Цей матеріал є блогом, який підготувала для Вільного радіо переселенка з Соледара Наталя Тищук. Думки та ставлення авторки до деяких речей у тексті можуть не збігатися з позицією редакції.
Хоча літо вже давно минуло, нотатки зберегла, відрефлексувала і ділюсь ними зараз.
Тож одного літнього дня, їдучи в потязі, везла дітей у табір, щоб знову зустріти своїх.
Це так цінно сьогодні.
Як завжди, визирала у вікно і, дивлячись на краєвиди, намагалась намалювати в уяві знайомі пейзажі, відтворити їх і закарбувати в памʼяті.
Звісно, я могла дітей відправити до табору в приймаючій громаді, але зараз наші цілі та цінності зовсім інші, і яким би не був солодкий мед, хочеться просто своєї солі.
Тож уявляю, як залізничними коліями та автошляхами мчать діти моєї рідної Донеччини назустріч, стікаються докупи з різних регіонів, як кров біжить по артеріях та венах до серця, потім, наситившись киснем, повертатиметься. На жаль, наш рух сьогодні в протилежний бік країни, не додому, не на схід. Але зовсім скоро ми всі зустрінемось, будемо міцно обіймати один одного. Адже не бачились понад 2 роки із того дня, коли почалась повномасштабна війна, з 24.02 — мого дня народження. А зараз, за першої ж нагоди зустрітись, усі ми докладаємо максимум зусиль, щоб зустріч таки відбулась.
Щоб скористатись можливістю потрапити до табору, потрібно було оббігти купу установ і дістати купу довідок. Як виявилось, бігала я саме через необізнаність відповідальних людей. Але, дякуючи професіоналам, усе вирішилось швидко, головне знати, куди звертатись. Тож якщо вам скажуть “надати довідку про те, що дитина не оздоровлювалась за кошти бюджету”, знайте, її треба брати не в школі, не в управлінні освіти, не в службі у справах дітей, а саме в службі соціального захисту, бо саме ця служба займається оздоровленням і обліком, що і є логічним.
І ось нарешті відчиняються двері вагона, і ми виходимо на перон вокзалу, за яким височать гори. Відчуваємо свіже повітря, наповнене вологістю, і доторк теплого вітерця до скронь.
В юрбі очі моментально знаходять рідний погляд, бринять сльози, тіло відчуває теплі обійми, спогади… Радощам немає меж. Омріяне спілкування, нові знайомства.
Знаєте, дуже приємно було зустрічати дітей із різних громад у тематичних футболках. Кожен з них пишається своєю землею і любить її. Але гори диктували свої умови, і діткам Донеччини потрібні були дощовики (більшість з дітей приїхали з лінії зіткнення, хтось потрапив під обстріли, тож не всі мали необхідне з собою). Отже, потрібна була допомога, і завдяки реакції ВГО “Територія жінок” за декілька годин вдалося все владнати: понад 200 дітей отримали дощовики, які вирішили одну з проблем перебування в таборі.
Ми отримали те, за чим їхали. І після купи пригод у пам’яті залишиться низка нових теплих спогадів.
