Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо військового з Івано-Франківщини Романа Мохняка. Чоловік добровільно доєднався до ЗСУ, хоч мав бронь як працівник Тисменицької міської ради. Захисник боронив Харківщину й Сумщину, допоки не загинув від поранення, якого зазнав під час бойового завдання.
Про Романа Мохняка Вільному Радіо розповіли його мати Марія та сестри Тетяна й Любов.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Роман Мохняк народився 13 травня 1984-го в селі Підпечери Івано-Франківської області. У дитинстві хлопець захоплювався футболом: уболівав за місцеву команду “Прикарпаття” й намагався не пропускати жодної її гри. Також багато часу приділяв молодшим сестрам Тетяні та Любові, з якими мав багато спільного.
“У нас були дружні стосунки, ми ніколи не сварилися. Коли мама купляла якесь печиво або цукерки, ми завжди ділили їх порівну на три купки. Коли ми з сестрою десь ходили гуляти, він завжди захищав нас від хлопців. Але ми були майже ровесниками, тож загалом спілкувалися в одній компанії. Ходили в гори й відпочивали завжди разом”, — згадує Тетяна.
Дев’ять класів Роман навчався в Підпечерівській школі. Хлопцю дуже добре давалися математика й інформатика, тож старші класи він завершував уже в обласному ліцеї для обдарованих дітей. У майбутньому ж Роман хотів стати юристом, але на бюджет пройшов у Карпатський національний університет імені Василя Стефаника на інформатику.
“Він пробував вступати і туди, і туди, але на держзамовлення пройшов на інформатику. Вирішив залишитися там вчитися, а потім звик до одногрупників, здружився з ними й уже нікуди не переводився. Взагалі друзів він мав дуже-дуже багато”, — розповідає Тетяна.
Після випуску з університету Роман Мохняк три роки працював учителем інформатики в Угринівській школі. За словами сестри Тетяни, учні завжди добре відгукувалися про нього. Роман теж їх любив, але на першому місці для чоловіка завжди стояла донька Валерія. З її матір’ю Вікторією Роман познайомився ще за свого вчителювання. І хоч через десять років шлюб розпався, чоловік ніколи не переставав піклуватися про свою донечку.
“Він її надзвичайно сильно любив. Перед ковідом він почав будувати будинок. Усю душу в нього вкладав. Планував, де буде кімната Валерійки, де буде його кабінет”, — каже Тетяна.
Останній рік у школі Роман поєднував із роботою в податковій інспекції міста Тисмениця. Після ж чоловік, який активно займався громадською діяльністю, зокрема брав участь у Помаранчевій революції та Революції Гідності, став держслужбовцем. Спочатку працював у Тисменицькому районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а потім його обрали депутатом до райради. З 2020 року Роман працював заступником начальника відділу організаційної роботи Тисменицької міської ради.
“Він завжди бачив себе на державній службі й завжди до цього йшов. Він дуже сильно любив свою роботу, прямо жив нею. Особливо останнє місце роботи йому подобалося. У нього як сесія міської ради, так він завжди готувався до неї до другої, а то й третьої години ночі. Він був дуже відповідальним”, — розповідає сестра Тетяна.
Та державна служба, якій Роман присвятив 20 років свого життя, була не єдиною пристрастю чоловіка. Під час пандемії коронавірусу він захопився нумізматикою. Збирав як сучасні ювілейні монети, так і старі. За словами Тетяни, Роман добре знав історію навколишніх поселень, тож часом навіть їздив туди із металошукачем за поповненням колекції.
Після початку повномасштабної війни Роман Мохняк простежив, аби його сестри й донька виїхали в безпечне місце закордоном, і став волонтерити. Разом із колегами він возив на схід гуманітарну допомогу, а також постійно залучав рідних до пошуків дронів для війська. Але цього Романові було мало, тож у березні 2024 року він самостійно мобілізувався.
“Ми вже бачили по ньому, що він щось надумав, бо увесь час ходив замислений і сам у собі був. Спочатку він сказав про своє рішення мамі, бо я ж була за кордоном. Тоді приїхала до нього розмовляти. Кажу: «Ромчику, може, ти й далі будеш займатися волонтерством? Ти ж і так багато допомагаєш». А він сказав, що вже все вирішив”, — згадує Тетяна.
Протягом місяця Роман навчався на стрільця. В університеті він не завершував воєнну кафедру, тож на фронт поїхав рядовим. Спершу захисник воював на Сумщині разом із прикордонниками. Розповідав рідним, як вони кілька днів ішли до позицій розмитими дощем ярами. Потім Роман перевівся до 105-ї окремої бригади ЗСУ і в її складі певний час виконував завдання на Харківщині.
“Я так дякувала Богові, що його перевели з тої гарячої точки. Після того він вчився на безпілотниках, а потім командир направив його навчатися на сержанта. То як отримав звання, прислав мені свої погони”, — каже матір захисника Марія.
У новій бригаді Роман Мохняк служив командиром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів роти “Рубак”. Там чоловік знайшов однодумця серед побратимів, хоч рідні захисника й кажуть, що він мав загострене відчуття справедливості й часом міг сперечатися щодо рішень, які стосувалися його безпеки і безпеки побратимів.
За словами рідних, Роман був керівником однієї з найрезультативніших груп. Коли військові на три дні виїжджали на завдання, їм вдавалося збити найбільше цілей. Але продуктивним Роман був не лише на позиціях. Поміж виїздами він розповідав родині, які матеріали треба придбати для підлоги в будинку, бо вже дуже хотів зібратися там разом.
“Його головною мрією було життя у власному домі після війни. Він усе марив, як добудує його, завершиться війна, і ми повернемося з-за кордону разом пити чай біля його каміна. Він неодноразово про це говорив. Коли дзвонив вітати зі святами, то завжди казав, що хоче, аби ми могли повернутися додому й бути всі разом”, — розповідає сестра захисника Любов.
16 квітня 2025 року Роман Мохняк разом зі своєю групою виїхав на бойове завдання на Сумщині. Військові перебували дуже близько до кордону з Росією, і в якийсь момент окупантам вдалося їх засікти. Вони дві години били по бліндажу захисників з артилерії, а тоді запустили FPV-дрони, один із яких влучив Романові у спину. У той момент чоловік якраз закрив собою побратима — той залишився живим.
Через щільні обстріли евакуаційна група не поїхала забирати військових, тож власними зусиллями з понівеченої позиції їх витягнув командир. Першу допомогу пораненому Роману надали в місцевій лікарні, а тоді відправили його до Харкова. Про це рідні захисника дізналися лише за три дні, коли вже почали його шукати. Наступного дня після звістки, на Великдень, Тетяна вже їхала до госпіталю разом із друзями Романа.
“Мене впустили до нього, і хоч за маскою, шапкою і халатом було видно тільки очі, він одразу мене впізнав. Коли він мене побачив, то пробував щось говорити, і в нього вирвалося слово «мама». У неї хворе серце, і він дуже хвилювався, щоб із мамою нічого не сталося, коли вона дізнається про його поранення”, — розповідає про ту зустріч Тетяна.
Від ударної хвилі у Романа стався інсульт. Він вразив ту частину мозку, що відповідає за мову й ковтання, але лікарі казали, що захисник має одужати. За тиждень Романа перевезли до київської лікарні. Там сестра приходила до нього в палату й розповідала про справи вдома, а військовий тримав її за руку зі сльозами на очах. Попри прогнози лікарів, 28 квітня Роман помер через набряк головного мозку.
Поховали захисника на кладовищі в його рідних Підпечерах. У День Незалежності на Алеї Героїв у центрі села відкрили анотаційну дошку, присвячену Романові.
У пам’ять про військового рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію.
Вічна і світла пам’ять.