Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Віталій Сапа. Він любив футбол, теніс та піклувався про трьох дітей. Свій трудовий шлях він почав учителем фізкультури, а потім працював у Європі на пилорамах та будівництвах. Коли почалося АТО, він приєднався до армії та боронив державу. Пізніше його списали за станом здоров’я, але чоловік повернувся до ЗСУ, коли російська армія відкрито напала на Україну. В останні місяці служби він боронив Костянтинівку.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповів його сестра Надія Джиган.
Віталій народився 17 квітня 1984 року в селі Одаї Тисменицької громади Івано-Франківської області. Спочатку він закінчив Одаївську школу.
“У школі він завжди брав участь у різних розважальних заходах — концертах і гумористичних виступах. Він був комедіантом і гарно грав ролі з літературних творів. Бувало, грав Бабу Параску або Бабу Палажку”, — згадує сестра.
Головним захопленням хлопця був футбол.
“На нього ще у школі звернув увагу вчитель фізкультури, адже у нього були напрацьовані технічні прийоми з м’ячем. Тобто він умів робити різні фінти з м’ячем. Коли він закінчував усі справи, брав м’яч під пахву, йшов до лугу з коровами, щоб попасти їх, а сам відпрацьовував футбольні фінти. Виступав за школу, і його знали команди з сусідніх сіл, а потім стали запрошувати на обласні змагання”, — говорить Надія.
Однак на одному з матчів кар’єра футболіста для Віталія закінчилася.
“Коли він був у 9 класі, під час одного з турнірів ішов сильний дощ, і він якось неправильно послизнувся та вибив собі колінну чашечку. Звісно, одразу почали лікувати, але лікар сказав, що “футбол більше не для вас”, — переказує Надія.
Крім футболу, хлопець захоплювався настільним тенісом.
“Він серйозно грав у теніс і навіть майже став дитячим кандидатом у майстри спорту, але трошки не дотягнув”, — ділиться сестра.
Близьким Віталій ще у дитинстві запам’ятався працьовитим, адже завжди долучався до різної сільської роботи. Та й про навчання не забував. Зі слів сестри, він був відмінником у школі.
“Після школи він прагнув вступити на вчителя фізичної культури та спорту до Івано-Франківського коледжу. Це його надихало, адже раз він не міг бути професійним спортсменом — усе одно залишався б у спортивній сфері. Там він найбільше полюбив теніс, волейбол та баскетбол — де з його коліном не треба було так багато бігати, як у футболі”, — говорить Надія.
Після закінчення навчання Віталія направили з коледжу працювати вчителем фізичної культури до школи-інтернату в Івано-Франківську.
Але з віком чоловік почав розуміти, що робота у спортивній сфері йому не до вподоби.
“У нього почалися такі думки, що закінчити 9 класів та вступити до коледжу — це не повноцінний чоловік. Я мушу відслужити в армії, побудувати сім’ю, подивитися світ та поїхати на заробітки. За копійки працювати вчителем не хочу”, — переказує тодішні роздуми Віталія сестра.
Тому у 2002 році чоловік вирушив на строкову службу у лавах МВС у Золочеві на Львівщині.
“Попри проблеми з коліном, він став там тренуватися, бігати та навіть знову грати у футбол. Коли він приїжджав у відпустку зі служби, ходив до сільських клубів. І на нього дуже звертали увагу дівчата, і там він познайомився з однією ближче”, — додає Надія.
Після закінчення служби чоловік уперше одружився, і у 2004 році у пари народилася донька Романія. Потім він поїхав працювати до Європи, де мріяв заробити грошей на створення родини.
Втім, стосунки з першою дружиною не склалися, і пара розійшлася. Щоб сплачувати аліменти та побачити різні країни, Віталій знову поїхав на заробітки.
“Він працював у Польщі та Чехії, і найдовше він був на пилорамі, де склеював палети та упаковував деревину. Там він відчув смак до грошей з іншими зарплатами та почав мріяти про будинок, машину та власну справу. Він хотів відкрити СТО”, — уточнює сестра.
Так чоловік відпрацював кілька років у Європі, поки знову не зустрів кохання. Пара одружилася у 2012 році, і в них народилося двоє дітей — син Денис та донька Даніела. Втім, стосунки у другому шлюбі у Віталія теж не склалися, тож пара розлучилася.
“Він важко пережив другий розрив шлюбу і казав, що все: “сім’я — це не моє”. У такому депресивному стані він був довго. Добре, що була робота, і він поїхав у Чехію будувати будинок”, — згадує Надія.
Коли почалася Революція Гідності, Віталій повернувся з ЄС та брав у ній участь. Потім розпочалася антитерористична операція на Сході України, і чоловік пішов служити.
З березня 2014 року Віталій став молодшим сержантом і командиром взводу розвідки у 102 бригаді ЗСУ, був на різних напрямках Донеччини та Луганщини, але точніше не знають навіть рідні. У липні того ж року він дістав першу контузію.
Наприкінці 2015 року чоловік дістав другу контузію та поранення, після якого почав гірше чути на одне вухо.
“Це була складна осколково-мінно-вибухова травма лівої частини тіла. Вибух був поряд, і він тоді різко втратив слух. Його доставили до лікарні у Харкові, де його визнали обмежено придатним”, — уточнює сестра.
Тривалої реабілітації у Віталія не було, адже він прагнув швидше повернутися на фронт до побратимів. Тому він повернувся на службу у розвідку, але вже до 93 бригади ЗСУ.
У 2016 році захисник дістав ще одне поранення, після якого вже не зміг повернутися у стрій, і за висновком ВЛК його списали.
“Це було теж осколкове поранення від міни, і знову по лівій стороні тіла. У нього тоді було близько 64 осколків, і чотири з них так і не витягли, і вони були у ньому до загибелі”, — ділиться Надія.
Усі наступні роки чоловік не забував про побратимів, які служили в АТО/ООС, і допомагав їм.
“Він дуже хотів наприкінці 2016 року ще повернутися на службу, але на комісії його відправляли на реабілітацію. Адже слуху в нього залишилося лише 33%, і пішло ускладнення на зір, та у голові почався шум. Йому казали, що треба робити групу інвалідності, але він казав: “Ти що, яка група? Я молодий ще!”, — переказує сестра.
Та попри повернення до цивільного життя Віталій збирав побратимам гроші на грілки, термобілизну, машини та інші необхідні речі, яких вони потребували.
“Процес реабілітації йшов важко. Бувало, він прокидався посеред ночі, біг на вулицю та ховався там від чогось. Згодом він полюбив музику, і вона допомагала йому заспокоїтися. Але ж він так гучно вмикав телевізор. Я робила зауваження, а він не розумів чому: “Хіба я гучно увімкнув телевізор?”. Їсти по три рази треба було кликати, бо не чув”, — згадує Надія.
Додаткові складнощі виникли у житті, коли колишні дружини вимагали сплати аліментів, а чоловік соромився оформлювати хоча б інвалідність, щоб отримувати пенсію.
“Тоді ми відправили його на ще одну реабілітацію в гори, де в нього був відпочинок та психологічна розрядка. Він там навіть грав у футбол”, — додає сестра.
Після повернення з реабілітації чоловік відновив поїздки на заробітки за кордон, щоб було за що жити, сплачувати аліменти та допомагати побратимам на фронті.
Коли почалося повномасштабне вторгнення армії Росії, Віталій пішов до ТЦК, але там його одразу не взяли на службу через стан здоров’я і сказали, що викличуть пізніше.
“Він настільки хотів до армії, що готовий був робити що завгодно і казав: “Візьму палку і буду стріляти з неї. Я служив і маю хоч щось робити для держави”, — переказує Надія.
У червні 2023 року чоловік усе ж долучився до лав ЗСУ та відправився боронити державу. Його зарахували до 102 бригади територіальної оборони ЗСУ, де він знову став розвідником.
“Він казав, що не може ховатися та чекати, — він дуже хотів захищати державу і пішов без страху та вагань”, — наголошує сестра.
Коли сестра проводжала його, подарувала захиснику жетон.
“З одного боку я попросила написати, щоб янгел-охоронитель охороняв і молився за нього. Він так здивувався: “Як ти встигла?” і обняв мене”, — згадує Надія.
Першим напрямком, куди відправився захисник, стало Гуляйполе на Запоріжжі. Там він дістав трьох контузій, але у відпустку чоловіка не відпускали.
“Я питала: “Чому?”. А він пояснював, що це не війна 2014 року, цього разу все в 10 разів важче і тут повний жах. Дуже важко їм було. Він казав, що тут у нього справжня сім’я, а місцеві вимагали з них по 14 тисяч на місяць за хату, де навіть не було де спати. Тому він просив мене купити та прислати хоча б матрац”, — переказує сестра.
Через нові контузії слух молодшого сержанта погіршився ще більше, і за оцінками лікарів становив лише 13%. Тому розвідник служив зі слуховим апаратом.
Згодом його перевели з розвідників до мінометної батареї 107 бригади ЗСУ. За спогадами сестри, там служити було значно легше, ніж у розвідці. На новій посаді чоловік відправився боронити державу на Донеччину.
На службі Віталій навіть змінив ставлення до фотографування.
“Він взагалі дуже не любив фотографуватися і не любив фотографії з собою. В нас було чимало шкільних фотографій, але він фломастером замальовував на них своє обличчя. Тому майже не залишилося його дитячих фото. Зате, як він пішов на службу, сам охоче фотографувався”, — ділиться Надія.
За час служби захисника відзначили медаллю “За сумлінну службу”, медаллю “За оборону Торецька”, медаллю “За оборону рідного краю” та іменним годинником “Командувача Сил ТРО і ЗСУ”.
За два дні до загибелі Віталій вийшов на службу замість побратима. 29 грудня 2025 року захисник загинув у районі Костянтинівки, але родина дізналася про це пізніше.
“Він перестав відповідати на повідомлення. Ми з кумом почали його шукати та дзвонити у всі морги та лікарні. 1 січня 2026 року мені прийшло повідомлення, що є підозра, що ваш брат загинув. Потім прийшли з військкомату і сказали, що ваш брат безвісти зник із 5 грудня. А я кажу: “У вас температура чи що? Ми з ним спілкувалися в кінці грудня”. Вони відповідають: “Нічого не знаємо, нам так частина передала”, — переказує Надія.
Вже 3 січня один з побратимів прислав сестрі фотографію з тілом загиблого.
“Наступного дня нам пояснили, що він загинув 29 грудня 2025 року внаслідок скидання невідомої хімічної речовини з FPV-дрона. Тобто його отруїли хімічною речовиною”, — говорить сестра.
Тіло родині повернули 7 січня 2026 року, військового поховали на кладовищі у рідному селі Одаї.
Віталію був 41 рік. У нього залишилося троє дітей, сестра та мати.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.