18 лютого в Україні вшановують пам’ять загиблих у боях за Дебальцеве. Цього дня ми згадуємо ті події з волонтером, який рятував місцевих із зони бойових дій. Євген Ткачов з листопада 2014 року по лютий 2015 року майже щодня їздив у Дебальцеве з гуманітарною допомогою та вивозив цивільних з-під обстрілів. Одного разу волонтер ледь не потрапив у засідку бойовиків та дивом проїхав через їхній блокпост. Про те, якими були ці дні, Євген Ткачов розповів нашим журналістам.
Ще до початку російської агресії на сході Євген Ткачов створив сімейний благодійний фонд для допомоги нужденним в Україні та Африці. У 2014 році благодійник переключився на допомогу людям у зоні бойових дій в Україні. На перших порах чоловік витрачав на продукти та поїздки власні гроші.
У Дебальцеве благодійник возив продуктову та іншу допомогу майже щодня з листопада 2014 року.
“Як почав їздити, то бахмутські волонтери з організації “Пліч-о-пліч” кажуть: “О, нам тут понавозили речей, а придурка, який їх туди (у Дебальцеве, — ред.) повезе, немає. Поїхав та відвіз”, — розповідає про початок волонтерства Євген Ткачов.
З часом до волонтера стали звертатись інші благодійні організації, тож поїздок у Дебальцеве ставало дедалі більше.
“Бувало таке, що Червоний Хрест привозив у тоді ще Артемівськ (радянська назва Бахмута, — ред.) харчові набори. Вони розвантажувались на складах МНС (ДСНС, — ред.) та казали, що далі не поїдуть — везіть самі. Була ще така Чесько-Словацька благодійна міжнародна організація “Людина у біді”. Вони сказали, що зарплату дати не можуть, але давали [продуктові] набори та хоча б заправляли мене пальним”, — каже Євген Ткачов.
У Дебальцевому на той час уже було небезпечно, тож Євген старався не затримуватись там надовго. Та все ж його поїздки в майже оточене місто були частими: по 2-3 щодня. Своє вантажне авто благодійник заповнював гумдопомогою, а на зворотному шляху вивозив ним мешканців Дебальцевого.
“Попросили на заводі поставити [на автівку] сидіння з “ГАЗелі”, й це дозволяло вивозити людей. 7-8 людей — це стабільно, а коли почались обстріли, то люди вже були не проти сидіти на сумках. Тоді стало влазити по 10 та 12 людей за раз”, — говорить волонтер.
У Бахмуті переселенців зустрічали у церкві “Слово життя”. Там їх годували, відігрівали та розподіляли на подальшу евакуацію.
“В’їжджаєш у Бахмут, а тут ілюмінація всюди, Алея троянд, кінотеатр працює, кафешки працюють, музика грає, закохані обіймаються — якось дико все тоді було від цього”, — ділиться благодійник.
Крім цивільних, волонтер допомагав і військовим, які боронили Дебальцеве від окупантів. Перед кожною поїздкою Євген заїжджав до волонтерського пункту, де набирав різних речей для бійців.
“Армія тоді була в такому стані, що за 10 свіженьких та гарячих пиріжків я проїжджав туди, куди не всіх військових пускали. На початку війни армія була з зарплатою у 100 доларів або 800 гривень на місяць. Вони були голі та босі й потребували всього”, — згадує Євген Ткачов.
Для військових він здебільшого розвозив продукти та одяг.
“З продуктів багато возив військовим курячі стегна та печінки заморожені. Їх же годували тоді тільки кашами та сухими пайками. Для них посмажити стегно це “інший вимір” був. Я старався кожен кубічний сантиметр машини напхати всім, чим лише можна: і теплий одяг, і рукавиці, і шапочки, і шкарпетки для військових”, — розповідає волонтер.
Також, за його словами, військові тоді дуже потребували медикаментів.
“Зі мною завжди був величезний ящик з ліками, я їх роздавав, бо люди служили з панкреатитами та сердечними хворобами. Взимку протизастудні чаї та сиропи просто розлітались — я їх ящиками розвозив. Перев’язувальні засоби завжди були з собою для військових”, — говорить співрозмовник.
Протягом 9-12 лютого 2015-го українська армія втратила контроль над селом Логвиновим, що біля Дебальцевого. Так почав закриватися “Дебальцевський котел”: уся логістика надходила у місто трасою Харків — Ростов із Бахмута, тож втрата Логвинового означала й втрату всього постачання ЗСУ.
“Дорогою життя” через Логвинове користувався і Євген Ткачов. Вранці 9 лютого 2015 року він, як завжди, виїхав у Дебальцеве.
“Десь о 7-й ранку за крайнім блокпостом по дорозі дивлюсь, як праворуч та ліворуч відступає батальйон “Донбас”. Дві БМП та півтора десятка людей зупинили мене та кажуть: “Дивись, там понад посадкою сепарський БТР прорвався та стріляє”. Проїжджаю Логвинове і десь за кілометр бачу: танк стоїть у полі, а на ньому начебто прапор “Недоросії” (т.з. Новоросії — квазіутворення, яке окупанти хотіли сформувати на сході та півдні України”, — ред.). І поїхав далі у Дебальцеве”, — згадує Євген.
Щоразу приїжджаючи у Дебальцеве, волонтер заїжджав у місцевий відділок тоді ще міліції, де ознайомлювався з мапою: навіть попри регулярні поїздки, він мав звіряти свій маршрут з огляду на ситуацію на фронті.
“Я кажу поліцейським, що зустрів батальйон “Донбас”, який відступав від БТРа. Мені поліцейський каже: “Не дуркуй, вони (росіяни, — ред.) за 7 чи 8 кілометрів і ніяк прорватися не могли”. Я запевняв, що бачив танк начебто з їхнім прапорцем, а вони сказали: “Не може такого бути”. Мер теж нічого не знав про це”, — переказує благодійник свій діалог з правоохоронцями.
Забравши декількох жителів Дебальцевого, Євген попрямував до Бахмута звичним для себе шляхом через Логвинове.
“Раптом дзвінок: просять забрати ще одну немобільну бабусю з дідом. Я кажу, що місця нема вже, але потім глянув по мапі — наче недалеко. Вирішив, що заїду та подивлюсь. Поки доїхав до них, прилетів снаряд у хату та діда у ліжку вбило, а бабуся була в літній кухні на ходунках. Вона півтора центнера ваги мала, і я сказав, що не заберу її. Дав завдання сусідці збирати її речі, документи, кажу: “Через три години буду — заберу”. Господь зберіг мені життя саме цими 10-15 хвилинами поїздки”, — вважає Євген.
Дорогою до Бахмута на благодійника чекало важке видовище.
“Доїжджаю до Логвинового, а тут у кюветах горять військові машини, поранені та вбиті [українські військові] всюди лежать, і росіяни з білими пов’язками на руках ходять”, — згадує чоловік.
“Мені пощастило, що моя машина була обклеєна червоними хрестами та я сам у кофті з червоним хрестом був. Питають: “А це хто з тобою?”А зі мною їхав журналіст зі Франції, і так склалося, що у ті часи Росія та Франція вважались друзями, бо для росіян будували два вертольотоносці “Містралі”. І цей з пов’язкою каже: “О, Франция, комрады! Россия и Франция — братья навек!” Відкрили та глянули машину, а у мене там літні, поранені та хворі люди. Один із військових сказав, що не хоче брати гріх на душу. Я перепитувати не став та рвонув звідти. Це точно був російський кадровий військовий з Сибіру, бо видно було за формою та поведінкою”, — розповідає волонтер.
Виїхавши на пагорб, Євген зустрів декілька українських танків і БМП. Чоловік згадує: вціліти у той момент було справжнім дивом.
“Якщо уявити себе на місці хлопців, вони йдуть у наступ, а тут від ворога якась машина виїжджає. Все ж ми проскочили та виїхали на перехрестя Світлодарська та Миронівського. А там вже купа техніки: і МНС, і поліція, і “швидкі”, і кореспонденти — кого там тільки не було”, — говорить чоловік.
Так Євген Ткачов востаннє побував у Дебальцевому. Повернутися по бабусю, як обіцяв, він уже не зміг.
Як згадує волонтер, бойові дії у 2014-2015 роках були далекі від тих, що почалися 24 лютого 2022 року.
“Головне — тоді не було російської авіації. Була тільки наша авіація. Тобто у нас була перевага в небі. А ще — дрони, їх зовсім не було. Мене нещодавно з ООНівськими емблемами росіяни намагались “зафігачити” дроном. А коли я їздив у Дебальцеве, то міг розраховувати, що буду ховатися за деревами у своїй машині. Або ж під домами їздити міг. Зараз би мене коригувальники побачили й артилерія швидко накрила — все стало як на долоні”, — вважає волонтер.
Нагадаємо, журналісти Вільного радіо спілкувалися з людьми, які були свідками боїв за Дебальцеве або брали у них безпосередню участь. За даними Генштабу, за весь час оборони Дебальцевського виступу 136 українських армійців загинули та 331 був поранений. Журналісти, які працювали на місці подій, називали ще більші цифри.