5 липня 2014-го — офіційна дата звільнення від проросійських бойовиків Слов’янська, Краматорська, Дружківки та Костянтинівки. Ці міста захопили у квітні 2014-го, а загарбники встигли провести там фейкові референдуми щодо приєднання до так званої “ДНР”. Деокупація цих міст стала першою перемогою українських військовослужбовців під час російсько-української війни. Розповідаємо, як це було.
Вранці 12 квітня 2014-го озброєні люди захопили адмінбудівлі СБУ та міського відділу МВС у Слов’янську. Бойовики представлялися членами “ініціативної групи Донецької республіки”. Захопивши відділок міліції, вони заволоділи 20 автоматами та 400 пістолетами Макарова. Того ж дня на дорогах до міста почали з’являтися барикади та блокпости окупантів.
Тодішня міська голова Слов’янська Неля Штепа вийшла на переговори із загарбниками.
“Я запитала в них — хто вони, вони відповіли, що є донецькими ополченцями. Я багатьох знаю, це наші люди і вони висувають вимоги про проведення референдуму. Ми всі згодні, я не можу їм суперечити”, — казала тоді Штепа.
Наступного дня, 13 квітня 2014-го, Неля Штепа відмовилася від своєї посади. Її місце зайняв самопроголошений “мер” Слов’янська В’ячеслав Пономарьов, а Штепа називала себе заступницею “мера”.
Й дотепер Нелю Штепу судять за пособництво у проведенні псевдореферендуму. Судять і В’ячеслава Пономарьова, який після звільнення міста втік до Донецька.
Як повідомляє Армія.fm, під час окупації Слов’янська у 2014-му бойовики затримували всіх, хто здавався їм підозрілим. Насамперед це були україномовні мешканці міста. Заручників катували та знущалися з них. Також окупанти встановили комендантську годину з опівночі до шостої ранку. Магазини міста поступово порожніли, частково зникло електро- та водопостачання. Мобільний зв’язок працював з перебоями. За місто тривали жорстокі бої.
На початку липня українські військові почали активно наступати на позиції окупантів. Відчуваючи перевагу ЗСУ, в ніч на 5 липня бойовики втекли зі Слов’янська до сусіднього Краматорська. А вже 5 липня 2014 року бійці-розвідники 2-го батальйону Національної гвардії встановили над міськрадою Слов’янська український прапор. Попри щільні та постійні обстріли Слов’янська, синьо-жовтий стяг досі майоріє у місті.
Загалом за весь час боїв за Слов’янськ у 2014-му загинули 70 українських військових. Бійці ЗСУ знищили близько 470 бойовиків. Внаслідок бойових дій 34 будинки та споруди зазнали пошкоджень, у тому числі — 4 школи.
Окупація Краматорська почалась того ж дня, що й у Слов’янську — 12 квітня 2014-го. Люди у військовій формі повісили прапор т.з. “ДНР” на будівлі міськвиконкому та штурмували будівлю міського відділу міліції.
Штурм міліції тривав декілька годин. Зрештою окупанти все ж зайняли будівлю. Загарбники розпочали споруджувати барикади.
Тим часом у центрі міста зібралися проросійськи налаштовані цивільні люди. Вони вимагали визнати так звану “ДНР” та аплодували окупантам.
Після того, як на допомогу краматорським сепаратистам приїхали бойовики зі Слов’янська, окупанти повністю взяти місто під свій контроль.
Спроби звільнити місто українські військові розпочали ще у квітні. Тоді ЗСУ вдалося відбити Краматорський аеропорт. Бої за місто тривали до початку липня. Краматорськ звільнили від окупантів 5 липня, коли бойовики, які вийшли сюди зі Слов’янська, залишили місто та втекли у Донецьк. Місто зайняли українські військові.
13 жовтня 2014 року Краматорськ оголосили тимчасовим обласним центром Донецької області.
Початком захоплення Дружківки також вважають 12 квітня. У місті проходили проросійські мітинги, а над адмінбудівлями з’являлися прапори т.з. “ДНР” та Росії.
Один із мітингів у Дружківці навесні 2014-го
Місцеві журналісти називали захоплення адмінбудівель та відділку міліції чутками. Попри це, не спростовували, що там майоріють прапори донецької псевдореспубліки.
Тодішній мер Дружківки (а нині народний депутат України) Валерій Гнатенко у коментарі журналістам ані спростував, ані підтвердив захоплення адміністративних будівель.
“Наявність прапору — це ні про що не каже. Так, зовнішня ознака формальна якась є”, — казав 17 квітня тодішній мер Дружківки (а нині народний депутат) Валерій Гнатенко.
Окрім цього, Гнатенко тоді критикував нову українську владу та виступав за проведення “референдуму”, автономію Донеччини та надання офіційного статусу російській мові. Це нібито мало б стабілізувати ситуацію в регіоні.
17 квітня місцеві депутати на чолі з мером звернулися до Донецької облради із проханням провести “референдум”.
Як і у багатьох інших захоплених населених пунктах, у Дружківці бойовики облаштували катівню. Вона була розташована у підвалі неподалік міськради. У цьому місці били та знущалися з людей, які не підтримували окупантів. Потрапити до цієї катівні активісти змогли лише за рік після звільнення Дружківки.
ЗМІ повідомляли й про катівні у інших місцях, зокрема у прокуратурі. Окрім цього, за розповідями місцевих, деяких із них возили до підвалів сусідніх міст. Зокрема, Анатолій Водолазький, який у травні вийшов на центральну площу Дружківки з прапором України, опинився у краматорському підвалі.
В ніч на 5 липня бойовики покинули Дружківку разом із іншими звільненими цього дня містами.
Костянтинівку окупували на два тижні пізніше за вищезгадані міста. Хоча прапор так званої “ДНР” з’явився над міськрадою в середині квітня, представники української влади продовжували працювати.
28 квітня озброєні бойовики захопили виконком та будівлю міліції. Після чого загарбники разом із деякими місцевими почали зводити барикади.
3 травня 2014-го українські військовослужбовці спробували звільнити місто. Тоді загін спецназу ЗСУ отримав завдання взяти під контроль телевежу на південному сході Костянтинівки, аби окупанти не вимкнули українські телеканали. З двох вертольотів у Костянтинівці висадився десант сил АТО. Однак операція виявилася невдалою.
Окупанти залишили Костянтинівку того ж дня, як і Краматорськ, Слов’янськ та Дружківку, — 5 липня. 7 липня над будинком міськвиконкому розвідники 46-го добровольчого батальйону “Донбас” підняли прапор України.
Наступного дня, 6 липня 2014-го, українські військовослужбовці звільнили Бахмут від бойовиків т.з. “ДНР”. Вільне радіо розповідало, як це було.