Військові листи-трикутники – єдине, що пов’язувало солдатів з їхніми рідними під час Другої світової війни. Вони не розкажуть про причини і наслідки війни, про підписані договори, не замінять підручник з історії. Вони розкажуть про людей, справжніх, зі своїми історіями, трагедіями та переживаннями, людей, які звикли починати свої листи з фрази «Я живий, здоровий, чого і вам бажаю».
Не всі листи з фронту дійшли до своїх адресатів. Тисячі з них нацисти вивезли за межі України, частина — збереглась до наших часів. Так, наприклад, Австрія в 2009 році передала у Меморіальний комплекс Національного музею історії України у Другій світовій війні колекцію листів з 1941 року. Зараз науковці Меморіалу в рамках проєкту «Непрочитані листи 1941-го» намагаються знайти адресатів, їхніх родичів або знайомих. Таким чином вручили вже майже 700 листів.
Фронтові листи — це цінний матеріал для істориків та тих, хто цікавиться минулим. Адже прочитавши їх можна усвідомити весь масштаб трагедії на прикладах, дізнатися, що відчували солдати та прості мешканці, про що вони думали та чого хотіли. Якою ця війна була для них? Спробуємо дізнатися з уривків архівних листів. Цитати подаємо без виправлень.
Вже з самого початку солдати радянської армії припускали, що війна може затягнутися надовго.
«Не можу представить, що воно робиться, як видно прийдеться тобі жить плохо… Дело зав’язалось не на год. Не падай духом.» Никифір Курченко, 6 липня 1941 р.
«….ця війна затягнеться роки на два, або більше».
В. Єлістратов, 1941 р.
У своїх листах солдати та звичайні мешканці часто описували бомбардування, обстріли, спустошені міста та поразки радянської армії. Все те, що стало їх новою реальність у 1941.
«…. Налетіло 11 літаків, бомбили город, багато домів розрушено, є вбиті і ранені серед населення. На вулиці було жудко: крики, стогін ранених»
П. С. Мельник, 1941 р.
«На кордоні, ми як відступали, та як заскочили в один склад і переодягнулися, а склад потім підпалили, щоб німцям не дати у руки».
М. Андреєв, 1941 р.
«09.07.1941. Я зараз їду з фронту, ледве вискочив з-під снарядів та бомб. Сподіваюся скоро буду вдома, якщо буду живий і здоровий. Наші хлопці полягли як трава, а я дивом залишився живий… Цілую міцно тебе, Оленко, і дочку Фросю…»
І. В. Воронюк, 9 липня 1941 р.
«…13.07.1941 р. …Наш ешелон розбили ще під Шепетівкою… потім ми діставалися з фронту до Білої Церкви. Нас їхало 10 підвід… і налетів німецький літак… скинув 6 бомб… біля мене розірвалося 2 бомби… більш нічого писати не буду, бо дуже велика туга… Оленочко, гляди дочку. Нічого не хочу, тільки б ще раз побачити тебе і маленьку Фросю…»
І. В. Воронюк, 13 липня 1941 р.
«Ви не чули звук від вибуху такої бомби. А у воронку… можна вкласти 2-3 наших будинки»
О. Безручко про оборону Києва, 1941 р.
Незважаючи на не надто вдалий початок війни, солдати радянської армії зберігали піднесений дух та вірили у перемогу. Про що й писали своїм рідним.
«Ми дамо жару ворогу, який суне своє рило на нашу Батьківщину».
А. Дедусь, 1941 р.
«Ми всі впевнені, що Гітлер і його банда будуть знищені в найближчому майбутньому…»
червоноармієць І Шведенка, 1941 р.
«…ми всі впевнені Гітлер буде розбитий, так як він терпить поразку на всіх фронтах… Загалом… перемога буде за нами»
В. Устиненко, 1941 р.
Разом з тим солдати розуміли, що можуть більше ніколи не зустрітися з рідними, тож намагалися дати їм свої останні настанови, розповісти про свої почуття, сказати те, чого раніше не казали.
«У мене є для вас прохання берегти своє здоров’я, дивитися один за одним та менше хворіти і турбуватися за нами, так як у нас все в порядку!»
І. Шведенко, 1941 р.
«…в мене прохання до Вас, щоб Ви не журилися за мною, тут же я не один, а нас багато. Серйозно, я повернуся додому живий і здоровий!»
М. Андрєєв, 1941 р.
«Прости, синок, що я тобі ласки койколи не давав. Я далеко від тебе й не побачу тебе ніколи»
Лист від батька до Давидова Анатолія, 1941 р.
«Хотів побачити свою Катю хоч одни раз перед смертю, а також дорослого сина Ванечку, а також мою баловничку Люсеньку. Старайся вчитися з усіх сил – це лист мій останній…»
А. Терещенко, 1941 р.
У Меморіального комплексу Музею історії України у Другій світовій є також колекція передсмертних листів та записок.
«Сповіщення такого. Я Іван Пимонович. Можна вважати в живих не має, убитий під Києвом у 41 р. під час наступу»
Передсмертна записка І. Пимоновича, 1941 р.
Всі ці листи знаходяться в головній колекції Меморіального комплексу Музею.
У 1943 році під час визволення територій України в листах багато пишуть про жорстокість гітлерівців.
«Мамо, якби ви знали, як лагідно нас зустрічають мирні жителі звільнених районів. Зі сльозами на очах виходять до нас, розказують, що робив їм німець. Їх прекрасні українські будинки він спалив і розрушив. Вбив худобу, забрав з собою….Тут, де я прохожу майже немає такого села, яке б було б ціле»
М. А. Васечка, 23 вересня 1943 р.
«Якби ви знали, що він, гад, робив по ту сторону Дніпра – жах!. Він все спалив і розрушив, побив худобу і вкрав багато людей»
М. А. Васечка, грудень 1943 р.
«Пишу Вам з далекого українського селища. Навколо нас великий сосновий ліс. Мешканці спалених німцями селищ зустрічали хлібом та сіллю… Навіть бувалі вояки не могли стримати сліз»
Г. Рослик, 1943 р.
Для стомлених війною солдатів найкращим подарунком були листи від рідних, які усі чекали з великим нетерпінням.
«Я як отримав лист від вас і став читати, то стало мені й радісно й прикро, не знаю що й робити. За два роки отримати лист з батьківщини, а то був як в лісу дикому»
О. А. Пилипенко, листопад 1943 р.
«Ви, мабуть, не уявляєте тої радості, яка була для мене тоді, коли я вперше за такий довгий час побачив конверт з рідного дому, на якому був знайомий почерк татової руки. Я ніколи ще не відчував такої радості, як сьогодні. Зі сторони, можливо було смішно дивитися, як я, дивлячись на лист, усміхався і робив якийсь швидкий рух, як мала дитина. Я був дуже радий, що мої рідні живі і здорові»
М. А. Васечко, 1 грудня 1943 р.
«Мама, прошу вас в Надіному листі пропишіть хоча б п’ять слів своєю рукою, нехай я, читаючи ці прості слова, відчую і знов згадаю материнську ласку. Пропишіть. Мама, цікаво, які ви зараз з татом. Невже старики? Ні, ви, мабуть, ще молоді»
М. А. Васечко, 1 грудня 1943 р.
«Надя, прошу тебе одне (тільки по-серйозному). Опиши, як почуваються тато і мама. Як вони виглядають. Такі ж як і були? Старі? Сиві? Або які ще? Дуже прошу»
М. А. Васечко, 12 лютого 1943 р.
Ці листи увійшли до збірки «Жди меня, и я вернусь, только очень жди» Анни Морозової.
В 1944-1945 роках солдати у своїх листах все більше розпитували про здоров’я рідних, сумували за мирним життям та все менше згадували про бойові дії.
«Отримую листи від Люби. Син вже стрибає. Так, Любі живеться без мене тяжко…… Отримую листи від мами. Мама живе по-старому. Я їй вислав довідку і 300 руб»
П. Ф. Гавриловський, 1944 р.
«Фаню, коли мені судилась доля, якій солдат дивиться в очі, мій заповіт і прохання тобі: перше – дай освіту Раюсі, ну, зрозуміло, й Тамілі; друге – відвідай з дітьми після війни мою могилу один раз; третє – збережи для дітей мій образ (фото); четверте – бережи в серці про мене пам’ять, як про вірного товариша життя»
Г. Кузьмович в своъй передсмертный записці, 1944 р.
«До Берліна десятки кілометрів. Приближається час, коли ми там поставимо прапор перемоги»
лейтенант Ф. Луговиця, 1945 р.
«…Весня цього року відкриває нову епоху, епоху миру. Але що дасть цей мир? Чи дасть він спокій, довгожданне, багатообіцяюче «зажиточне» життя?»
М. Хоменко у своєму щоденнику, 15 березня 1945 р.
Читайте також: