Понеділок, на годиннику 08:00. У променях вранішнього сонця на станцію “Одеса-Головна” прибуває потяг 052П із Запоріжжя. Сьогодні з-поміж інших пасажирів до “Перлини Чорного моря” він привіз дівчину родом з іншого приморського міста — Маріуполя. Понад два роки тому разом із родиною вона виїхала до Запоріжжя, але, коли містом почали літати КАБи, сім’я вирішила рушити далі. Тож найближчі три дні дівчина проведе, шукаючи тимчасове житло в Одесі для себе й батьків.
Принаймні таку легенду вона, тобто я, розповідатиме працівникам прихистків для ВПО, бо насправді дівчина — журналістка, яка на власному досвіді перевірить, що пропонують переселенцям на півдні.
Трамвай у кольорах одеського прапора віз мене до східної частини міста майже годину. Ще б трохи й електронний квиток, куплений на початку подорожі, припинив би діяти. Що ж, якби я вирушила маршруткою, подорож була б коротшою. Від залізничного вокзалу або будь-якої з трьох автостанцій, що знаходяться поруч, мало б вистачити 40 хвилин.
Нарешті моя зупинка — Лузанівка. Звідси до прихистку на вулиці Красній, 11 (на картах вона чомусь Червона) шість хвилин пішки. Поки йду, роздивляюся місцевість: по один бік трамвайної зупинки знаходиться оновлений магазин відомої мережі й коротенький сквер, по інший — невеликий продуктовий ринок, декілька магазинів і аптека.
П’ятиповерхівка, де розташований прихисток, має три входи. Робити вибір між ними не наважуюся, тож зупиняю чоловіка, який щойно вийшов із будівлі. Кажу йому про мету візиту, і він вказує рукою на Надю, а потім виправляється — Надію Михайлівну. Надя ж, яка палить і розмовляє телефоном навпроти третього входу з написом “Обласний центр соціально-психологічної допомоги” (виявилося, мені потрібен саме він), і бровою не веде, зауважуючи мою присутність. Напевно, це через обідню перерву, що триває до 14:00. Принаймні таке мені потім повідомила адміністраторка Центру, до якої провів чоловік, і попросила зачекати. Шкода, що директор прихистку, з яким я вранці домовилася про перегляд, не попередив про цю дрібницю.
За 40 хвилин нечастого здригання через гуркіт товарних вагонів, які я споглядала з сусіднього двору, повертаюся. Адміністраторка виходить зі свого сховку, схожого на вікно в реєстратурі середньостатистичної лікарні, і, перш ніж відвести мене на наступний поверх, питає: “З якої ви організації?”. Відповідаю, що шукаю житло для себе й родини. Переконувати її в цьому, на щастя, не довелося.
Адміністраторка проводить мене до кабінету на другому поверсі, де за робочими столами по різні сторони кімнати сидять дві жінки. Одна з них виявилася медсестрою.
Тут на мене чекає серія питань: хто я, звідки, з ким планую жити тощо. У якийсь момент, попри цілком нормальну інтонацію працівниць Центру, здалося, що це схоже на допит. Але відповіді їх ніби задовольнили, тож ініціатива в запитаннях переходить до мене.
Жінки розповіли, що жити в Центрі після заселення можна 72 години. Подальше ж перебування мають схвалити в Департаменті (схоже, праці й соціальної політики). У разі згоди прихисток нададуть ще на три місяці.
Проживання в Центрі безкоштовне. Тут діє система ліжко-місць. Якщо є можливість, родину поселять в одній кімнаті, якщо ні — у різних. Кількість ліжок у кімнатах варіюється. Забронювати місце заздалегідь не можна. Людей селять одразу відповідно до наповнення прихистку. Для оформлення потрібні документи: базово паспорт, ідентифікаційний код і довідка ВПО.
Для переселенців у Центрі діють свої правила. По-перше, двері прихистку відчинені з 06:00 до 23:00. Однак, якщо хтось із ВПО знайшов роботу й через графік не встигає повернутися вчасно або ж навпаки має вийти раніше, щодо цього можна домовитися. По-друге, місця загального користування, тобто кухню й санвузли, мешканці Центру прибирають самі, користуючись складеною чергою. У кімнатах же кожен сам за себе. “Знаряддя праці” й мийні засоби видають, так само як і постіль, рушники й основні засоби гігієни.
Крім цього, переселенці мають укласти декларацію з лікарем і пройти флюорографію — із цим допоможе медсестра. Чоловікам потрібно буде стати на облік у військкомат. Інші ж вимоги досить звичні: стежити за дітьми, не вживати алкоголь і не палити.
Прошу подивитися умови проживання. Майже навпроти кабінету розташована кухня. Вона, хоч і маленька, але виглядає охайно. Підлога встелена свіжим лінолеумом, кухонний гарнітур теж ніби достатньо новий. Фартух, схожий на шахівницю, укритий брунатними й бежевими кахлями. На одній зі стільниць стоїть мікрохвильовка, поруч вмонтована раковина. Навпроти є невеликий стіл, а до нього прилягають дві однакові пічки з чотирма конфорками на кожній і духові шафи. Кажуть, посуд тут теж є.
Дещо похмурим коридором ідемо до санвузла. Ліворуч від входу — умивальник, над яким висить дзеркало, а вище встановлений достатньо місткий бойлер. Углиб кімнати за дверима ліворуч розташований унітаз, а прямо, також за окремими дверима, — душова, вкрита кахлями.
Кажуть, на поверсі таких санвузли два. Однак дізнатися, скільки людей претендує на кожен із них, не вдається. На моє питання друга працівниця відповідає: “Ви зараз когось бачите?”
Центр справді виглядає порожнім. Принаймні на цьому поверсі тишу, крім мене й моїх провідниць, ніхто не порушує. Може, тут проживає зовсім мало людей з інвалідністю? Під час оглядин моїм вухом ковзнула інформація, ніби цей поверх призначений саме для них. І тут я згадую, що в мене є подруга, яка має не лише маленьку дитину, а й чоловіка з несерйозним пораненням ноги. Звичайно, це все є частиною легенди, яку я розповідаю працівницям. У відповідь вони питають, чи є у хлопця інвалідність. Коли кажу, що він тільки тимчасово користується ціпком, розмова сходить нанівець.
Дізнатися виходить, що переселенці з інвалідністю проживають тут за іншою постановою — тією, що діє і для людей, які залишили дім ще в 2014 році. Тобто жити тут вони можуть не три місяці максимум, а до повного завершення воєнних дій. А от щодо умов для них сказати важко: може, десь і є окремий вхід із пандусом чи якесь спеціальне обладнання, проте біля центрального входу й у самій будівлі я нічого подібного не бачила.
Після дозволу від керівника колега медсестри веде мене до кімнати №512, з якої нещодавно виїхали люди.
“Якщо приїдете, а в нас не буде місць, в Одесі є й інші місця, і в області також. В області навіть спокійніше”, — радить жінка, долаючи сходи. Укриття тут нема, а до найближчого йти приблизно 700 метрів.
П’ятий поверх виявляється краще освітленим і викликає відчуття затишку. Не поступається й сама кімната, світла й чиста. Вона призначена для трьох людей: ліворуч стоїть двоярусне ліжко, праворуч — звичайне. Біля вікна відсвічує невеликий білий стіл, поруч стоїть один із трьох дерев’яних табуретів. Ближче до дверей, перед ліжком праворуч, розмістилася шафа, а в кінці кімнати бачу крихітну тумбу з двома полицями. Усі меблі нові, матраци на ліжках, здається, також. Напевно, тут би я сьогодні й оселилася, якби не “приїхала сама”. Місця в Центрі є.
На цьому поверсі мені також показують пральню. У ній стоїть п’ять пральних машин і декілька переносних сушарок. Коли Одеса потерпала від знеструмлень, люди користувалися технікою за графіками, зараз же, кажуть, усе працює у звичному режимі.
Повертаючись на другий поверх, виявляю, що в Центрі є психолог і юрисконсульт — переваги, про які мені забули розповісти.
Загалом перший день пошуків виявився доволі успішним: мені вже вдалося знайти місце, куди можна привести родину. Але на цьому не завершуємо. Подивимося, що пропонують інші прихистки.
У другий день пошуків я прямувала до Центру соціально-психологічної допомоги по вулиці Хімічній, 5, де на мене ніхто не чекав. Перш ніж вирушити, тричі дзвонила на контактний номер, навіть залишила повідомлення на автовідповідач за декілька годин до приїзду. Реакції не було, тож довелося їхати в невідомість.
Потрібна мені будівля довга й має два поверхи. Облицювання стін не видає ознак часу, тож подумки я сподіваюся на свіжий ремонт.
Зайшовши до Центру крізь двері, розташовані на рівні тротуару, я побачила такий собі передпокій, який слугував за рецепцію. Білі стіни, кахляна підлога під мармур, яскравий килимок під білими пластиковими дверима до вбиральні праворуч, такі ж двері до службового приміщення поруч із нею.
За великим столом посеред кімнати сидить працівниця Центру. З-за її спини видніється частина коридору, з якого ведуть кілька дверей. Біля кожної з них висить жовта табличка шрифтом Брайля. Однак решту приміщення мені побачити не довелося. Виявилося, що вільних місць у прихистку нема. Воно й не дивно: попри розташування в промисловій зоні (хоча звідси до залізничного вокзалу ходить прямий тролейбус, який до того ж зупиняється недалеко від усіх відомих мені автостанцій міста), схоже, умови тут хороші. Ну що ж, хоч спробую дізнатися правила проживання.
Насамперед працівниця Центру повідомляє, що обов’язковою умовою є відвідування заходів, що проводять у прихистку. Разом із чоловіком у робочому комбінезоні, який тільки-но вийшов зі службового приміщення, розповідає, що сюди спеціально запрошують фахівців із центру зайнятості, психологів (до речі, у Центрі працює власний), а люди ці події ігнорують.
Також жінка попереджає, що тут є режим: Центр відчиняється о 05:00, а зачиняється о 23:00. Місця загального користування люди, що живуть тут, прибирають самостійно. Як зазначає заступник керівниці прихистку, який також долучився до розмови, тут є кухня й необхідний посуд, але продуктами в Центрі не забезпечують. На моє питання щодо постільної білизни чоловік відповідає: “Якщо в людей немає, даємо”. “Але це не подарунок!” — наголошує колега на рецепції. Ці слова звучать неприємно, але ілюзій не плекаю: серед переселенців теж є різні люди.
У цьому прихистку, як і в попередньому, діє система ліжко-місць. Працює вона за тим самим принципом. Однак для того, щоб, наприклад, пару поселили разом, шлюб має бути офіційно зареєстрованим. Загалом кімнати поділяються на жіночі й чоловічі, у кожній живе по чотири людини. Щодо санвузлів, вони є на кожному поверсі й розраховані приблизно на п’ять кімнат для першого поверху й на дві-три для другого.
Прихисток тут надають на три місяці, проживання безкоштовне. Для заселення (принаймні в моїй ситуації) потрібні паспортні дані, ідентифікаційний код і статус ВПО, який треба буде переоформити в Одесі й отримати паперову довідку. Бронювати місця заздалегідь не можна, але їхню наявність можливо дізнатися за телефоном: 0487055411. Цей номер на відміну від контактного, що належить комусь із головного офісу, веде до рецепції Центру, де людям зможуть надати актуальну інформацію.
Протягом трьох робочих днів переселенці мають пройти медкомісію: зробити флюорографію (можна заздалегідь, але не більше ніж за місяць до заселення), пройти психоневролога, дерматолога, венеролога тощо. Адреси лікарів тут підкажуть. “І з вошами приїжджають, і з чим завгодно. Дуже брудні, всі різні”, — ділиться враженнями працівниця Центру. “Зрозуміло: люди по підвалах сидять”, — відповідаю їй дещо обурено. Тих, хто не пройшов медогляд, не приймають, щоб не наражати інших на небезпеку.
Не знайдуть прихистку в Центрі й переселенці, які приїжджають з тваринами, і люди з інвалідністю, хоча щодо останніх Мінреінтеграції писало інше. У Центрі кажуть, що не мають спеціального персоналу, який би доглядав за людьми, що “не обслуговують себе самостійно”. Взагалі у штаті прихистку має бути медсестра, але, за словами заступника, на запропоновану зарплату ніхто йти не хоче.
Наостанок питаю про адреси інших прихистків в Одесі, якщо вони, звісно, є. На моє прохання працівниця Центру дістає якийсь довідник і знаходить у ньому потрібний розділ. Сфотографувати сторінку чомусь не дозволяє — натомість дає аркуш паперу, ручку й починає диктувати адреси й номери телефонів. Декількома з власної телефонної книги ділиться і заступник. Чоловік розповідає, які прихистки мають вдале розташування, у яких забезпечують харчуванням. Додає: в Одесі реально недорого орендувати квартиру, до того ж у місті достатньо роботи.
Залишаю Центр зі змішаними почуттями: мені дійсно намагалися допомогти в пошуках іншого прихистку, але деякі фрази працівників Центру відлунювали стереотипами про переселенців. Що ж, принаймні мешканці прихистку, що проходили повз, здалися цілком задоволеними.
Останній день пошуків стартував із продзвонювання прихистків, про які мені розповіли в Центрі на Хімічній. Почати вирішила з двох, що розташовані в середмісті. У них, кажуть, забезпечують харчуванням.
З прихистком по вулиці Садовій, 17 не склалося: на жодний із двох дзвінків за контактним номером 0487700976 не відповіли. Шкода, адже він розмістився безпосередньо в історичному центрі Одеси.
За 15 хвилин пішки від нього по вулиці Софіївській, 10 розташований інший. Його переселенцям надає місцевий благодійний фонд “Шлях до дому”. Місця в прихистку є, однак тут селять переважно матерів із дітьми або офіційні сім’ї. Проживати в ньому можна місяць. Місця заздалегідь не бронюють, проте їх наявність можна уточнити або за номером 0639040022, або в соціальних мережах Way Home Odessa (Facebook, Instagram). Тут забезпечують триразовим харчуванням і засобами гігієни, надають послуги психолога, юриста та лікаря. До того ж, кажуть, на території працює центр дитячого розвитку та хаб для підлітків. Кімнати чотиримісні, але вживу мені їх побачити не вдається: у контактної особи День народження, тож відволікатися їй сьогодні “незручно”. Натомість на вайбер мені надсилають заздалегідь змонтоване відео. Якщо показане відповідає дійсності, умови тут хороші.
Прихисток по вулиці Танкістів, 43а, що розташований приблизно за годину їзди від залізничного вокзалу, теж виявився забитим. Телефоном (0961784300) чоловічий голос повідомив, що це притулок для людей з інвалідністю та пенсіонерів. “Коли вони сюди потрапляють, це вже, на жаль, довічно”, — сказав чоловік співчутливо й перепросив, що не зміг допомогти.
Залишається лише другий гуртожиток Одеського державного економічного університету, що по вулиці Сергія Шелухіна, 51а (місцеві користуються старою назвою — Олександра Невського). Дзвоню комендантці Наталі за номером 0679227714: місця є, умови можна подивитися.
Із трьох прихистків, до яких я їздила особисто, цей має найкраще розташування. Гуртожиток стоїть посеред житлового району. Поруч розташований торговельний центр. Прямим трамваєм від залізничного вокзалу сюди їхати 45 хвилин.
Біля дев’ятиповерхівки гуртожитку (з таблички на вході дізнаюся, що тут є укриття) чекаю на Наталю вже годину. Двічі телефоную, але комендантка не відповідає, тож всередину заходжу сама.
На стіні перед внутрішніми дверима мою увагу привертають оголошення для переселенців з ціною на проживання й графіком поселення.
За однією з прочинених дверей на першому поверсі чутно жіночий голос, який якраз розповідає телефоном про поселення ВПО. Підходжу туди, і мені вказують на двері в іншій частині коридору. Звідти виходить Наталя, і я розумію, що хвилин зо 20 тому бачила її біля входу, але не зреагувала, бо не знала, як вона виглядає. Шкода, що жінка не передзвонила по приїзді, хоча знала, що я вже чекаю на неї.
Деякий час очікування продовжується: комендантка розв’язує питання зі студентом. Після цього запрошує в кабінет і розповідає про поселення.
Гуртожиток має блочну систему. Ліфт працює тільки для першого, другого, п’ятого й восьмого поверхів, а блоки поєднуються сходами, тож маломобільним людям і людям з інвалідністю тут житло не надають. Обмеження діє і для зовсім маленьких дітей. “Студенти навчаються, вони хочуть висипатися, а маленькі діти завжди шумлять”, — пояснює жінка.
Проживання в гуртожитку коштує 1500 грн на місяць з людини. Якщо переселенці користуються електроприладами, мають платити за них окремо. Інші комунальні послуги входять у вартість. Пізніше від іншої співрозмовниці дізнаюся, що переселенцям тут безкоштовно надають постільну білизну й необхідний посуд.
Місця в гуртожитку бронюють. Наталя каже, що я можу подзвонити їй за кілька днів до приїзду, і вона вибере моїй родині кімнату. Оскільки “нас троє”, це буде “п’ятірка”. Показати мені одну з таких просить колегу Любов Михайлівну.
Любов Михайлівна зустрічає мене на п’ятому поверсі й веде до кімнати. У ній зі своїм сином уже рік живе літня переселенка з Херсона Тетяна. На прохання працівниці вона показує мені своє тимчасове помешкання.
У кімнаті два ліжка. За тим, що ліворуч, одна на одній розмістилися дві тумби, а за ними — висока шафа. Навпроти шафи стоїть вкритий скатертиною стіл. Біля нього з третьої тумби мовить старий телевізор (напевно, привезений). З-під килима визирає фарбована паркетна підлога, на якій стоїть один стілець і два табурети, а від стін де-не-де відходять квітчасті шпалери. Кажуть, третє ліжко можна буде поставити біля старої батареї, там, де вихід на балкон. Вікна тут ще дерев’яні.
Особливість “п’ятірки” — у розмірі кімнати й близькому розташуванні кухні та вбиральні, що у передпокої. Попри це, і на кухню, і на вбиральню (які, до речі, на вигляд не дуже) претендує не лише Тетяна із сином, а й мешканці ще чотирьох кімнат. Однак це небагато порівняно із душовими: їх дві на весь гуртожиток.
Поки спускаємося на другий поверх, де розташовані душові, питаю Тетяну, як їй тут живеться. “Нормально. Гроші все одно платити, а так чи в квартирі тій закритися, чи тут серед людей. Є з ким поспілкуватися, є з ким посваритися”, — відповідає і сміється.
Заходимо до кімнати. Праворуч тут розташована пральня з трьома машинами. Над ними висить спеціальний автомат, що збирає плату. За словами Тетяни, довге прання коштує 50 грн, а коротке — 30 грн. Однак стверджувати точно жінка не береться, бо сама цією послугою не користується.
Ліворуч від пральні за окремими дверима розташовані душові, до яких ведуть довгі дерев’яні сходи. Упасти тут досить легко. Далі потрапляємо в невеликий коридор із двома дверима. За темними — чоловічий душ, а за білими з табличкою “UNHCR” — жіночий. Тут уже умови набагато кращі: з широкої кімнати, де можна переодягнутися, виходить інша з приблизно десятьма окремими кабінками. Тут і завершую оглядини.
За три дні я побувала в трьох прихистках для переселенців і ще стільки ж обдзвонила: вільні місця були в половині з них. Загалом знайти житло з хорошими умовами в Одесі реально, проте варто готуватися до того, що прихистки можуть надавати перевагу конкретним категоріям: сім’ям із дітьми, людям з інвалідністю тощо.
На момент виходу матеріалу відповіді на інформаційний запит щодо актуальної кількості прихистків для ВПО в Одесі від Представництва омбудсмана з прав людини в Одеській області ми не отримали. Ми оновимо матеріал, щойно матимемо цю інформацію.