Підтримайте Вільне Радіо
У 2014 році маріупольчанка Людмила Завалєй допомагала чоловіку-лікарю збирати посилки для фронту, а через кілька років створила громадську організацію, що згуртувала прифронтові громади під Маріуполем. Через відкриту війну жінка мусила виїхати, але відновила роботу ініціативи у Києві — тепер Berehyny_SPACE став осередком взаємодопомоги для переселенців і волонтерів з різних міст сходу України.
Про волонтерство, заснування нового простору і його значення для земляків Людмила Завалєй розповіла нашим журналістам.
Волонтерська діяльність з’явилася в житті маріупольчанки Людмили Завалєй у 2014 році. Після початку війни її чоловік-лікар став співпрацювати з медичним батальйоном “Янголи Тайри” й лікувати військових і місцевих на “нулі”. Людмила тим часом допомагала йому збирати посилки з усім необхідним і за потреби відвозити їх на передову.
“Якось ще перед першим припиненням вогню нам подзвонила мати одного військового, який стояв біля Широкиного. Через бої їх не відпускали з позицій, а це ж зима, ноги мокрі, тож вона попросила забрати й відвезти сину посилку прямо туди. Ми з чоловіком без питань доїхали до Виноградного, а потім він пішов пішки з цими коробками до позицій, бо під’їхати туди через обстріли було нереально”, — згадує Людмила.
Проте довгий час волонтерство не було для жінки основною діяльністю. Маючи економічну освіту, вона намагалася покращити ситуацію в рідному місті завдяки впровадженню змін у державних органах і комунальних підприємствах. Людмила працювала в податковій, на митниці й певний час була кризовою менеджеркою в одному з маріупольських комунальних підприємств.
“Я влаштувалася в підприємство, яке було в дуже великих боргах. Мені сказали: «Зроби так, аби не крали, упорядкуй, проінвентаризуй і прибери непорядних людей». Проте з часом з’ясувалося, що декларативні вимоги й «хотілки» дуже відрізнялися. Зміни були потрібні для картинки, тож я пішла, хоч потім кілька моїх ідей там впровадили”, — розповідає співрозмовниця.
Після звільнення в 2018 році Людмила вирішила стати фрилансеркою: досвід і експертиза дозволяли їй займатися своєю справою автономно. Так у жінки з’явилося більше часу, який вона стала приділяти громадській роботі й волонтерству. Спершу це були поодинокі ініціативи, які Людмила погоджувалася підтримати. Проте з часом їх ставало все більше й вони, мов вир, поглинули жінку з головою.
Після остаточного заходу в громадський сектор Людмила не тільки продовжила допомагати чоловіку, а й стала співпрацювати з “Центром громадських ініціатив «Східна Брама»”, який 2015 року в Маріуполі заснували військові волонтери. Жінка допомагала їм із фандрейзингом, тобто шукала кошти на втілення корисних для суспільства ідей.
Відбувалося все це на базі великого волонтерського простору “Халабуда”, створеного одним із засновників “Східної Брами” Дмитром Чичерою. У “Халабуді” діяли кілька організацій, які покривали різноманітні напрямки громадської активності: освіту для молоді й дорослих, підтримку малого бізнесу в Надазов’ї тощо. У 2020 році свою також заснувала Людмила.
“Ми допомагали людям на територіях, які були зоною бойового зіткнення, зрозуміти, що громадське суспільство існує, і треба об’єднуватися, аби краще захищати свої інтереси. З 2019 року ми шукали однодумців у селах неподалік від Маріуполя, й так зробили в Павлополі громадську організацію «Берегиня Павлопілля». Тоді я зрозуміла всю катастрофу, адже людям насправді багато чого не вистачало”, — ділиться маріупольчанка.
Простору в Павлополі волонтери не створювали, але навідувалися до села щовихідних. Там вони разом із місцевими активістами проводили заходи зі збереження історичної спадщини, а також організували кінорум, де показували українські фільми. З часом подібні події почали влаштовувати і в інших селах.
“Від Бердянського, Широкиного й Безіменного ми їхали в бік Донецької траси й приводили до тями всі села й селища, які там були. Майже скрізь потім виник схожий осередок, який займався різними активностями, — з гордістю розповідає Людмила. — Потім ми стали допомагати їм відкривати власні громадські організації, які б стосувалися конкретно тих громад, мали голос і могли самостійно щось змінювати”.
Останній виїзд представники “Берегині Павлопілля” здійснили в Чермалик 21 лютого 2022 року. Після їхнього від’їзду вночі село обстріляли. Людмила каже: відчувала, що скоро все зміниться, ще з середини місяця, проте й уявити не могла всього масштабу майбутніх бойових дій. Коли почалася відкрита війна, жінка залишилася в Маріуполі з іншими волонтерами.
“Ми розуміли, що нам треба відкоординуватися, щоб розробити алгоритм дій у різних випадках. Багато хто виїжджати тоді навіть не думав, бо ми любимо це місто й не кинемо його людей. Проте, напевно, ніхто не знав, що все буде не просто погано, а прям погано-погано, та ще й так, як ні в кого не було. Сподіваюся, і не буде”, — згадує жінка.
Маріупольські волонтери поділили місто по секторах і частково під супроводом маріупольської патрульної поліції допомагали місцевим. В осередки, де ховалися багато людей, активісти розвозили їжу, воду, ліки. Іноді навіть проводили інструктажі, як зробити укол чи перев’язку, якщо в укритті поранені опиняться без медиків. Та ресурси вичерпувалися, тож, аби мати можливість допомагати й надалі, волонтери почали виїжджати з міста. 15 березня з важким серцем Маріуполь залишила й Людмила.
“Ми були поза містом і ще чекали людей, аби сформувати колону на підконтрольну територію. Потім нам зателефонували, бо там був зв’язок, і сказали, що відбувається щось незрозуміле. Тоді вперше прозвучало слово «фільтрація». Ми виїхали буквально за добу до її введення і вже потім з’ясували, що на той момент у росіян вже був перелік усіх маріупольських волонтерів, які допомагали військовим. Потім по наших домівках місяцями ходили спецслужби”, — розповідає волонтерка.
Певний час Людмила з іншими представницями “Берегині Павлопілля” їздили Україною в пошуках місця, де можна було б відновити роботу. Воно мало бути рівновіддаленим від усіх точок країни, щоб виконувати функцію логістичного хабу. Отже, попри перші погрози росіян ядерною зброєю, волонтери зрозуміли: їхній шлях пролягає до спорожнілого Києва.
Майже вісім місяців волонтери зустрічалися з іншими маріупольськими активістами в різних місцях столиці. Кожен робив свою справу, але простору, який би об’єднав їхні зусилля під одним дахом, не було. Коли зрозуміли, що за два-три тижні повернутися до Маріуполя не вдасться, стали шукати приміщення. Поштовхом до цього стали слова військовослужбовиці Тайри.
“Вона сказала: «А що ви сидите? Давайте щось робіть уже! Скільки можна?» Ну і так склалися зірки, що тепер ми сидимо майже під Кабміном. Ближче до центру вже нікуди”, — сміється Людмила.
Загальними зусиллями волонтерам вдалося відкрити Berehyny_SPACE
за адресою Музейний провулок, 8б. В одній із кімнат там проводять бізнес-консультації для жінок-підприємиць, які через вік вважають себе неконкурентними на ринку праці й тому наважуються на відкриття власної справи, або ж безкоштовно консультують релокований бізнес.
В іншій зробили коворкінг для фрилансерів, де вони можуть попрацювати або ж провести час до чи після мітингів. І є ще одна, яку Людмила жартома називає татаро-монгольською. Вона повністю заставлена речами, які активісти збирають для військових і людей, які цього потребують. Саме там вирішуються волонтерські питання, яких за два роки було чимало.
“Я нещодавно передивилася, що ми зробили, а ми тільки автівок завезли більше 100 штук. Я навіть не звертаю на це уваги, воно якось само собою конвеєром іде. Дівчата приганяють тачки звідкись із Австрії, а я тільки що й встигаю документи підписувати. Потім приймаємо гуманітарку, з нею дуже допомагають литовці й латвійці. Швиденько все розсортировуємо, щоб вона працювала на благо”, — розповідає Людмила.
Людмила каже, що найбільша цінність Berehyny_SPACE — це люди. Від початку простір задумувався як “місце, де можна потертися ранками”, і наразі він сповна виконує свою місію. Тут зустрічають звільнених із полону військових, за потреби дають можливість заночувати захисникам між поїздками на фронт. Також у просторі проводять психологічні заходи й планують роботу клубу настільних ігор для підлітків-переселенців.
“Наші діти теж хочуть нетворкінг, вони хочуть до своїх. Ми вирішили збирати їх на настолки два рази на місяць. Я вже закупила ігри, залишилося лише зібрати дітей. Ті наші, які зараз навчаються в Маріупольському міському ліцеї в Пущі-Водиці, питають, чи зможемо ми до них приїхати, бо їх же так далеко не пустять. Може, таку виїзну вечірку ми теж зробимо”, — ділиться планами Людмила.
У Berehyny_SPACE часто проводять зустрічі маріупольської спільноти, аби не втрачати один одного. Зокрема, на День Незалежності там проводили квартирник, який, за словами Людмили, відчувався як сімейне свято: спочатку всі сиділи разом, а потім розійшлися в групи за інтересами. Подібні заходи волонтерка хоче влаштовувати на постійній основі.
“Коли ми збираємося, з’являється оце відчуття, що ти майже вдома. Коли ми останній раз збиралися, місцеві у дворі спершу питали, що відбувається, а потім казали, які ми молодці. А ми справді такі, бо постягувалися з усіх далеченьок, — каже Людмила й додає: Проте ми намагаємося робити не тільки щось комфортне, а й корисне”.
Раніше волонтери планували провести цикл дискусій щодо візії повернення в Маріуполь. Вона мала стати альтернативою тій, що пропонує місцева влада, проте активістам не вдалося знайти фінансування, яке б допомогло їм пройти навчання й створити не просто щось абстрактне, а конкретний проєкт.
Зараз волонтери зосередилися на адвокаційній діяльності. Зокрема, вони просувають тему справедливої компенсації за житло для ВПО й визнання облоги Маріуполя на законодавчому рівні. Попри все, вони тримаються купи й вірять у повернення додому. А поки шлях туди закритий, радо приймають у себе всіх, хто цього потребує.
“У нас маріупольський хаб, але люди з інших міст тут також бувають. Костянтинівка, Покровськ, Авдіївка, Бахмут — ми раді всім. І харківським, і запорізьким, і херсонським, і миколаївським, і одеським — у цьому просторі знайдеться місце для всіх”, — каже Людмила.
Раніше ми розповідали, як маріупольці об’єдналися у Штаб солідарності “MRPL шлях до дому”, аби держава їх почула. Зокрема, вони вимагають статусу блокадника й компенсацій за втрачене житло.