Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Цього дня згадаймо захисника з Харківщини Олександра Сніцького. У цивільному житті він працював у полі, однак наприкінці 2023-го став військовим. Захисник брав участь у боях за Кринки Херсонської області, де і загинув під час другого бойового виходу. Тепер його дружина просить надати чоловікові посмертне звання Героя України, адже, каже, Олександр виконував бойове завдання до останнього, знаючи, що йде на вірну смерть.
Про Олександра Сніцького Вільному радіо розповіла його дружина Катерина.
Олександр разом із дружиною та донькою Лілією жив у Семенівці, що у Куп’янському районі Харківської області. Після школи чоловік вивчився на тракториста. Цим і займався більшу частину свого життя — був трактористом-машиністом-комбайнером.
“Більшість свого часу чоловік працював на землі, обробляв землю. Любив свої запчастини, трактори і комбайни. Він ними просто “марив”. Допомагав завжди односельцям справляти техніку. Усі казали, що в нього золоті руки. Він дуже м’який, добрий. Але прямолінійний — завжди скаже, якщо щось йому не подобалось”, — розповідає Катерина Сніцька.
Село, де мешкає родина Сніцьких, росіяни захопили на початку відкритої війни. За словами Катерини, виїхати на підконтрольну територію разом не було можливості — боялися “фільтрації”, яку окупанти проводили для чоловіків. Тож сім’я залишалася вдома до осені, поки населений пункт не звільнили. А після деокупації Олександр разом із дружиною та донькою долучилися до волонтерства.
“Ми почали допомагати нашим військовим. Виготовляли окопні свічки, організували у себе в селі це. Спочатку для того, аби допомогти нашим знайомим військовим, а потім й інші люди почали до нас звертатися, кому було потрібно”, — згадує дружина Олександра Сніцького.
Олександра призвали на службу 19 грудня 2023-го. Дружина каже: з сільськогосподарського товариства, де працював чоловік, потрібно було обрати людину, яку відправлять на службу. 41-річний Олександр виявився наймолодшим та найздоровішим.
“Взагалі він хотів ще в 2014-му році піти на війну. Тоді я його зупинила, бо завагітніла донькою. І зараз кажу: “Ну як ми тут без тебе?”. Теж просила не йти. Але він вирішив по-своєму, це був перший раз за 10 років і 8 місяців подружнього життя, коли він мене не послухав. Я ж теж військовозобов’язана, я медик. І він мені сказав: “Ким я себе буду почувати, якщо ти підеш, а я залишусь? Ні, я маю вас захищати”, — переповідає Катерина.
Спочатку військовослужбовця відправили до Полтави, де до 1 березня він проходив навчання у військах зв’язку. А потім чоловіка перевели до 35-ї окремої бригади морської піхоти. Олександр став радіотелефоністом відділення зв’язку взводу вогневої підтримки. Серед побратимів мав позивний Тракторист (через цивільну професію).
“Що вони там робили я не знаю, він нічого не розповідав. Мабуть, не хотів мене хвилювати. Просто казав: “Все нормально, я сиджу на командно-спостережному пункті”. Якби я знала, в якому він пеклі був, що він на тих човнах їздив на ті острови, що там відбувалося…” — говорить жінка.
Як виявилося, Олександр Сніцький був одним із тих, хто брав участь у боях за Кринки. Про це дружина дізналася вже після загибелі чоловіка — із розповідей знайомих та розголосу у медіа.
Бої за село Кринки Херсонського району — українська контрнаступальна операція, яку розпочали у жовтні 2023-го. Українські військові намагалися зайняти позиції та розширити плацдарм на лівому березі Дніпра на Херсонщині до літа 2024-го. В основному бої точилися за село Кринки — єдине на лівому березі Херсонської області, де Силам оборони вдалось закріпитись. Наприкінці червня 2024 року Сили оборони України відійшли з села, бої тривали на островах неподалік.
Медійники називають оборону Кринок “однією з найменш висвітлених публічно операцій української армії”. А видання The New York Times із посиланням на українських військових та іноземних експертів стверджує, що від якогось моменту складна і витратна операція у Кринках стала “марною”.
За даними журналістів видання “Слідство.Інфо” станом на липень 2024-го, 788 захисників розшукували як офіційно зниклих безвісти там у період з жовтня 2023-го по кінець червня 2024-го. 262 загиблих військовослужбовців вдалося вивезти і поховати.
Перший бойовий вихід (який тривав з 17 по 27 травня 2024-го) для Олександра виявився успішним. Завданням підрозділу було форсувати Дніпро і закріпитися на островах поблизу Кринок. Вдруге на острови захисника відправили 7 червня. Під час висадки військові опинилися під шквальним вогнем.
“За словами хлопців, вони спочатку думали, що навіть до берега не доплили, їх “скидами” закидали. Але виявилося, що вони змогли висадитися. Забігли у якийсь бліндаж, там щось відбулось: чи їх не пустили перечекати обстріл, чи щось таке. І вони, чотири людини, вискочили на відкриту галявину, і на них прилетів “скид”. <…> Я просто хочу знайти хлопця, Фараон або Фарік його позивний, який витягнув Сашку. Я йому хочу подякувати. Завдяки йому я змогла чоловіка поховати і хоча б є могила, куди я можу прийти. Він зараз у СЗЧ, він єдиний, хто вижив з тих усіх хлопців”, — говорить вдова.
Олександру Сніцькому назавжди залишиться 41 рік. Зараз його дружина просить надати захисникові посмертне звання Героя України.
“Вони добровільно сідали в ці човни, знаючи, що це дорога в один кінець і звідти ніхто, ну дуже рідко хто живий вийде. Він знав, що йде на смерть, а я з дитиною залишуся сама. Тому я вважаю, що він гідний звання Героя України. Знаєте, як мені кажуть: “Скільки він там прослужив, щоб йому давати Героя України?” А я кажу: “Сходіть в Кринки, перепливіть цю кляту річку, побудьте там і верніться живі. Тоді зовсім по-іншому будете говорити”, — підсумовує Катерина Сніцька.
Підписати петицію щодо надання Олександру Сніцькому звання Героя України можна за посиланням.
Світла пам’ять.