Шестеро мешканок Харківщини 2 місяці не бачили своїх дітей. Вони віддали їх на “відпочинок” у Росію, повіривши загарбникам. Це здалося їм єдиним виходом вберегти найцінніше, бо їхні міста в той час потерпали від боїв. Та коли регіон звільнили, окупанти відмовились повертати дітей. Хто допоміг наблизити довгоочікувану зустріч — розповідаємо далі.
Мешканка Ізюма Ольга подолала тисячі кілометрів, аби зустрітися зі своєю донькою Валею. Востаннє вони бачилися наприкінці серпня. Коли окупанти захопили їхнє місто, батькам запропонували вивезти дітей на відпочинок у Росію. Як і багато тамтешніх жінок, Ольга погодилась, аби лише вберегти свою дитину від обстрілів та постійного стресу.
“Вибухи оці, страх — це дуже важко було, звісно. З погреба в будинок, з будинку у погріб… Поки в будинок не влучило. Будинок згорів”, — згадує Ольга.
27 серпня Валя та кілька десятків дітей з Ізюма сіли в автобус, який повіз їх у російський Геленджик.
“Спочатку ми були у таборі “Ведмежатко”. Потім ми мали поїхати додому, але нам сказали, що через те, що українці прийшли [в Ізюм], нас залишають ще на місяць. А потім табір почав закриватися, і нас перевели до санаторію в Анапі”, — розповідає Валя.
Ольга та інші матері намагалися повернути своїх дітей, але окупанти відповідали, що між Росією та Харківщиною немає “зелених коридорів”. Допоки в Ізюмі не відновили зв’язок, жінка навіть не могла зв’язатися з донькою, аби спитати, чи все в неї гаразд.
Разом з Валею в санаторії відпочивала Настя з Вовчанська. Дівчинку намагався забрати її брат Денис, який на той момент був у Росії. Але окупанти відмовились віддати йому сестру.
“Ми дзвонили викладачам та питали, коли дітей можуть привезти. Вони відповіли: “Ми не можемо зараз цю інформацію вам надати, оскільки зайшли на вашу територію українські війська, тож ми не можемо їх вам привезти”. Я спитав: “А якщо приїхати якось забрати?” Вони кажуть: “Ні тільки батьки мають забирати”, — розповідає хлопець.
Настя каже: весь цей час вона сумувала за рідними. Трохи легше стало, коли у її батьків почав пробиватися зв’язок: мама шукала місце, де є мережа, і дзвонила доньці.
У санаторії діти ходили у школу, де їм викладали російські вчителі. У Насті, яка ходить у 5-й клас, було 5 предметів. Серед них була російська мова, а от української в розкладі не було. Так само не було й уроків історії — ані української, ані російської.
Дівчинка розповідає: на відпочинку були й російські діти, але їх тримали окремо від української групи. До неї та інших дітей з Харківщини ставились добре та не ображали.
Оксана, мама Насті, весь цей час шукала можливості повернути доньку. Одного дня вона дізналася, що інші жінки збираються їхати за своїми дітьми, заручившись підтримкою благодійників.
“Я випадково дізналася. 24 жовтня старша дочка подзвонила й каже: “Мамо, будуть забирати дівчинку, яка з Настею в санаторії, за нею мама буде їхати”. Я попросила номер тієї мами, зідзвонилася, та вона мені запропонувала поїхати з ними. Я ввечері зібрала речі та вранці вже була у Харкові”, — розповідає Оксана.
Оформити закордонні паспорти та оплатили дорогу жінкам допомогла благодійна організація “Спасемо Україну”. Їхали через країни Європи — іншого шляху до Анапи не було, а багато сімей, які провели місяці в окупації, не могли дозволити такий вартісний маршрут. Разом із підготовкою операція з порятунку дітей тривала близько двох тижнів, а сама дорога зайняла 8 днів.
У рідний Вовчанськ Оксана та її діти найближчим часом не повернуться — в місті й досі небезпечно.
“Ми поїдемо в Кременчук, у мене там живе донька. Вовчанськ знаходиться на самому кордоні Росії та України, десь 10-12 кілометрів. У нас постійно “прильоти”. Страшно за дітей”, — каже мама Насті.
У Кременчуці все починатимуть спочатку: донька піде в нову школу, а сама жінка шукатиме роботу.
А от Ольга з донькою Валею збираються повернутися в Ізюм — навіть попри те, що дому в них більше немає.
“Ми там живемо напроти у сусідів, бо вони виїхали, а ми живемо в їхньому домі. Нам обіцяють компенсацію якусь, але коли це буде та що це буде — я не знаю”, — розповідає жінка.
Ті ж, хто ще не визначився, поки що житимуть у київському готелі — там їм надали тимчасовий прихисток благодійники.
Загалом за допомогою доброчинців з Росії вдалося повернути 8 українських дітей. Ще близько 60 хлопців і дівчат залишаються в цьому ж санаторії, каже керівник благодійної організації “Спасемо Україну”, уповноважений з прав дитини у 2014-2021 роках Микола Кулеба. Якщо батькам не вдасться їх забрати, дітей можуть примусово залишити в Росії.
“За нашою інсайдерською інформацією, діти до нового року будуть у цьому закладі, а далі будуть відправлені по інтернатних закладах, якщо матері не зможуть їх забрати. У них (росіян, — ред.) буде право за їхнім законодавством надати українським дітям російське громадянство і всиновити цих дітей. Спрощена процедура дозволяє навіть під час усиновлення змінити прізвище дитини й рік народження — і тоді буде дуже важко нам знайти цих дітей на території РФ”, — пояснює Микола Кулеба.
Нині до кінця не відомо, скільки саме українських дітей перебувають у Росії. Адже окупанти також “евакуйовували” дитячі будинки з окупованих територій та дітей, чиї батьки загинули в ході війни.
Нагадаємо, благодійна організація “Спасемо Україну” вже кілька місяців шиє рюкзаки для дітей, які рятуються від обстрілів. У цих рюкзаках — необхідні на час евакуації та після неї речі. Щоправда, сьогодні на всіх їх не вистачає. Тож благодійники шукають кошти у меценатів, аби щомісяця рятівні рюкзаки змогли отримати до 5 тисяч дітей — всі, кому вони необхідні.
Читайте також: