56-річний британець Дейв Янг продовжує вивозити людей з-під обстрілів — навіть після того, як уламок снаряда позбавив його ока. У Бахмут “британський пірат”, як він сам себе називає, їздив до останнього. Дейв розповів, як він це робив, як балансує “між адреналіном та метою” та як волонтерство допомагає осягнути сенс життя.
Ви досі евакуюєте з Бахмута цивільних? Це ще можливо?
На цей момент вже ні, моя остання евакуація з [Бахмута] сталася у суботу, [25 лютого]. У мене була перепустка на ранок [наступної] середи, [1 березня], і я збирався в’їхати туди, аби евакуювати звідти моїх останніх людей. Але напередодні о 7-й вечора вони скасували всі пропуски та закрили доступ для волонтерів. Я спробував усі дороги, які знав, але абсолютно безуспішно.
На мою думку (це саме думка, а не факт) — ситуація там швидко погіршується. Я не думаю, що будуть ще якісь перепустки та доступ для волонтерів туди. Єдині, хто поки займається евакуацією, — це поліцейські. Вони забирають людей зі стадіону “Металург” та “пункту незламності” щодня до 14:00 — якщо є кого везти. Не думаю, що вони їздять ще кудись.
Зазначимо, поліцейські евакуаційного екіпажу “Білий янгол” продовжують вивозити людей з найгарячіших точок. Звернутися до поліцейських, які рятують людей на Бахмутському напрямку, можна за номером: 066-56-15-102.
Коли ви почали вивозити людей з Бахмута? Та скільки всього змогли вивезти?
З 15 квітня 2022-го. Знаю, що загалом зміг вивезти понад тисячу людей, почавши евакуації з Лисичанська, Сєвєродонецька. З цієї кількості, мабуть, 500-600 людей — з Бахмута та місць навколо: Красна Гора, Парасковіївка, Іванівське тощо.
Хто допомагає вам?
Я працюю під парасолькою організації Help People. У нас є водії в районах Куп’янська, Херсона, Миколаєва, Кривого Рогу, дещо ми робимо у напрямку Вугледара. Останні 4 місяці напрямком Бахмута та Соледара займався в основному я.
Також допомагали місцеві волонтери у Бахмуті. Я керую автотранспортом, але я пов’язаний з багатьма, хто мені допомагає. Іна (Іна Гайдай, місцева підприємиця, — ред.) — це була величезна допомога. Без її допомоги я б, мабуть, вивіз звідти вполовину менше людей. Це була співпраця моєї організації з Іною, місцевими волонтерами та іншими організаціями.
Наскільки тяжко було знаходити адреси куди їхати у Бахмуті?
Я евакуював людей й до Бахмута — з Сєвєродонецька, Лисичанська. Так, це “нова стежка” й нові небезпеки, але ти їх відпрацьовуєш, ці нові локальні проблеми. У новому місці ти якнайшвидше вибудовуєш нову мережу з новими волонтерами, нову мережу знань місцевості.
І це йде ступенями: від “повної відсутності знань” до “кращих знань”, і на останніх етапах по Бахмуту — до “життєво важливих знань” про те, де є вогневі позиції окупантів. Бо якщо ти не будеш знати де ці “чорні вулиці”, то довго не протягнеш.
Що означає “чорні вулиці”?
Це значить вулиці, по яких сильно гатять до 3-х протитанкових ракетних пускових систем, і на яких кожні декілька годин підстрілюють машину. Ми об’їжджаємо такі вулиці, роблячи довгий крюк. Є ще “червоні вулиці”, на яких “не зупиняйся, проїжджай швидко”, а “чорні” — це просто “не їдь”.
Але ви таки зупинялися на “чорних вулицях”?
Ні, я не дурень (сміється, — ред.) Я вибудовував довші маршрути навколо таких вулиць. Або, у крайніх випадках, як з вулицею Маріупольською, де в районі кладовища забагато таких “чорних вулиць” — останній кілометр я мав долати пішки.
І ці “червоні вулиці” поступово перетворюються на “чорні”?
Це все часто змінюється. Останні три тижні було близько чотирьох “чорних вулиць”, і це не змінювалося. А може, їх було й більше, а я про це просто не здогадувався.
Чи тяжко було їздити туди та вивозити людей без знання нашої мови?
Почему ты думаешь, что это так страшно или трудно для меня? Ну конечно, я не могу говорить свободно по-украински. Но я думал Бахмут — либеральный город, и русский язык — хорошо (вільно відповідає російською, — ред.)
Як поводились бахмутяни, коли ви за ними приїздили? Після життя майже рік в непридатних для життя умовах та в інформаційному вакуумі?
Вони стали абсолютно нечутливими до того, що відбувається навколо. Вони, здавалося, живуть, ігноруючи більшу частину речей навколо себе. У дуже дивній альтернативній реальності, де вони ігнорують усе. Це просто дивний підвішений стан.
Ви будете продовжувати евакуації з інших “гарячих точок”, якщо такі будуть?
Так. Я вивозив людей з Бахмута, Парасковіївки, Ступок. Я останнім евакуював людей з Красної Гори. Тож так, я звик бути, як кажуть, “останнім героєм”. Звикати до нової місцевості та до нової “гарячої точки”. Це не добре, але це життя.
Ви бували в Бахмуті до вторгнення?
Ні, я був у Луганську, Донецьку, у багатьох селах навколо Донецька. Сподівався зацікавити європейських інвесторів у тій місцевості.
Як бахмутяни, за якими ви приїздили, сприймали вас? Як вони реагують та що кажуть?
Спочатку з побоюванням. Не знаю, чи бачили ви, що в мене одне око?
Так, я бачила світлини.
Будучи, кажучи розмовною мовою, “британським піратом”, неможливо не стати швидко упізнаваним. Після кількох евакуацій та можливо надмірного базікання з мого боку з місцевими мене швидко почали упізнавати: “Вітаю, Дейве!” — “А я вас знаю?” — “Ні, але я знаю вас!”
То як це сталося, що ви втратили око?
Це було вже багато місяців тому, я потрапив у засідку на “дорозі життя” з Лисичанська до Бахмута. В мене влучив дуже дрібний уламок від “Граду”. Машину посікло з усіх боків, вибило шибки та були інші пошкодження автівки. Я пригнувся, а чоловік, який сидів за мною, — його мізки розлетілися.
Як реагують на вас українські військові на блокпостах?
Майже завжди вони ставилися дуже-дуже приязно та підбадьорливо. Коли я починав, у мене був “Хюндай”, як таксі. На блокпостах казали: “Чоловіче, тобі треба щось більшеньке!” — “Я згоден”, — казав я. Потім я приїхав на [позашляховику] XUV — “Це вже краще”, казали вони. А коли я приїхав на мікроавтобусі, вони казали “Воу, наступного разу ти приїдеш вже на великому автобусі чи поїзді”.
Скільки коштує одна евакуація?
Це досить змінна величина. Гадаю, евакуація коштує десь приблизно 50-100 доларів на людину в залежності від дуже багатьох змінних: ремонтів машини, палива, ночівлі водія десь тощо.
Чи знає про вашу діяльність посольство Великої Британії в Україні чи британський уряд?
Ні, я так не думаю.
Ви застрахований?
Життя? Ні. Якщо я загину, я, напевне, не зможу затребувати гроші (сміється, — ред.) Я про це не замислювався, якщо чесно.
Чим ви займалися до вторгнення?
Я вже 17 років в Україні, більшість часу у Києві. Працював директором у телекомунікаційній фірмі, займався проєктами з зеленої енергетики, безпековими та просто будівельними на іноземні кошти. Трохи був ведучим на ютуб-каналі про криптовалюти. Останні мої проєкти були художні — я робив світильники з дуба та розбитих ламп та продавав їх в інтернеті.
У мене досі є недоставлені замовлення та зачинена майстерня, до якої, у ту реальність, я колись повернуся.
Що про ваші ризиковані подорожі думає ваша родина?
Мої батьки, здається, розуміють це “рівняння” — чому я це роблю. Решта моєї родини — у стані заперечення та наче уникає цього.
Як ви взагалі почали евакуювати людей?
Коли почалася [повномасштабна] війна, я вирішив, що не тікатиму з країни. Але потім ти сидиш в осадженому Києві, їси їжу, яка потрібна людям. Тож я шукав, чим би краще зайнятись. Почав по ночах на Оболоні у підвалі плести камуфляжні сітки, робив це кілька тижнів, це було надзвичайно нудно. Тоді хтось запропонував спробувати водити машину в евакуацію. Мені пообіцяли машину для цього.
З того, що ви бачили у Бахмуті, як гадаєте — місцева влада діяла адекватно?
Зазвичай, аби мати думку про щось, треба брати у порівняння іншу адміністрацію. Якщо порівняти ситуацію з Соледаром, де не було багато активної адміністрації, яка б залишалася у місті, — адміністрація в Бахмуті залишалась. Можливо, все було не ідеально, але на мою думку — це дуже добрий приклад як адміністрація має діяти.
Вони залишилися, слідкували, щоб у людей було вугілля та дрова, вони були активні та нікуди не зникали. На мій погляд, вони добре справляються у тяжких умовах. Можливо це не так — я не експерт.
Як ви ставитеся до того, що українська влада не має законного підґрунтя вивозити дітей з зони боїв попри незгоду законних представників дітей?
Це складна ситуація, і я чую багато різних думок з цього приводу — є аргументи за та проти цього. Я не поспішаю сформулювати власну точку зору на це. Іноді я шокований, іноді серджуся — в залежності від випадку.
Якою була в останні тижні процедура отримання дозволу, аби проїхати до Бахмута?
Вона була жахливою. Коли ввели систему пропусків, мені сказали, що з моєю перепусткою все гаразд, але я простояв 7 годин на блокпосту, очікуючи на дозвіл проїхати. Але це так ні до чого й не призвело, як і наступного дня. Ситуація прояснилася тільки на третій день, тож, виходить, мені дали триденну перепустку, чудово, але я можу скористатися нею лише раз за ці три дні. Потім видали перепустку на три дні, і я міг приїздити туди усі ці три дні, що було краще.
Потім ситуація погіршилась, коли тиск почав посилюватись на дорогу через Хромове. Машина з військовим, яка їхала за мною, потрапила там під постріл з протитанкової ракети. Тіло викинуло на дорогу, а від машини мало що залишилось.
Лунають думки, що волонтерам не варто було б навозити до Бахмута стільки гуманітарної допомоги. Тоді б люди швидше евакуювались. Можливо у вас є думка на цей рахунок?
У волонтерських спільнотах це жваво обговорюють, причому в обидва боки, а люди часто спрощують. Для мене це абсолютно академічне: я евакуюю людей. Якщо мене просили доправити гуманітарку у порожньому рейсі, я доправляю допомогу, щоб краще використати рейс. Я не збираюсь мати свою думку з цього приводу.
Моє життя волонтера досить просте: у мене є напрям, і я роблю це. Я нікого не заохочую залишатися — я просто евакуюю людей, а коли є що привезти — привожу.
Можливо, був якийсь випадок з евакуації, який вас особливо вразив або запам’ятався?
Ми провели багато евакуацій з Забахмутки, і в багатьох випадках доступ туди був жахливий. Це завжди була машина з повним приводом 4 на 4 (коли ведучими від двигуна є усі 4 колеса машини, що робить її потужнішою та безпечнішою, — ред.) Завжди це був проїзд під сильним вогнем. Це було жахливо! І щастям було вже виїхати звідти живим.
Одна з таких евакуацій особлива, це було за день до того як двоє британських волонтерів, Кріс та Ендрю, щезли у Соледарі. Власне, Кріс був з нами. Ми робили великий об’їзд по Забахмутці, та ще й одночасно знімали документальне відео. Були біля м’ясокомбінату, школи №10, проїхали до вулиці Ватутіна до людей. Там було ну дуже небезпечно — кулі свистіли, все літало.
Одна з місцевих жінок, до яких я їхав, дістала осколкового поранення за 3 дні до того й виглядала зовсім кепсько. Але вона відмовлялась евакуюватись, казала: “Не можу кинути чоловіка, зі мною все буде добре”.
Я не знав, що робити, а тоді сказав: “Якщо я привезу до вас лікаря, і він поставить вам діагноз, що ви не виживете без евакуації, ви поїдете?” Вона відповіла ствердно. Тоді я знайшов медика-норвежця, він теж був на позашляховику. Його страшила перспектива їхати туди, але я його вмовив. Коли ми там опинилися, кулі літали в усіх напрямках.
Лікар виліз зі “швидкої”, заліз у підвал, поставив жінці діагноз: скоро рана ще гірше інфікується, з’являться ускладнення, і залишатися там буде вірною смертю. Ми вибралися звідти. Останні 20 метрів змушені були бігти — літали кулі, вибухали бомби, все трусилося. Я був вражений, що ми взагалі вижили.
Ми відвезли ту жінку до лікарні у Дніпро. Там вона побула, але її стан погіршився: вона вже не могла розмовляти, ходити, втратила вагу. Тоді її перевезли до родини у Білу Церкву. Я думав, що вона помре. Тоді ми поїхали за її чоловіком (це було десь за 2 тижні до того як ту частину міста захопили) та відвезли його до жінки у Білу Церкву.
І близько тижня тому вона подзвонила мені й була абсолютно тією ж людиною, якою була до того! Повернувся її голос і її здоров’я.
Я був дуже щасливий.
Що розповідатимете своїм дітям, онукам чи друзям про цей період вашого життя?
Я лінивий. Навколо мене ціла купа документалістів. Нащо я буду розповідати історії, якщо журналісти зроблять це краще: “Ось, дивіться. Є питання?”
Коли ваша наступна евакуація, вже знаєте?
Ні, сподіваюсь, якнайшвидше.
Вже потребуєте адреналіну від цих поїздок?
Це між адреналіном та метою, і тяжко сказати, де обидва сходяться. Якщо ти дістаєш людей з-під вогню, звідки ти б й не мав їх дістати, коли по машині б’ють, — так, це багато адреналіну!
Але це ще й величезне відчуття мети. Все стає на свої місця: чому ти вижив того дня, для чого ти на планеті, чому використовуєш ресурси.
Ти маєш цінність.
Читайте також: