Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Олексій Савченко. З 2014 року він приєднався до лав “Українського Легіону” та проходив військовий вишкіл. Любив музику, їзду на мотоциклі і бодибілдинг. З перших днів повномасштабного вторгнення боронив державу на різних напрямках і загинув на Курщині.
Про життєвий шлях Олексія Вільному радіо розповіла його сестра Альона Очеретько.
Вільне радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Олексій народився 26 листопада 1986 року у Шахтарську на Донеччині. Потім родина переїхала до Генічеська на Херсонщині, де Олексій вчився до 9 класу. У 14 років переїхав у Фастів на Київщині та здобув вищу освіту в Національному університеті харчових технологій. Тут одружився, працював на різних роботах і знайшов своє головне захоплення — відеозйомка.
“Він став професійним відеографом і створював неймовірні фільми. Знімав весільні історії, рекламні ролики — і це було для нього сенсом життя. Усього він навчився самостійно. Льоша постійно мріяв, збагачував свій досвід, прагнув створювати нові проєкти. Також він дуже захоплювався благодійністю та мріяв заснувати щось на кшталт дитячого будинку вільного типу, де діти могли б жити, як у родині”, — розповідає сестра.
Вільний час Олексій присвячував спорту та музиці.
“Він активно займався бодибілдингом останні 10 років. Ще одним великим захопленням була музика. Він був барабанником і починав у місцевому гурті “Квиток до завтра”, а потім уже грав сам, і його запрошували виступати. Це в нього спадкове, бо його батько та дядько теж були барабанниками. Він жив музикою — завжди звучала в його машині чи навушниках. Навіть коли йшов на позиції, завжди мав із собою навушники, і музика відволікала його від того, що відбувалося навколо. Останнім його захопленням був мотоспорт. Він мандрував на мотоциклі, любив вирушити в дорогу та зустріти світанок на озері чи посеред лісу. Романтиком був”, — ділиться Альона.
У 2014 році Олексій брав участь у Революції Гідності. Того ж року він вступив до добровольчого підрозділу “Український Легіон”.
“Річ у тім, що він мав білий квиток, бо страждав на астму. Тому він не пройшов строкову службу, але у 2014 році вирішив, що треба тренуватися та готуватися. Так він почав проходити військовий вишкіл, бо казав, що в ЗСУ на навчаннях не вчать нічого, окрім як тримати автомат”, — згадує сестра.
Коли почалося повномасштабне вторгнення чоловік у перший же день долучився добровольцем до лав територіальної оборони. Спочатку він поєднував службу з волонтерством. Зокрема, возив допомогу військовим у гарячі точки.
З березня 2022 року почав службу в лавах “Українського Легіону”. Згодом був командиром відділення загону підтримки сил спеціальних операцій Збройних Сил України у званні молодшого сержанта. Олексій був оператором дронів.
За час служби захисник боронив державу від російських загарбників у Бучі, Ірпені, а потім на Харківщині, Миколаївщині, Сумщині та в Торецьку на Донеччині. Однак деталей щодо служби близьким ніколи не розповідав.
“Ми нічого не знали про його службу до загибелі. Потім уже від побратимів дізналися про нагороди. Для нас усе, що стосувалося служби, було табу. Він сам боляче це сприймав, і ми його не травмували. Завжди казав, що всього вистачало, а потім ми дізналися, що й голодували, і одягтися бувало нічим”, — ділиться Альона.
Було в чоловіка і поранення. Та він повернувся на службу.
“В нього було поранення у стегно. Дістав він його на одному із завдань”, — уточнює сестра.
Під час повномасштабної війни Олексій розлучився з дружиною та почав зустрічатися з дівчиною на ім’я Алла
“Вони почали спілкуватися десь за рік до того, що сталося (загибель Олексія, — ред.) і в них були уже плани на майбутнє, мрії. За час служби його відпускали у відпустку, і більшість часу він проводив із дівчиною”, — зазначає співрозмовниця.
Олексія двічі відзначили медалями “За визволення Харківської області” та “Золотим хрестом”.
Загинув захисник під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Шептухівка Курської області.
“Це було 4 вересня 2024 року. Їх накрив артилерійський обстріл. Він загинув у день народження бабусі. У них був дуже міцний зв’язок, і коли вона померла, він це важко пережив. І тепер вона забрала його до себе”, — ділиться Альона.
Поховали захисника у Фастові на Київщині на Алеї Героїв. Йому було 37 років.
“Олексій був надзвичайно щирим, повним позитиву і життєдайної енергії, якою заряджав оточення, безкорисливим, винятково наполегливим та відважним, рішучим і цілеспрямованим, з неймовірною силою духу й добрим серцем. Користувався заслуженим авторитетом серед численних друзів та побратимів. Завжди боровся за справедливість та чесність”, — говорить Альона.
У Олексія залишилися мати й батько, дівчина, рідна тітка, дядько та двоюрідна сестра.
“Він непохитно вірив, що його громадянський обов’язок — захистити свою країну, свою сім’ю і свою домівку. Він був справжнім, мужнім сином своєї Батьківщини й до останнього подиху захищав цілісність її кордонів. Його смерть стала величезною втратою для всіх нас”, — додає сестра.
Світла пам’ять.