Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віктор Пасічник з Тернопільщини. Чоловік з дитинства був учасником патріотичних організацій, а згодом сам виховував молодь. У 2014 році він долучився до Революції Гідності, а потім брав участь в АТО та захищав країну під час відкритого вторгнення. Побував на різних напрямках — від Бахмута до Серебрянського лісу, за що його неодноразово відзначали нагородами. Життя бійця обірвав російський дрон.
Про життєвий шлях Віктора Вільному Радіо розповіла його двоюрідна сестра Марія Дячук.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Віктор народився 5 березня 1993 року в селі Саранчуки Тернопільської області. Спочатку навчався в Потуторському ліцеї, а згодом став студентом Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя, де здобув спеціальність інженера харчових технологій.
Батька Віктора вбили, коли хлопець був малим, і мати самотужки виховувала сина.
З юних років хлопець був учасником патріотичних організацій “Легіонер”, “Тризуб” та “Пласт”, а згодом і сам зайнявся національно-патріотичним вихованням молоді.
“Він прищеплював їм ідеї та цінності, у які вірив. Він був упевнений, що саме молодь і є рушійною силою, яка потрібна всім змінам”, — розповідає сестра.
Ще зі шкільних років юнак у вільний час любив грати на гітарі, займався вільною боротьбою та плавав на SUP-дошці.
Також, згадують близькі, Віктор любив майструвати речі своїми руками.
“Він був дуже “рукастий” і своїй колишній дівчині, яку дуже сильно любив, придбав величезне дзеркало і сам оздобив його деревом”, — говорить Марія.
Втім, створити сім’ю з коханою та стати батьком чоловік не встиг.
У 2014 році Віктор взяв участь у Революції Гідності, а потім, коли на сході України почалася війна, долучився до Добровольчого українського корпусу. Згодом перейшов до підрозділу “Госпітальєри”: боронив державу в селі Піски та став комбатом однієї з груп.
Серед бойових товаришів Віктор мав позивний “Ведмідь”.
“Він отримав його від побратимів завдяки своїй силі, мужності, витривалості та рішучості під час виконання бойових завдань, умінню адаптуватися до складних ситуацій та орієнтуватися на місцевості. Але ця брутальність, спрямована на ворогів, розвіювалася, коли Віктор опинявся в колі друзів”, — говорить сестра.
Побратими згадували: “Якщо ви не знали “Ведмедя” — ви не могли відчути, що таке справжня добродушність, щирість, мудрість, творчість, сила, любов і дружба”.
У “Госпітальєрах” захисник проявив себе як хороброго воїна, готового завжди прийти на допомогу. За це його нагородили медаллю “За збережене життя”.
“На околицях Пісків, уночі, він за долю секунди знаходив місце, де розвернути машину L200, ховав її під деревами й парканами, яких ніхто не бачив, і починав вантажити поранених раніше, ніж інші встигали вилізти з авто”, — переказують близькі Віктора.
У 2014 році “Ведмідь” також брав участь у визволенні Савур-Могили та села Степанівка. Службу в АТО він завершив у 2016 році.
Коли найактивніша фаза боїв на сході України закінчилася, Віктор повернувся до цивільного життя.
“Він їздив працювати за кордон та пробував жити цивільним життям — був у Німеччині, Бельгії та Ізраїлі, де працював на будівництвах та навантажувачах”, — говорить сестра Віктора.
Перед початком повномасштабного вторгнення чоловік приїхав додому і після 24 лютого 2022 року долучився до лав добровольців “Правого сектору”, з якими боронив Київ.
Захисник брав участь у звільненні Петрівки, Старого Бика, Нового Бика, Гаврилівки, Українки, Макіївки, Терешківки, Галиці, Яхнівки та Світанку Чернігівської області.
Після деокупації півночі України Віктора перекинули на Харківщину.
“З 6 квітня по 14 травня він брав участь у боях на Ізюмському напрямку — в населених пунктах Велика Комишуваха, Красне та Довгеньке. У той час, під час спроби механізованого прориву противника на населений пункт Велика Комишуваха, у співпраці з тактичною групою “Адам” вони знищили п’ять одиниць техніки, чим запобігли захопленню населеного пункту”, — розповідає Марія.
Починаючи з серпня 2022 року, Віктор боронив східні околиці Бахмута на позиціях “Труби”. Тоді він уже був кулеметником.
Пізніше Віктор захищав від росіян села Кодема та Зайцеве, що неподалік від Бахмута, а з березня 2023 року — село Оріхово-Василівка Соледарської громади.
“11 березня відбувся один з наймасштабніших піхотних боїв проти ПВК “Вагнер”, під час якого було знищено близько 500 осіб особового складу ворога. Віктор працював кулеметником та відважно відбивав атаки на фланзі свого опорного пункту, за що був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня”, — говорить сестра.
Свої відпустки захисник намагався проводити з коханою та рідними.
“Коли він мав довшу відпустку після поранень — проводив її з дівчиною. Також приїжджав до матері, але не на повний день. Перед загибеллю обіцяв і до нас із сестрою приїхати в серпні. Але тоді йому скасували відпустку через загострення на фронті, і він до нас не доїхав. Особисто я його бачила давно і не встигла сказати, як сильно його люблю, і як тішилася, що в мене є такий класний брат. Для мене це велика наука — бо я чекала зустрічі вживу, а вона не настала. Тому висновок на все життя: якщо хочеш щось зробити — не треба відкладати це на потім”, — ділиться Марія.
У травні 2023 року Віктора з побратимами перекинули боронити Серебрянський ліс. Там він відбивав атаки окупантів до грудня.
“У Серебрянському лісі він відбивав штурми ворога на складній позиції, яка була в оточенні та мала проблеми з логістикою. Внаслідок боїв він тоді дістав осколкового поранення. Після реабілітації повернувся туди ж і служив оператором [станкового автоматичного гранатомета] АГС-17”, — розповідає Марія.
Потім військовий побував ще на кількох напрямках — біля Іванівського під Бахмутом, а згодом у районі Невського, що на кордоні Донеччини та Луганщини.
Саме біля села Невського захисник і загинув 9 вересня 2024 року.
“Трагедія сталася, коли вони їхали на машині на бойове завдання, і по них вдарили снарядом. Вони встигли вистрибнути з машини: двоє побратимів втекли в один бік, і по них ударили ще раз, а наш Віктор вистрибнув в інший бік і поповз, намагаючись врятуватися. Однак та сволота (росіяни, — ред.) запустила дрон, знайшла його і вдарила ще раз. Потім ще й прийшли та підпалили тіло”, — ділиться сестра.
Про загибель захисника близьким повідомили 12 вересня. За 4 дні його поховали на Алеї Героїв Микулинецького кладовища в Тернополі.
Під час прощання побратими ділилися, яким їм запам’ятався Віктор:
— “Віктор був не просто бійцем — він був другом: мудрим і щирим, веселим, душею компанії, патріотом, на якому трималася рота”, — говорили побратими.
— “Це була душевна людина! Він міг вирвати із себе душу й просто віддати — головне, щоб той, хто поруч, був щасливим. І йому було легше, коли люди поруч були веселі. У боях завжди можна було на нього покластися”, — сказав товариш Віктора на позивний “Гром”.
— “З Віктором ми познайомилися у 2023 році в Лимані. І завжди було так: коли ми приїжджали до хлопців і виходив “Ведмідь”, я розумів, що атмосфера на цілий вечір вдалася. У ньому було дуже багато життя. У мене було таке відчуття, що в дитинстві він впав у “Редбул”, як ті Астерікс і Обелікс”, — сказав побратим загиблого бійця Ярослав Яготін.
Сестра Віктора додає: “Він для мене — приклад у першу чергу чоловіка, бо з таким можна будувати сімʼю: серйозний, надійний, але водночас веселий. Загалом він запамʼятався мені постійно усміхненим. Навіть у голосових, коли ми спілкувалися й було чути його втомлений голос, — він усе одно міг посміхнутися. Він був харизматичним і вмів домагатися того, чого хотів. Також іноді писав вірші — один із них зачитали на похороні”.
Після загибелі військового побратими започаткували стипендію імені Віктора Пасічника. Її спрямували на підтримку молоді та розвиток національно-патріотичного виховання.
“Цим воїни прагнули продовжити справу служіння Віктора Пасічника Україні, заради якої він і загинув зі зброєю в руках. Щоб накопичити стипендіальний фонд, підрозділ ЗСУ “T_company” організував “Забіг пам’яті Віктора “Ведмедя” Пасічника”. 100% благодійних внесків від реєстрації на участь спрямували на стипендію. Наймолодшим учасникам дистанції вручали медалі у вигляді ведмедика”, — розповідає Марія.
Окрім неї, з війни Віктора не дочекалася мати.
Рідні Віктора прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.