Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Вадим Дидюк. Він із юнацьких років любив машини, ремонтував їх, разом із дружиною мріяв відкрити власну СТО. Після повномасштабного вторгнення чоловік служив у теробороні, потім два роки лагодив авто для ЗСУ, а останні місяці був оператором БПЛА на Покровському напрямку.
Про життєвий шлях Вадима Вільному Радіо розповіла його мати Лариса Дидюк.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Вадим народився 9 травня 2000 року в селі Привільне Дубенського району Рівненської області. Спочатку закінчив Привільненську школу, а згодом здобув освіту електрика в Мирогощанському коледжі.
“Він був гарним товаришем і надійним другом, завжди допомагав близьким та знайомим. У нього було дуже багато друзів, і ніхто з них не може сказати про нього нічого поганого, адже він був доброю людиною”, — ділиться Лариса.
Своє кохання — Вероніку — Вадим зустрів у юності. Вони познайомилися в рідному селі.
Після навчання чоловік переїхав до Дубна й почав працювати майстром полірування автомобілів.
“Він любив свою професію і завжди виконував її бездоганно. За роки роботи у сфері полірування та хімчистки автомобілів здобув гарну репутацію”, — говорить мати.
Для Вадима машини стали головним захопленням у житті. Він не змінював роботу, і в нього не залишалося часу на інші хобі.
“Машини були його життям. Він не просто займався поліруванням — міг будь-яку автівку розібрати до останнього гвинтика й зібрати знову. У нього траплялося, що він міг не спати, не їсти, аби лише закінчити ремонт. Він завжди робив усе так, щоб людина була задоволена”, — пояснює Лариса.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, Вадим пішов добровольцем у місцеву територіальну оборону.
“Він мав стійку патріотичну позицію, тому поєднував нічні чергування на блокпостах, виконання завдань і денні зміни на роботі. У житті він був оптимістом, у якого завжди було: “Все буде добре”, і керувався фразою: “Хто, як не я”, — додає Лариса.
У листопаді 2022 року чоловіка офіційно мобілізували до ЗСУ. Позивний він обрав собі “Лютий”. Два роки служив у лавах 55-го окремого полку на посаді водія роти штабних машин.
“В тиловій частині він працював відмінно. Завжди знаходив підхід до будь-якої машини й ремонтував усі несправності. Автомобілі, за які він відповідав, були в чудовому стані. Річ у тім, що щодо машин Вадим був перфекціоністом”, — ділиться мати.
5 серпня 2024 року захисник одружився з коханою Веронікою, пара була разом вже сім років.
“Вони виховували одне одного, добре жили, одружилися, але пожити разом особливо не встигли, бо його забрали на Донеччину”, — додає Лариса.
На початку листопаду того ж року Вадима перевели у 42 бригаду ЗСУ на посаду оператора безпілотників.
“Нову професію він опанував швидко. Не минуло й місяця, як він виконував завдання, керуючи розвідувальним дроном на бойових позиціях. Він був відважним, не боявся перешкод і завжди йшов уперед”, — додає Лариса.
Втім, про службу рідним майже нічого не казав — намагався вберегти їх від жахів фронту.
“Навіть коли був на “нулі”, нічого не розповідав. Казав: “Все добре” і “Не панікуйте”. У нього була фраза: “Усміхайтеся, поки не в***ала FPV-шка!”. Я розуміла, що він у дуже складних умовах, а він запевняв, ніби обрав найбезпечнішу професію — оператора БПЛА. Але тепер зрозуміло, що це не “найбезпечніша”. За тиждень до загибелі він сказав, що навіть якщо довго не виходитиме на зв’язок — не панікувати, бо обов’язково вийде пізніше. Однак так і не вийшов”, — горює мати.
Захисник загинув 25 квітня 2025 року поблизу села Плещіївка Краматорського району.
“Він їхав міняти хлопців на квадроциклі разом із сапером. Вони також везли забезпечення, і по них влучив FPV-дрон. Оскільки Вадим був за кермом, то першим потрапив під удар і загинув на місці. Сапер вижив, але втратив руку, ногу та око”, — розповідає Лариса.
3 травня 2025 року Вадима поховали в рідному селі Привільне. Йому було 24 роки. До свого 25-річчя він не дожив рівно два тижні.
“Попереду було майбутнє — сім’я, діти, спокійне й мирне життя. Усі чекали його повернення додому, але Вадим повернувся в рідне Привільне на “щиті”. Він був добрим, гарним і надійним. Після війни мріяв разом із дружиною відкрити власне СТО як сімейну справу та ремонтувати машини, але не судилося”, — сумує мати.
У захисника залишилась мати та дружина.
Рідні Вадима прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.