Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Серед них — Григорій Бобир. Він із дружиною 13 років працював за кордоном, а потім пара повернулася на Батьківщину, у них народилася донька. Під час повномасштабного вторгнення Григорій долучився до лав 57-ї бригади ЗСУ та боронив Соледар, Бахмут та Костянтинівку. Його запам’ятали як людину, яка завжди допомагала іншим і багато робила власноруч.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Про життєвий шлях захисника Вільному Радіо розповіла його сестра Наталія Вельгун.
Григорій народився 3 березня 1988 року у селі Великій Висці Кіровоградської області. Початкову школу закінчив у рідному селі.
“Він з самого дитинства обожнював футбол. Ще в селі неподалік нашої хати був шкільний стадіон, і він бігав туди грати”, — ділиться сестра.
Потім родина переїхала до Кропивницького, і він два роки навчався у школі № 24, а наступні класи закінчував у школі № 29.
“Про нього треба сказати, що він дуже легко входив у колективи, і його дуже гарно приймали. З усіма однокласниками в усіх школах він мав гарні стосунки. Всі однокласники його пам’ятали, і навіть першою публічно написала у Facebook про його загибель його однокласниця”, — розповідає Наталія.
У нових школах хлопець продовжував грати у футбол.
“Коли він був у 7 класі, у них уже сформувалася команда, і вони постійно грали на своєму мікрорайоні. Це не було професійно, але вони мали свою команду, і він купував професійне взуття, форму та м’ячі”, — додає сестра.
Після школи хлопець якийсь час працював на будівництві, а потім відслужив строкову службу в армії.
Після повернення з армії Григорій вступив до Кропивницького інституту комерції, де здобув фах із маркетингу.
“Потім він пішов працювати до знайомого у будівельний магазин. Він там був менеджером. Магазин розташований якраз у районі, де і я працюю в школі. Так його весь район знав, і всі тільки гарні відгуки про нього казали. Він був відданий роботі, і хоч би як він був навантажений — у нього завжди було терпіння до людей”, — додає сестра.
У 2006 році Григорій познайомився з дівчиною Анною, і через рік вони одружилися.
В дорослому віці чоловік не забув про захоплення футболом.
“Він дуже вболівав за “Шахтар” і постійно їздив на матчі як вболівальник на стадіон у Донецьку. Він з часом зібрав багато різних аксесуарів з атрибутикою “Шахтаря”. Команда їхня з 20 людей збереглася і навіть до сьогодні — всі дружать. Вони наче не з нашої епохи — так дружно стільки років бути разом та підтримувати один одного”, — додає Наталія.
У 2008 році Григорій з коханою вирішили поїхати на заробітки до Європи.
“Вони з дітьми не поспішали і прагнули спочатку заробити сімейний капітал. Ще вони дуже любили мандрувати. Саме коли вони почали щось заробляти за кордоном — стали їздити у Карпати, але часу на такі мандрівки у дорослому житті було вже небагато”, — ділиться сестра.
У 2019 році пара повернулася в Україну, і Григорій знову пішов працювати у будівельний магазин свого знайомого. Через рік у подружжя народилася донька — Вікторія.
“Для нього найголовнішим у житті була родина! У нас мама 8 років пролежала після інсульту, а нас було троє — я старша, сестра Оля і молодший Гришуня. Він велику частину свого життя присвятив мамі та сестрам. Він мав найкращі чесноти і був дуже відданим — ніколи не відмовляв у допомозі, завжди давав гроші на допомогу мамці. Дружина та донька для нього завжди були “моїми принцесами”. Доньку він з самого дитинства водив по різних гуртках, школах, на плавання і так далі”, — згадує Наталія.
Близьким він запам’ятався дружнім, стриманим, толерантним та безвідмовним, коли його просили про допомогу.
“Він був з тих, хто обмежить себе у чомусь, але зробить для інших. Ніколи не підвищував голос, був працелюбним і все робив своїми руками. Міг і плитку покласти, і вагонкою обшити, дах перекрити, двері замінити та виконати інші ремонти”, — додає сестра.
Чоловік із кінця лютого 2022 року ходив до ТЦК, щоб його мобілізували, але за станом здоров’я його не брали.
“Йому зателефонували 2 березня і сказали: “Завтра з речами”, а 3 березня — це його день народження якраз, але він пішов за власним бажанням. Згодом, коли мама ще була жива, йому пропонували оформити догляд за нею та демобілізуватися, але він відмовлявся”, — згадує сестра.
Григорія мобілізували, і він почав службу як рядовий у піхоті у 57-й окремій мотопіхотній бригаді ЗСУ. На службі збереглися його риси характеру.
“Він ніколи не просив допомоги і коли його питали про це, завжди казав: “Мені нічого не треба. Все є — все видали”. Хоча ми знаємо, що там й одяг на початку видавали неякісний”, — говорить Наталія.
Майже чотири роки, які Григорій боронив державу, він провів у Донецькій області.
“Він був у Соледарі, а потім боронив Бахмут, а після нього захищав Костянтинівку. Я питала його про неї ще минулої зими: “Чи здадуть?”, бо я розумію, що це важливий вузол, а він казав: “Ні — будуть тримати”, і дійсно досі боронять”, — переказує сестра.
У 2024 році Григорій дослужився до звання молодшого лейтенанта та став командиром взводу радіолокаційної станції у тій же 57-й бригаді ЗСУ. На новій посаді він виявляв техніку, яку запускали росіяни у бік українських захисників.
“Комбат нам розповідав, що на службі він так само намагався все робити самостійно — облаштовував позиції власними руками. Він був найнадійнішим та найрозумнішим серед хлопців. Власне, комбат і створив петицію, щоб надати йому звання “Героя України”, — переказує Наталія.
Чоловік ніколи не скаржився близьким на труднощі служби.
“Він завжди писав дружині, доньці та нам (сестрам, — ред.), і завжди це було: “Все добре”. Я якось його питала: “Ти хоч бачив тих раш*стів на власні очі?”, а він відповідав: “Бачив, Наташа, отстань” — не любив говорити на цю тему. Він ніколи не казав про це вголос, але я розумію, що він знав і прагнув робити все, щоб у випадку його загибелі дружина та донька були забезпечені. Бо навіть у разі смерті їм призначать виплати”, — ділиться сестра.
Захисник загинув через 9 днів після свого 38-го дня народження — 12 березня 2026 року. Трагедія сталася поблизу Вовчанська Харківської області.
“Вони тоді пішли групою із п’яти людей — мали поставити перед піхотою свою апаратуру, а ця ділянка дуже прострілювалася. Хоча там всі ділянки були такими, і тому довелося йти, і потрапили вони під обстріл артилерії. Вони залягли, зробили перекличку, всі були цілі та пішли далі. Тут їх так почали обстрілювати, що командир дав наказ відходити. Але гатили так, що підняти голову не можна було, не те що бігти. Гриша якраз лежав поряд з деревом, і туди прилетів снаряд і прямо поряд із ним розірвався. Загинув він на місці — в нього всю бочину вирвало”, — сумує сестра.
Для побратимів це була важка втрата, але вони дочекалися кінця обстрілу та відійшли, забравши з собою тіло військового.
19 березня 2026 року пройшло прощання із захисником. Його поховали на Алеї слави у Кропивницькому.
Григорію було 38 років. У нього залишилася 5-річна донька Вікторія, дружина Анна, дві сестри та батько.
Рідні захисника прагнуть, аби йому надали звання Героя України. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши ініціативу за посиланням.
Світла пам’ять.