Кожен із них має свою історію втечі від війни, втрат та болю. Сьогодні їх об’єднує спільна справа та нове тимчасове життя на Закарпатті. В Ужгороді переселенці з Донеччини, які мешкають у шелтері від місцевої церкви, щодня приділяють час плетінню маскувальних сіток для фронту. Самі вони таке заняття називають своєрідною терапією, яка допомагає відволіктися від похмурих думок.
80-річна Надія Петрівна щодня біля знаряддя, плете маскувальні сітки для військових на фронті. Вона разом із чоловіком приїхала до Ужгорода з Краматорська. Там подружжя залишило трикімнатну квартиру та все нажите роками майно.
“Я все життя працювала товарознавцем. Мала багато відряджень і заробляла, мені подобається моя робота. А останні роки була на пенсії. Мій дідусь (чоловік, — ред.) теж пенсіонер. У 2021 році відсвяткували золоте весілля, діти нам подарували велику плазму. То це б тільки жити й радіти життю. Але ми навіть не встигли подивитися його — почалася війна і довелося рятуватися”, — розповідає Надія Петрівна.
Майже місяць подружжя прожило в Краматорську під постійними обстрілами. Спершу виїхали їхня дочка з онучкою, а тоді вже наважились і вони з чоловіком. Сівши у поїзд, не знали, куди він привезе, згадує співрозмовниця.
“В одному купе було по десятеро людей, ми їхали дуже повільно, зупинялися часто. Світло в потязі було вимкнено — світломаскування. І ми навіть не знали, куди ми їдемо. Нам сказали, що кінцева — Ужгород. А я не проти. Коли вийшли з потяга — відразу волонтери почали пропонувати допомогу, пропонували, куди поселитися. Мені було байдуже, головне, щоб не за кордон, не хочеться залишати рідну країну”, — говорить Надія Петрівна.
Змінивши два притулки для переселенців, подружжя потрапило до шелтера, який облаштувала церква Євангельських християн-баптистів. Тут вони живуть у невеликому модульному будинку, який має дві кімнати. Одну з них займає Надія Петрівна з чоловіком, а в іншій живе переселенець із Дніпра.
“Кімнатка невелика, місця мало, але нам з дідусем достатньо. Все необхідне тут маємо. І шафа, і стіл, і ліжка. Я сплю на другому поверсі. щодня маю таку зарядку, підніматися і спускатися (сміється, — ред.). Тут гарні умови. Я біля будиночка клумбу посадила, вирощую квіти. Це мені дає відчуття спокою і дому”, — розповідає переселенка.
Ще однією щоденною справою для Надії Петрівни стало плетіння маскувальних сіток. Жінка добре знає, що її праця необхідна захисникам, адже двоє її синів теж воюють.
“Військовим на фронті вони знадобляться, я знаю, що і техніку накривають ними, і самі ховаються. Та й мені цей процес в радість. Знаю, що маю щодення заняття, де і руки при ділі, і голова відпочиває від дурних думок”, — зазначає Надія Петрівна.
За кілька будиночків від Надії Петрівни живе родина зі Слов’янська: батько, мати та четверо їхніх дітей. Своєю історією з нами поділився голова сімейства Вячеслав.
Сім’я Козакових до повномасштабного вторгнення жила у Слов’янську. Там вони орендували квартиру за 500 гривень на місяць. Чоловік спершу працював на заводі, а потім влаштувався водієм навантажувача. Платили непогано, каже він, тож життя поступово налагоджувалось, сім’я змогла купити нові меблі для орендованої квартири. Та дуже скоро затишну оселю довелося покинути.
“Ми виїхали у квітні 2022 року, якраз перед Великоднем. Спершу поїхали до сестри в Дніпро, прожили в неї рік. Але в неї сім’я з чотирьох людей і нас шестеро. Тісно було, і ми поїхали від них. В Ужгороді спершу жили в одному прихистку, а потім нам запропонували поселитись тут. Умови тут непогані. Ми з дітьми займаємо один цілий будиночок, дві кімнати”, — розповідає чоловік.
На новому місці у дружини Вячеслава раптово стався інсульт, який паралізував ліву сторону її тіла. Пізніше в лікарню потрапила їхня старша, 19-річна донька Надія. Дівчина з дитинства хворіє на цукровий діабет, а зараз її хвороба загострилася. Тож усією родиною Вячеслав опікується самотужки.
“Доглядаю за ними, дивлюся. Десь потрібно води подати, десь нагодувати… Роблю все, що треба. Добре, що є де жити, що їсти. Ми з молодшими дітьми часто приходимо сюди плести сітки. Це допомагає відволіктися від різних думок та щоденної рутини”, — ділиться Вячеслав.
Шелтер на території церкви Євангельських християн-баптистів облаштували на початку відкритого вторгнення. Спершу людей приймали у всіх приміщеннях церкви: у класах недільної школи, холі, залі, де ведуть службу. Щодня в церкві мали прихисток 120-150 людей. Дехто залишався тільки на одну ніч, дехто надовше.
“Спершу ми думали, що війна швидко закінчиться, але коли побачили, що це надовго, подумали, що людям необхідна приватність. За рахунок наших спонсорів ми змогли побудувати 20 будиночків. Зараз у нас проживає 70-80 людей постійно. Заселятися може будь-хто з переселенців. Ми не маємо вимог щодо віросповідання чи регіону проживання, але проводимо невеличку співбесіду, аби зрозуміти, чи зможе людина дотримуватись наших правил та чи справді їй необхідно проживання тут. Були випадки, коли люди мали хороші зарплати, могли собі дозволити оренду житла, але хотіли зекономити. Ми за те, щоб допомагати дійсно нужденним ”, — розповідає пастор Давид Орос.
Окрім самих будинків у шелтері окремо є душ і вбиральня, додатково — туалет для людей з інвалідністю. Готують сніданки та вечері на кухні на всіх мешканців модульного містечка по черзі. Обіди церква закуповує централізовано. Щодня тут годують 250 переселенців — не тільки тих, хто живе у шелтері.
Трохи більше як рік тому пастор цієї церкви та інші його колеги почали їздити в капеланські поїздки на фронт. Там вони живуть разом із військовими близько до передової. І саме там побачили, що захисники мають велику потребу в маскувальних сітках.
“Ми вирішили організувати плетіння сіток тут, на території. Спершу робили за схемою, за якою працюють інші: купували тканину в секонд-хендах, збирали матеріал від військових. А потім нам сказали військові, що такі сітки після першого намокання стають непридатними для повторного використання. Тому ми купуємо основу для сітки, спеціальний матеріал, який ріжемо на стрічки. Плетемо на замовлення і колір підбираємо необхідний. У різних регіонах природа і кольори ландшафту відрізняються, тож ми за фото місцевості, які роблять захисники, підбираємо відповідний колір тканини”, — пояснює пастор Давид.
За цей рік на фронт відправили 392 сітки розміром 3х7 та 3х9 метрів. Окрім мешканців шелтера, до плетіння долучаються й місцеві.
Раніше ми розповідали, як плетуть маскувальні сітки волонтери краматорського хабу “Всі поруч”.