вставати і їсти. Це було важко, але ми трималися”, — згадує він.
Однак не всі військові залишались вірними своїм принципам. Олександр згадує одного полоненого, хто почав працювати проти своїх товаришів. Цей чоловік співпрацював із росіянами і поводився як їхній союзник, знущаючись навіть зі своїх побратимів заради декількох цигарок.
“З такими людьми важко було мати справу, адже вони могли брати до рук жорстокі методи впливу та контролю. Одного вже обміняли, не знаю що з ним зараз, сподіваюсь, що за ґратами”, — каже Олександр.
Згадує і жорстоке поводження з іншими полоненими, коли тих, хто не погоджувався, знову і знову принижували:
“Один зі зрадників, Саша Гурін, знущався з наших хлопців. Якщо хтось не погоджувався з ним чи просто чимось не поділився, він одразу здавав їх росіянам. Ці хлопці потрапляли на вахту, де їх били безжально, залишаючи на тілах синці й рани. Спини були чорними від побоїв”.
У ніч на 29 липня 2022 росіяни здійснили терористичний акт у колонії в Оленівці, внаслідок чого загинули близько 53 полонених військових. Олександр залишився неушкодженим і згодом його перевели до іншої — колонії в Горлівці.
Олександр усвідомив, що потрапив на обмін лише коли він завершився. Він та ще 44 інших полонених раптом опинились на волі 6 липня 2023 року.
“Я навіть не очікував, тому що ти не розумієш, куди тебе везуть. Обмін завжди виглядає як непередбачуваний процес, у якому важко бути впевненим у чомусь до останньої миті”, — згадує звільнений з полону військовий.
Коли Олександр та інші звільнені повернулися додому, вони не поспішали кричати “Слава Україні!” — їм було страшно.
“Ми з першого разу не крикнули, бо це могла бути чергова пастка”, — пояснює він.
Лише після того, як зрозуміли, що нарешті вдома, з’явилося відчуття полегшення та віри.
Про момент повернення на Батьківщину Олександр говорить із трепетом:
Ти розумієш, що ти наче на рідній землі. Навіть повітря тут інше — вільне, не стискає тебе. Це ніби звільнення від важких кайданів, які тягнули тебе довгі роки, не дозволяючи розправити крила. А тут — свобода, легкість, радість від кожного кроку на своїй землі”, — пригадує один з найщасливіших моментів свого життя Олександр.
Фізично повернутись — це перший крок. Наступний — лікування здобутих хвороб. Олександру допомагав відновлюватися проєкт “Серце Азовсталі”. З їхньою підтримкою чоловікові зробили кілька операцій, згодом була реабілітація, а зараз для нього виготовляють протез для руки.
“Завдяки цьому проєкту я отримав квартиру, а загалом оборонцям Маріуполя вже передали майже 200 квартир. Держава, на жаль, поки що робить дуже мало для поранених і тих, хто пройшов полон”, — ділиться Олександр Дідур.
Чоловік спілкується з родинами полонених побратимів та звільненими.
“Хлопців треба підтримувати. Я закликаю всіх знаходити для цього час, якщо це вам не важко. Може здаватися, що це дрібниця, але навіть просто сісти поруч і мовчки побути разом це вже багато. Особливо, якщо ви обидва знаєте, через що пройшли за час полону”, — ділиться військовий.
Вже знайомий з проєктом “Серце Азовсталі”, Олександр побачив нову можливість від них — конкурс “Смак свободи”. Ветеранам пропонували презентувати власні рецепти, які представлять в США, та стати обличчям кампанії нагадування про полонених українських захисників. Так до реабілітації додалося приготування десерту.
Олександр зізнається, що готувати йому не дуже до вподоби, хоча інколи це робить для своїх дітей. Та участь у кулінарному проєкті стала для нього несподіваною можливістю, якою він вирішив скористатися. Дружина була за оператора, а Олександр повністю поринув у процес приготування десерту в себе вдома.
Так представив “Козацький медівник” — адаптований до сучасності рецепт своєї бабусі.
“У дитинстві я рідко куштував цей смаколик. Тоді його готували з того, що було під рукою: у бісквіт можна було загорнути варення чи будь-яку іншу начинку. Цей десерт готувала моя бабуся, і я досі пам’ятаю аромат, що наповнював хату. Забігаю з вулиці, а вона каже: “Не тікай, вже майже готово!”. Такі моменти залишилися зі мною назавжди”, — ділиться спогадами з дитинства Олександр.
На перемогу чоловік не сподівався, тож фінал слухав майже мимохідь, коли був у дорозі разом із дружиною.
“Мені сказали: “Саня, обов’язково дивись!” Я спершу подумав: чому? Але все ж увімкнув онлайн-трансляцію на телефоні. І тут оголошують, що я переміг. Я був шокований. Навіть не сподівався потрапити в десятку, а тут — перше місце”, — розповідає Олександр.
Для нього участь у проєкті — це не лише про кулінарію, а й можливість донести важливе послання:
“Це шанс сказати слово. Можливо, хтось почує мене й отримає поштовх зробити щось важливе — для перемоги, для повернення наших хлопців з полону, для закінчення війни. Для мене це і є головною метою”.
За правилами проєкту, переможець отримав можливість поїхати до Вашингтона й презентувати свій десерт у пекарні американської ветеранської організації Dog Tech. Однак головна мета цієї подорожі — привернути увагу світу до ситуації в Україні, зокрема до долі полонених українських військових.
“Мене попросили відвідати деякі місця й розповісти про війну, про полон, про те, що відбувається. І я з радістю це робитиму. Для мене це ще один важливий крок. Завдяки проєкту я отримав змогу говорити про ці речі не лише в Україні, а й за її межами. Можливо, мене почують, а можливо, я зможу донести це послання так, щоб люди справді його зрозуміли”, — ділиться Олександр.
Після участі в проєкті Олександр зосередиться на власному відновленні після травм і продовжить докладати зусиль, щоб допомогти повернути українських військовополонених.
“Сьогодні я бачу себе як людину, яка може своїми словами та думками мотивувати інших, підтримати їх, допомогти знайти сили для відновлення й руху вперед. Зараз я ніде не працюю, отримую пенсію й продовжую відновлюватися”, — розповідає він.
Раніше ми розповідали історію військової з Краматорська, що чекає на свого сина з полону, який боронив “Азовсталь”. Рятуючи військових вдень, вечорами та у вільний час Лариса намагається знайти хоч якісь дані про сина Івана. Матері передають звістки з неволі побратими, яких обміняли: Ваня живий, але хворіє.