Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо захисника Василя Карпюка з позивним Фізрук. Ще 2014 року він самостійно доєднався до війська й із тих пір боронив країну на різних напрямках.
Про Василя Карпюка Вільному Радіо розповіла його донька Ганна.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, ви можете заповнити анкету для рідних та знайомих загиблих або написати нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Василь Карпюк народився 18 січня 1969 року в селі Стара Мощаниця на Рівненщині. Змалку хлопець ріс доволі активним й інколи саме через цю рису завдавав клопоту батькам.
“У нього була улюблена бабуся — баба Ганна. Вона жила в сусідньому селі, і він любив просто тікати з дому й іти до неї. А потім його мама шукала оце ходила”, — розповідає його середня донька Ганна.
Василь навчався в єдиній школі Старої Мощаниці. Серед його однокласників були переважно хлопці, і він товаришував чи не з усіма.
Далі здобував освіту Василь у Клеванському професійному ліцеї, де навчався на тракториста. На вибір такої професії вплинула не лише її популярність в селі хлопця, а і його зацікавленість різною технікою й тракторами зокрема. Та, крім цього, він мав й інші захоплення: вічно щось замальовував у зошиті, фотографував і грав у волейбол із друзями після занять.
“Коли він навчався, йому друзі дали прізвисько «Фізрук». Він тоді ходив в спортивному костюмі, тож його так і назвали. Так воно й закріпилося за ним у подальшому житті, у військовій професії”, — каже дочка.
По завершенню навчання Василя Карпюка призвали на строкову службу. Там він досить добре себе зарекомендував, тож йому запропонували лишитися в армії. Однак у чоловіка помер батько, і він вирішив повернутися й допомагати мамі з двома молодшими сестрами.
Тут Василеві й знадобився його фах, адже чоловік влаштувався трактористом на завод “Рівнесільмаш” у Квасилові. Там він жив у гуртожитку й часто заходив до сусіднього магазину, де працювала місцева дівчина Світлана. Через рік побачень вони з Василем побралися.
Чоловік мріяв про доньок, і вже 1992 року у подружжя народилася дівчинка Валентина. За два роки сімʼя поповнилася ще однією дочкою Ганною, яку назвали на честь улюбленої бабусі Василя. А 2009 року пара стала батьками втретє — дівчинку назвали Валерією.
“Тато постійно приділяв нам час. Ми завжди гуляли десь, ходили літом на річку. Їздили на велосипедах до селища поруч, каталися там на качелях. Також любили їздити в село на свята. Збиралися разом, і тато співав народних пісень. Він це дуже любив”, — ділиться спогадами Ганна.
Перед початком війни на сході Василь Карпюк мав налагоджений побут і улюблену роботу — на той момент він уже давно працював на будівництві, бо після скорочення на заводі мусив знайти іншу справу. Особливо добре чоловікові вдавалися каркасні стелі, які він поробив і вдома. Та 2014 року він вирішив залишити все й підписати контракт зі Збройними силами.
“Коли почалася війна, йому було дуже тяжко. Він не міг дивитися, як гинуть молоді хлопці, і сам пішов служити. Нам було дуже боляче. На фронт він поїхав на мій День народження, 24 грудня”, — згадує Ганна.
Спершу Василь служив стрільцем у 2 окремому мотопіхотному батальйоні “Горинь” на Донеччині, а потім обіймав різні посади в інших підрозділах. Під час АТО військовий пройшов бої за Сніжне, Бахмут і Світлодарськ, та рідним про це майже нічого не розповідав — намагався берегти їх.
Щоразу захисник продовжував контракт і залишався в армії. Лише перед самим повномасштабним вторгненням його перевели в Рівне.
“Він побув із нами. Ми зустріли Новий рік разом, бо це було дуже рідко. Він завжди старався взяти відпустку, коли ми город садили або збирали врожай, щоб допомогти, але це теж не завжди виходило. А перед повномасштабним вторгненням нам вдалося відсвяткувати, та, коли воно почалося, скоро він знову поїхав”, — розповідає дочка захисника.
Після початку відкритої війни Василь Карпюк служив у різних регіонах: був як у тилових Рівненській, Черкаській і Закарпатській областях, так і в Сумській і Харківській, де точилися бої. Коли була можливість, намагався довше побути з родиною, яка із нетерпінням чекала на нього, — навіть старенька мати, попри вік, чи не щоразу приїжджала до Квасилова.
“Він хотів би залишити армію й пожити цивільним життям, але не міг покинути хлопців. Він завжди казав, що служити повинні досвідчені чоловіки з військовим минулим. Навіть коли він останній раз був удома, ми просили його не їхати. Але він просто не міг”, — розповідає Ганна.
Василь мав плани на пенсію: хотів спокійно обробляти город на невеликому тракторі, який купив ще до повномасштабного вторгнення, і нарешті скористатися новими вудочками. Та, каже дочка, перед останнім відʼїздом із дому він ніби відчував, що вже не повернеться.
“Він сказав: «Звідки почав, там і маю завершити», — і поїхав на Донеччину, у Костянтинівку”, — згадує слова батька Ганна.
У листопаді 2025 року Василь повернувся на фронт. Щодня за можливості він старався виходити на звʼязок, аби побажати дружині доброго ранку чи спокійної ночі. 15 грудня перше йому зробити вдалося, та ввечері повідомлення від нього так і не прийшло. Наступного дня представники ТЦК повідомили сімʼю захисника, що він загинув від артобстрілу.
Поховали Василя на Алеї Героїв кладовища в Новому Дворі у Рівному.
Аби вшанувати захисника, який присвятив 11 років життя захисту країни, рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна пам’ять.