Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Роман Петращук. Чоловік родом з Буковини, але 11 років прожив у Соледарі — знайшов тут роботу та кохання. Після відкритого вторгнення росіян родина виїхала до Вінниччини, де Роман вступив до лав прикордонних військ. Він боронив Донеччину та Харківщину як штурмовик, і займався евакуацією поранених побратимів.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Роман народився 15 червня 1981 року в Сторожинці Чернівецької області. Спочатку у рідному місті закінчив школу, а потім технічне училище, де здобув фах тракториста-комбайнера.
В рідних краях вперше одружився. Але не склалось.
Роман почав шукати нового місця, де міг бути кориснішим у своєму фаху. Пошуки роботи привели його у 2011 році до Соледара на Донеччині. Саме тут він знайшов місце за фахом в аграрному підприємстві. На сході зустрів кохану — Дарʼю. У жінки вже була донька — Анастасія, але Роман прийняв її як рідну. Згодом у пари зʼявилось ще двоє дітей — донька та син.
“Він любив свою роботу та цінував у житті прості речі. Батько завжди відгукувався і допомагав усім, хто прохав його про щось, та був життєрадісним і справедливим”, — ділиться Анастасія.
За спогадами близьких, він був вельми працьовитим, тож майже не залишалося часу для додаткових захоплень.
“Бувало, що він їздив на рибалку у вільний час, але здебільшого просто намагався відпочити, коли була можливість. У такі моменти він любив, щоб його ніхто не чіпав, бо він, бувало, й по ночах працював у полях, а потім і вдома завжди була робота, адже ми мешкали у приватному будинку”, — додає донька.
Так, Роман вірно працював на соледарському агропідприємстві до 24 лютого 2022 року.
“Він був доброю людиною, хоч і любив побурчати (сміється). Ще він був дуже жартівливим і особливо любив прикалуватися над дітьми”, — з посмішкою згадує Анастасія.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії родина Петращуків евакуювалась до Жмеринської громади Вінницької області. На нове місце сім’я із Соледара приїхала у квітні. У Жмеринці Роман не бачив себе на цивільній роботі та у жовтні того ж року пішов добровольцем до ТЦК та СП.
Чоловік не мав військового досвіду та не служив навіть строкової служби. Але він пройшов вишкіл, і його взяли до 2-го Харківського прикордонного загону, у лавах якого він боронив Донецьку та Харківську області.
“Він розповідав, що боронив Вовчанськ, Лозову та Ізюм — це у Харківській області. А у Донецькій області він був у Кліщіївці (яка південніше Бахмута, — ред.) та Костянтинівці”, — уточнює Анастасія.
Позивний на службі він отримав від побратимів — “Батя”. Так його називали за досвід та здатність підтримати.
“Його відпускали у відпустку раз на рік на 15 днів. У 2025 році його відпустили якраз, щоб посвяткувати вдома день народження. Коли він був удома — майже не розповідав про тяготи служби. Звісно, казав загалом, що було дуже важко, але ніколи не жалівся. Лише в останній час казав, що втомився за три роки і як сильно йому хочеться частіше бувати вдома”, — згадує донька.
Згодом захисника перевели до 4-го прикордонного загону штурмового підрозділу “Рій”, де він служив штурмовиком.
“Але в армії буває по-різному. Тому те, що він мав якусь посаду штурмовика, нічого не означало. Йому доводилося виконувати найрізноманітнішу роботу, у тому числі займатися евакуацією побратимів. Також бувало, що виходив на позиції замість поранених побратимів”, — пояснює Анастасія.
Наступного разу Романа мали відпустити додому у відпустку в грудні, на день народження до молодшого сина. Однак 6 вересня 2025 року військовий загинув. Трагедія сталася поряд із селом Гур’їв Козачок на Харківщині. Того дня Роман із побратимами їхав в евакуаційній машині до позицій українських захисників, щоб забрати пораненого, і на дорозі пролунав вибух.
“За версією, яку нам озвучили в кол-центрі прикордонної служби, він загинув внаслідок вибуху міни. Тобто їхній пікап наїхав на міну. Але ми досі не розуміємо, як таке могло статися. Як можна було підірватися на міні, якщо їхня машина залишилась цілою та побратими не зазнали поранень? Ми бачили його після загибелі, і в нього були відірвані обидві ноги та ушкоджена спина. Один із побратимів сказав, що ймовірніше це був “дрон-ждун”, який сидів у засідці, дочекався проїзду машини та вдарив по кузову, в якому й сидів батько. У листі від ТЦК вказали, що він “отримав поранення внаслідок вибухової травми”, і все”, — розповідає донька.
Тіло близьким повернули 15 вересня, і того ж дня пройшло прощання із захисником. Його поховали на Алеї Слави у Жмеринці Вінницької області.
Чоловікові було 44 роки. У нього залишилась дружина Дар’я, прийомні доньки Анастасія та Юлія і син Єгор, який у 2025 році тільки-но пішов до першого класу. Окрім цього, Роман встиг стати дідусем для чотирьох онуків.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.