Жителька Краматорська Інна Клебча все життя була найманою працівницею, допоки в 2023 році не пройшла навчання з написання грантових заявок. Тепер жінка розвиває власне виробництво варення й корисних солодощів на Закарпатті та мріє створити простір, у якому переселенки змогли б готувати й обмінюватись ідеями.
Про заснування власної справи на новому місці й плани на майбутнє Інна Клебча розповіла нашим журналістам.
До повномасштабного вторгнення Інна Клебча жила в Краматорську й понад 10 років була консультанткою у відомій косметичній компанії. Із початком відкритої війни офіс, у якому працювала жінка, закрився, а сама вона змушена була залишити рідне місто під обстрілами з однією валізою.
“У березні 2022 року ми виїхали з мамою з Краматорська евакуаційним потягом. Їхали з людьми, які прямували до Львова, щоб перетнути кордон з Польщею. І коли вони вийшли, я зрозуміла, що не знаю, куди їду. Взагалі не знаю! У мене в думках не було їхати за кордон, тому що в Україні і чоловік, і батько, і діти. Ну який закордон? Ні! Я просто їхала в потязі й ридала. Не знала, що мені робити”, — згадує Інна.
У відчаї ще в потязі жінка подзвонила колезі, яка вже тиждень жила в Мукачеві. Домовилися, що вона знайде місце, де Інна та її мати зможуть переночувати перш ніж шукатимуть житло. Ніч переселенки провели в одному з місцевих офісів, а на ранок старша дочка Інни знайшла контакт прихистку. Там, у довгій кімнаті на 100 людей, разом з іншими переселенцями та їхніми тваринами жінки й жили протягом трьох наступних місяців.
Коли термін перебування в прихистку сплив, переселенки винайняли квартиру. Згодом із Краматорська до них перебралися чоловік і батько Інни, які залишалися в місті й наглядали за майном. Щоб мати можливість сплачувати оренду, жінка влаштувалася на додаткову роботу в магазин — вона продовжувала працювати консультанткою, проте її заробіток залежав від відсотка продажів косметики, які під час бойових дій різко впали.
Знайти роботу було важко — Інна каже, що місцеві неохоче влаштовували переселенців. Тим часом самі ВПО об’єднувалися в спільноти, щоб допомагати один одному: розповідали, де видають гумдопомогу, а де — безкоштовні обіди. Так Інна дізналася, що в Мукачеві відкривається хаб для переселенок, і вирішила його відвідати.
Виявилося, що це була релокована Рада жінок Донеччини, яка відновила роботу на Закарпатті. Спочатку Інна ходила туди на заходи з психологічної підтримки, а потім стала відвідувати заняття з написання грантових заявок і розробки бізнес-планів. На ідею свого стартапу 55-річну жінку підштовхнула туга за доньками й онуком, а також черги за ліками в місцевих аптеках.
“Я дуже сумую за ними (своїми рідними, — ред.). У Краматорську ми жили поруч, і я завжди робила закладки на всіх. Багато готувала, щоб пригостити дітей. Дуже сумувала за цим, а потім подумала — а чого тільки своїм? Я ж можу це робити і для інших діточок. Вирішила, що це буде кулінарний напрям. Тоді була осінь, і в аптеках постійно стояли за ліками мами з дітками. І я подумала — навіщо давати дитині пігулку, якщо можна дати «лимольку»?”, — розповідає Інна про свій задум.
Переселенка вирішила робити варення з лимона із додаванням інших фруктів, щоб дітям було корисно і смачно. Поєднала слова “лимон” і “пігулка” — і назвала своє майбутнє виробництво “Країна Лимолька”.
У межах проєкту з підсилення жіночого лідерства разом із Радою жінок Донеччини Інна Клебча три місяці працювала над розробкою бізнес-плану. Після закінчення занять переселенка відправила грантову заявку й уже за місяць отримала радісну новину — іноземна організація виділила їй мінігрант у розмірі 24 тисяч гривень на розвиток власного бізнесу.
“Мій чоловік знав, що я ходжу на такі заходи з написання грантів, але я особливо не розповідала подробиць, щоб не зурочити. А потім, коли мені сказали, що я виграла грант, я прийшла додому і сказала мамі й чоловіку: «Ви як хочете, а ми будемо варити варення й продавати. Це буде наш бізнес сімейний». Тоді чоловік сказав: «Ну, спробуємо. Давай варити»”, — згадує Інна реакцію рідних на новину.
На гроші з гранту жінка придбала обладнання: електричну м’ясорубку, ваги, каструлі двох розмірів, гострий ніж і необхідні розхідники. Виробництво сім’я почала одразу й не зчулася, як отримала перші замовлення. Допомогли старі зв’язки: в соцмережі Інна випадково натрапила на місцеву, яка ще в Краматорську хотіла придбати в неї кошеня, і розповіла про свій бізнес. Тоді жінка виклала допис про “Країну Лимольку”, де запропонувала іншим скуштувати продукцію знайомої.
“Я працювала [в магазині за графіком] два на два [дні], і у свої вихідні з ранку до вечора варила варення. Була одна жінка, яка отримала своє замовлення з рук в руки від мене і сказала: «Ви думаєте, мені треба ваше варення? Я сама його роблю. Просто мені вас шкода. Я хочу вас підтримати». Спочатку мене зачепили її слова, а потім через тиждень вона мені подзвонила й сказала: «Мені ще чотири банки варення. Я пригостила подругу, і вона попросила замовити їй і її дочкам ще дві. Дуже смачно». І я зрозуміла, що це «сарафанне радіо» працює. Потім вона ще робила кілька замовлень для своєї вагітної невістки”, — розповідає Інна.
Той зимовий сезон виявився дуже продуктивним для родини, тож улітку сім’я активно взялася за заготівлю сировини для наступного. Але почалися блекаути, і в Інни зламалася морозильна камера з усіма продуктами. Тоді, щоб мати можливість працювати не тільки в сезон, жінка вирішила розширити асортимент фруктовими чипсами — фріпсами. Написала ще одну грантову заявку й на виділені кошти купила дегідратор і спеціальний очисний прилад, а потім пройшла онлайн-курс із виготовлення фріпсів.
“В інтернеті зараз дуже багато всього. Всього можна навчитися, якщо дуже цього хотіти”, — коментує Інна.
Зараз команда “Країни Лимольки” намагається знайти нових поціновувачів своєї продукції, зокрема серед людей, які подорожують Закарпаттям. Згодом Інна Клебча планує домовитися про продаж варення з туристичними крамницями, а поки готується до участі в цьогорічному фестивалі “Сакура Фест”, на який її запросила одна з його організаторок. З нею переселенка познайомилася на черговому навчанні з розвитку бізнесу в Ужгороді.
“Я завжди казала й кажу, що людина, яка навчається, не старіє. Моїй мамі в квітні буде 79 років, і вона навчається разом зі мною. Треба бути скрізь, і тоді й життя буде хорошим, і жити буде добре. Ось тоді й приходять якісь ідеї. Просто не треба замовчувати свої думки, варто висловлювати все”, — ділиться міркуваннями Інна.
Поки що попит на продукцію “Країни Лимольки” невеликий, тож родина справляється із виробництвом самостійно. Проте з часом Інна хотіла б найняти людину або кількох, які б шили до варення текстильні вироби: фартухи, прихапки й рушники. Так жінка зможе створити робочі місця для інших жінок-переселенок і людей з інвалідністю.
Поки що це лише у планах, але вже зараз Інна допомагає переселенцям по-іншому — закуповує частину сировини для варення в релокованого ягідного підприємства із Запоріжжя.
“Вони теж переселенці, як і я. Ми підтримуємо один одного й піднімаємо економіку України завдяки цим релокованим бізнесам”, — коментує жінка.
Надалі Інна мріє не лише розвивати “Країну Лимольку”, а й допомагати іншим жінкам реалізовувати свій потенціал. Для цього переселенка хоче відкрити простір, де інші жінки також могли б навчатися нового й ділитися своїми ідеями в майже родинній обстановці.
“Через роботу біля мене завжди було багато жінок. Зараз я ФОП і варю варення. Думаю, поруч зі мною було б добре людям, які теж хочуть цього навчитися. Я би з радістю відкрила простір, таку жіночу кухню, де можна було б вчитися готувати, ділитися досвідом, спілкуватися, запрошувати туди психологів, спеціалістів з різних сфер. Жінкам можна було б збиратися на цій кухні, ділитися наболілим і вирішувати це ось так на кухні, як вдома”, — підсумовує Інна.
Раніше ми розповідали про маріупольчанку Катерину Храпович, яка після повномасштабного вторгнення запустила свій бренд мерчу, аби допомагати волонтерам збирати гроші на ремонт дронів і підтримувати переселенців.