24 серпня Україна відзначає 31 річницю своєї незалежності. Цьогоріч на День незалежності України нам доводиться виборювати її з особливим завзяттям. В умовах війни, коли окупанти намагаються позбавити українців незалежності, її сенс відчувається в рази сильніше. Ми поговорили з тими, кого змусили покинути рідне місто. І ось що ці люди думають про українську незалежність.
Людмила Завалєй,
громадська діячка, голова ГО “Берегиня Павлопілля”, власниця консалтингового бізнесу, волонтерка хабу “Халабуда”
В мирний час я займалася тим, що давала людям “вудку”, щоб вони ставали сильними та незалежними, робили власний бізнес грамотно, були лідерами думок та провайдерами волі в маленьких громадах. Допомагала людям, які опинилися в складних життєвих умовах через війну, яка для нас почалася в 2014 році. Робила маленькі добрі справи для великих ідей.
Як і багато хто, на початку активних бойових дій я стала допомагати тим, хто поряд.
Мешкала в Приморському районі Маріуполя, недалеко від майже повністю зруйнованого житлового масиву “Черьомушки”. Там і допомагала їжею, засобами гігієни, ліками, роздала аптечки з засобами першої допомоги, які купила в перші дні війни. Також допомагала сусідам речами, що надавала “Халабуда”. Наш хаб став справжнім волонтерським центром, до якого увійшли багато громадських організацій.
В Маріуполі я була до 14 березня, потім евакуювалася. Я бачила, як руйнували вільний і незалежний український Маріуполь. Це було дуже важко. Тисячі смертей, тисячі зруйнованих життів…
Після евакуації я була в багатьох містах України і вдячна їм всім за теплий прийом та можливість трохи відновити сили. Але зрештою я зупинилась у Києві, де і продовжую свою діяльність.
Ми з чоловіком (він лікар) та з моїми незмінними партнерами — хабом “Халабуда” який релокувався в Запоріжжя, хабом “Little Mariupol” в Дніпрі, Маріупольською асоціацію жінок “Берегиня” надаємо психологічну, адвокаційну та гуманітарну підтримку переселенцям з окупованих територій та місць, де тривають активні бої. Також чим можемо допомагаємо хлопцям і дівчатам, які боронять державу. Тож, можна сказати, що для мене майже нічого не змінилося. Я просто роблю свою справу.
Для мене “незалежність” = “воля”. Я незалежна від будь-кого в прийнятті рішень, ніхто не може впливати на моє життя. Незалежність в рамках Держави — це те ж саме. Держава і її громадяни самі обирають шляхи свого розвитку, шляхи волевияву та шляхи еволюції нації.
Вдома… це дуже боляче згадувати… вдома на День Незалежності України ми зустрічалися з друзями та однодумцями, ходили на паради до свята і думали, що так буде завжди. Ми плекали свою волю робити це тому, що ми так бажаємо, а не тому, що нас хтось на це штовхає.
Цього року хтось із друзів далеко, хтось загинув, хтось оговтується від ран. Свята не буде. Але я вірю в перемогу, вірю що ми зможемо повернутись і відбудувати Маріуполь, зібратися на нашій площі Незалежності — тоді будемо святкувати.
Українці мають пам’ятати своє коріння, гуртуватись, допомагати один одному і тим, хто цього потребує. Тільки так ми зможемо вистояти. Вистояти вільними. Робити те, що вони роблять, кожен на своєму місці і зараз як ніколи — вірити в ЗСУ. Бо це і є незалежність. Вірити в свою Армію, мати Віру і мати свою Україну в кожному серці.
Михайло Верескун,
професор, завідувач кафедри Soft Skills Приазовського державного технічного університету, бізнес-тренер, лайф-коуч
Мені 45 років і все своє свідоме життя я прожив у Маріуполі. Тут я закінчив школу і університет. Займався наукою і викладацькою діяльністю в галузі економіки і менеджменту. Захистив спочатку кандидатську, а згодом і докторську дисертацію. Отримав звання професора. Я одружений, у мене двоє дітей: син 22 років та донька 14 років. А ще я дуже щасливий, бо ще живі мої батьки. Із Маріуполя нам вдалося виїхати 15 березня на власному автомобілі. Їхали колоною з декількох автівок. Вдалося врятувати і дітей, і літніх батьків.
Зараз я живу у Львові. Продовжую активно займатися науковою та викладацькою діяльністю як співробітник Приазовського державного технічного університету. Працюю як тренер і коуч. З квітня по серпень працював волонтером у благодійному фонді “Право на захист”.
Я розглядаю поняття “незалежність” на державному та особистому рівні. На державному рівні незалежність має дві складові:
На особистому рівні також бачу дві складові:
Якщо бути відвертим, то я не можу сказати, що вдома я якимось особливим чином відзначав це свято. Скоріше, це був просто ще один вихідний день…
Цьогоріч для мене змінилося геть усе! Багато років я прагнув сам досягти психологічної та фінансової незалежності й навчав цього інших. Вважав, що наша державна незалежність — це щось само собою зрозуміле. Але після 24 лютого я дуже гостро відчув, що неодмінною умовою особистої незалежності є незалежність державна.
З цього року це для мене головне свято! Я замовив собі вишиванку з автентичною вишивкою Донеччини. Хочу вдягнути її 24 серпня та гуляти вулицями Львова. Ще раз підкреслюючи, що я — українець! Що я — з Донецького краю, з Маріуполя! Що Донеччина і Маріуполь — це Україна! За 1500 км від рідного дому це стало для мене дуже важливим.
Україна має відстоювати свою державну незалежність всіма доступними засобами та намагатися отримати ті засоби, які зараз недоступні.
Багатовікова історія вчить нас, що відсутність державної незалежності призводить до фактичного геноциду українців, знищення української культури та української самобутності.
Нам необхідно бути незалежними від тих, хто вважає, що українського народу не існує, і всіх тих, хто прагне будь-яким чином зашкодити його всебічному розвитку. І взаємовигідно співпрацювати з тими, хто прагне бачити українську націю в родині високорозвинених європейських країн.
Державна незалежність можлива тільки в тому випадку, коли кожен з нас свідомо відмовляється від частини своєї власної незалежності заради незалежності державної. Це саме те, що роблять сьогодні сотні тисяч хлопців і дівчат на передовій. Це саме те, що демонструють мільйони свідомих українців в умовному тилу і за кордоном, всіляко допомагаючи тим, хто взяв до рук зброю і щоденно дивиться в обличчя смерті.
Зараз я відчуваю незалежність сильніше, ніж будь-коли. Недаремно кажуть, що для того, щоб з’ясувати справжню цінність будь-чого, треба це втратити. “Руzzкий мир” дуже чітко показав, що за життя починається, коли особиста незалежність відсутня.
Гордий бути українцем, гордий щодня підвищувати рівень особистої незалежності та брати участь у здобутті нашої загальної, державної незалежності.
Все неодмінно буде Україна!
Наталія Гаєцька,
екоактивістка
В Маріуполі разом з командою ІГ “Mariupol zero waste” я робила проєкти зі сфери поводження з відходами для міста, а останній рік — вже для регіону. Від впровадження сортування в ОСББ та закладах до екопросвіти дітей та дорослих. Запровадила акцію “Пошуршим” — (збір пакетів-“шуршиків” для виробництва набивки меблів). Стала для свого регіону експерткою з компостування, почала впроваджувати цю справу в Маріуполі та районі. У лютому наша ініціативна група офіційно стала частиною ГС “Український Альянс Нуль Відходів”. Мали багато планів, ми якраз почали разом з департаментом екології реалізувати проєкт з поводження з небезпечними відходами, коли почалась відкрита війна. Тоді настало виживання.
Зараз я живу у Львові, куди мене покликали колеги з “Альянсу”, які й допомогли з виїздом та житлом. Такої всебічної підтримки, як від нашої екоспільноти, я не отримувала у своєму житті! Діяльність все та ж, але, на жаль, ми вже не можемо допомогти рідному місту, команда роз’їхалась по різних країнах. Але ми збираємось та плануємо працювати надалі онлайн. Зараз я працюю разом з коліжанками з Херсона та Луцька над проєктом про вплив поводження з відходами на кліматичні зміни, проводжу екологічну просвіту. Також намагаюсь долучатись до подій в “Розсаднику” — просторі міського садівництва, це мій спосіб активного відпочинку, а ще можливість знайомитись та спілкуватись з однодумцями.
Незалежність для мене — це свобода жити своїм народом у своїй країні, мати свій шлях розвитку. Незалежність неможлива без любові до країни, без розуміння цінності цієї країни.
Колись я кожного року їздила до родичів у Росію. І кожного разу, повертаючись до України, я відчувала, що в нас краще, вільніше, добріше, комфортніше, що я повертаюсь додому. Одного дня, коли ми повернулися з Росії до Донецька, моя донька сказала, що в нас настільки краще, що вона готова лягти та обійняти землю просто на вокзалі! Більше ми не їздили в гості туди. Це відчуття, що ми — це не вони, ми інші, і ми в своїх кордонах будуємо своє, воно виникло ще до 2014 року, а згодом чітко оформилось, і зараз вже тільки загострилось.
Раніше День Незалежності України я відзначала просто в колі сім’ї або долучалась до міських заходів. Цього року плануємо з колегами на цей день публікації у соцмережах, збираюсь долучитись до святкових подій у місті. Це буде для мене подвійне свято — вільна я у вільній Україні, але водночас із подвійною скорботою у серці — за моє місто та за мою країну, в якої російські загарбники хочуть забрати свободу…
Відстоювати незалежність треба фізично та ментально. Від російської імперії та від усіх, хто її представляє. Треба укріплювати зв’язки з країнами демократичного прогресивного світу. Усвідомлювати, що ми українці, пишатись цим, вивчати свою історію, спілкуватись мовою та чинити спротив тим, хто хоче нас завоювати, відібрати наші території, а нас — залякати та знищити.
Ми маємо дистанціюватись максимально від імперської риторики росіян, не займатись самообманом, що ми в чомусь можемо бути з ними єдині, що ми якась близька рідня та нічим не відрізняємось. Не вірити всім цим “какая разніца”, якими б пацифістськими гаслами вони не прикривались.
Бажаю нам всім не здаватись, цінувати свою унікальну національну ідентичність та відстоювати її, вірити в себе та в Україну, не впадати у відчай, підтримувати один одного, не дозволяти розділяти нас. Не боятись. Говоріть, що думаєте, дискутуйте — ми вільні люди у вільній країні, і ми повернемо собі своє.
Зараз як ніколи я відчуваю незалежність. Незалежність особливо гостро відчувається, коли її в тебе намагаються відібрати разом із життям.
Читайте також: