Підтримайте Вільне Радіо
Понад три роки тому журналістка Ганна Курцановська поставила собі за мету зберегти пам’ять про полеглих військових, особливо оборонців Маріуполя. З того часу вона написала понад сотню статей, створила кілька медійних проєктів і навіть стала співавторкою двох книг, остання з яких про злочин росіян в Оленівці має вийти друком цього серпня.
Про свою роботу з пам’яттю, важливість її збереження й наслідки забуття Ганна Курцановська розповіла журналістам Вільного Радіо.
Історії людей уже давно стали невіддільною частиною життя Ганни Курцановської. З 2014 року журналістка — переселенка з Донецька, яка вже 11 років не була вдома — писала про своїх: людей з Донеччини й Луганщини, що так само залишили рідні міста. Зокрема, розповідала, як вони відкривали бізнеси в нових громадах. Не оминала увагою і полонених — як військових, так і цивільних. Проте завжди писала про живих.
Але все змінили початок повномасштабного вторгнення й оборона Маріуполя. 30 квітня 2022 року Ганна вийшла на акцію в Києві, яку влаштували рідні захисників міста. З плакатами на Майдані вони вимагали екстракції для військових, яких заблокували на заводі “Азовсталь”. Там журналістка познайомилася з маріупольчанкою Нелею Шастун, яка чекала на синів: молодшого Микиту й старшого Ігоря — уже загиблого.
“Це була моя перша стаття про полеглого військового — до цього я писала про живих. Всі 86 днів оборони Маріуполя я відслідковувала новини, переживала, плакала. Відчувала себе так, ніби хтось із рідних знаходиться в Маріуполі, на Азовсталі, а потім у полоні. Настільки переймалася, що ця тема стала моєю. Насправді через цю героїчну оборону Маріуполь став мені ріднішим за Донецьк”, — розповідає Ганна.
Після цього журналістка почала розмовляти з рідними загиблих оборонців і їхніми побратимами, які поверталися з полону. Вони розповідали їй історії життя захисників, а вона формувала їх у статті. Ганна зізнається, що для неї робота з втратою не була важкою. Для себе журналістка вирішила, що саме збереження пам’яті про військових стане її внеском у цій війні.
Часом родичі загиблих самі звертаються до Ганни Курцановської, щоб зафіксувати історії своїх близьких. Зокрема, так сталося з книжкою “Янголи Маріуполя”, співавторкою якої стала журналістка. Вікторія Калмикова, мати загиблого азовця з Вінниччини Романа “Вахра”, вирішила створити меморіальне видання про оборонців міста родом із регіону. Жінка зібрала біографії 14 військових, але оповіді бракувало виразності. Виправити це Вікторія запропонувала Ганні, якій і показала перші напрацювання.
“Поспілкувавшись із рідними хлопців, я розширила ці історії, зробила їх більш людяними й чуттєвими. Бо розповідь про життєвий шлях — це ж не тільки народився, отримав спеціальність, прийшов в «Азов» і загинув. Якщо цю інформацію розкрити, можна дізнатися більше про людину, про її захоплення, риси характеру, мрії. Тут головне, щоб рідні відкрилися, бо цей момент завжди один із найскладніших”, — розповідає журналістка.
21 травня 2025 року книгу презентували у Вінниці. А за кілька днів у світ вийшов інший меморіальний проєкт журналістки — “Як звучить пам’ять”. Ініціатива, створена Платформою пам’яті “Меморіал” і Благодійним фондом імені Іллі Грабара, загиблого під Бахмутом саунд-продюсера, містить історії 13 полеглих на війні музикантів і розповідає, як музика зберігає пам’ять про них, їхні досягнення і мрії, які часом втілюються вже після загибелі своїх власників.
“Щоразу, коли я заглиблювалася в ці історії, завжди думала про те, яких людей втратила Україна. Мені за всіх боліло, але особливо близькою для мене була історія діджея Макса Науменка. Ми з ним знайомі з юнацьких років. Коли ходили в нічні клуби в Донецьку, він уже тоді грав там на платівках. Макс дуже любив реґі, і після його загибелі на фестивалі «Файне місто» зробили реґі-сцену на честь нього”, — ділиться Ганна.
Ми віримо, що разом зможемо більше, тож кличемо вас долучитися до команди однодумців.
Підтримка нашої спільноти — це не просто фінансова допомога для медіа. Це інвестиція в майбутнє Донеччини та інструмент досягнення спільної мети.
Якщо ви поділяєте наші цінності та прагнете змін на краще — приєднуйтесь до нас!
Протягом повномасштабного вторгнення Ганна Курцановська опинялася в стані ступору лише двічі — на самому початку відкритої війни й після теракту в Оленівці. Коли рідні полонених бачили у списках загиблих імена своїх близьких і думали, що це лише спроба посіяти зневіру, Ганна так не вважала, проте сподівалася, що помиляється. Та все ж звістка виявилися правдою.
До перших роковин воєнного злочину разом із редакцією “Свої.City” журналістка створила спецпроєкт, куди увійшли історії десятьох убитих військових. Працювати над ним Ганні було складно, бо тоді рідні загиблих почали отримувати підтвердження ДНК-тестів і ховати близьких. Тим не менш, проєкт “Їх вбили, бо не змогли перемогти на полі бою OLENIVKA 28-29.07.22” вийшов у липні 2023 року, а в травні 2024-го здобув спецприз на журналістському конкурсі “Честь професії”.
“На врученні нагороди я розплакалась і присвятила цю перемогу родинам, які не дочекалися своїх рідних з полону. Саме після Оленівки люди почали виходити на акції з гаслами, що полон — це не опція збереження життя. Оборонцям Маріуполя обіцяли саме її, а в результаті пів сотні людей просто спалили живцем. Ця перемога була дуже важливою, тому що про Оленівку знову почали говорити не раз на рік”, — розповідає Ганна.
Після виходу спецпроєкту журналістка планувала написати статті про всіх страчених захисників, але з часом задум переріс у книжку. У 2023 році Платформа пам’яті “Меморіал”, з якою співпрацює Ганна, звернулася з ідеєю видання до команди Медійної ініціативи за права людини, яка займалася розслідуванням воєнного злочину, і запропонувала об’єднати зусилля.
Ініціативу підтримало видавництво The Ukrainians Publishing. Понад рік авторки Ганна Курцановська, Тетяна Катриченко, Марія Климик та Оксана Расулова працювали над книгою, куди увійшли розслідування й спогади очевидців, спроба пояснити, чому система міжнародного права не працює, й історії 45 із 47 страчених азовців — попри збіги ДНК, матері ще двох досі не вірять у загибель синів. Вийти друком книжка “Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система” має наприкінці серпня.
“Коли відкрили передзамовлення, мені написала кохана одного вбитого азовця. Сказала, що хоче замовити книгу, але не впевнена, що зможе її прочитати, а якщо зможе — не знає, коли. Рідні чекають на книгу і питають, чи буде вона перекладена англійською. Їм важливо, аби ці спогади прочитало якомога більше людей, бо про Оленівку у світі знають дуже мало. Мабуть, навіть серед українців”, — каже Ганна.
Ми спілкуємося з Ганною Курцановською, коли Верховна Рада офіційно визнала 28 липня Днем пам’яті закатованих, страчених або загиблих у полоні захисників і захисниць. Це теж один із видів меморіалізації, яка, на думку журналістки, має посідати одне з чільних місць у системі цінностей українського суспільства. І не після війни, а вже зараз.
“Людська пам’ять дуже коротка. Часто кажуть, що от війна закінчиться, і все буде. Але може так статися, що, коли вона закінчиться, людям це вже може бути непотрібно. Тому треба вже і книги писати, і вулиці перейменовувати, і фільми знімати. Це дуже важливо, особливо для майбутнього покоління”, — стверджує Гана.
Журналістка каже, що після 2014 року пам’ятних заходів на честь загиблих захисників було набагато менше, через що деякі українці можуть і не згадати важливі події першого етапу війни. Ганна зізнається, що тоді й сама не так переймалася питанням меморіалізації, проте наразі пам’ять уже стала частиною її життя — жінка регулярно відвідує акції та щодня поширює інформацію про загиблих військових у своїх соцмережах.
Ганна переконана, що людей треба залучати до вшанування пам’яті, проте на відміну від радянських часів робити це варто не примусово. Для цього можна створювати цікаві музеї, водити дітей на записи подкастів за участі ветеранів, залучати підлітків до книжкових фестивалів. Але дуже важливо, аби про пам’ять розмовляли не тільки в школах чи вишах, а й у сім’ях. Бо якщо меморіалізація перестане бути у фокусі українського суспільства, журналістка впевнена, що скоро на нього чекатиме переписана історія.
“На жаль, я була на багатьох похованнях військових, і від побратимів там завжди лунала одна фраза. Вони казали: «Сподіваємося, що кожна смерть була не дарма». Якщо не буде меморіалізації, виходить, що людина померла дарма. Не буде про що й кому розповідати, якщо ми не навчимо людей поважати тих, хто віддав найдорожче в цій війні — своє життя. Щоб цього не сталося, починати треба хоча б з тієї хвилини мовчання. Це лише хвилина, але вона багато значить”, — підсумовує Ганна.
Раніше ми розповідали про проєкт “Люди цієї війни”, що став частиною збереження пам’яті про загиблих під час російсько-української війни.