До відкритої війни бахмутянин Віктор Горобець працював геодезистом, а у вільний час писав вірші й прозу, плів маскувальні сітки та волонтерив для української армії. А зараз він і сам став на захист держави. Про свою службу в теробороні Києва, побут і підготовку бійців, допомогу людям і тваринам та інше Віктор розповів нашим журналістам.
Ви можете сказати, що були морально готові до вторгнення? З якими відчуттями та думками у вас почалося 24 лютого?
Морально я був готовий ще після Ющенка. Тобто, коли до влади прийшов Янукович. Саме тоді країна стала на шлях до прірви. І саме тому я почав активно писати на місцевих, державних і закордонних форумах, в різних соцмережах і на політичних сайтах — намагався “розбудити” суспільство, як і безліч мені подібних активних громадян. На відміну від типового обивателя, ми відчували небезпеку і намагалися уникнути тої долі, яку готували нам одвічні вороги і їхні тутешні посіпаки.
Власне, вторгнення почалося ще з лютого 14-го, коли армія Московії, порушуючи правила і звичаї війни, без оголошення війни вторглася на територію України й захопила Крим, а потім і вдерлася на Донбас. 24 лютого 2022 року просто відбулася ескалація і неоголошена війна охопила всю територію країни. Про це теж попереджалося.
Щодо перших думок, вони були практичними і жорстокими: “Слава Богу, після операції на нирці з мене витягнули стент”, “Погано, що не встиг зробити другу операцію” і “Добре, що мама не дожила”. Я взагалі людина цинічна. Колюча, незручна, самобутня. Можна сказати, мізантроп, бо людство в більшості своїй мене неабияк розчаровує. Тому коли знайома вранці телефонувала і висмикнула з медикаментозного сну, повідомивши новину, сам дзвонив іншим з гіркою ввідною відповідним тоном: “Слава Богу, почалось…”, а також: “Шо, пі**юки, догралися?”.
Опишіть загально, чим зараз займається територіально оборона. Наскільки це відрізняється від того, що робить ЗСУ?
Суттєво відрізняється. Територіальна оборона — це легка піхота. Тобто у нас немає важкого озброєння, ми не мобільні, ми — друга лінія або й поготів — тил. Наші завдання: патрулювання, фільтраційні заходи на блокпостах, волонтерська діяльність (первинна допомога місцевим або біженцям), спостереження, обладнання фортифікаційних споруд, робота проти імовірних ДРГ противника у якості блокування району. В гіршому випадку — в разі раптового прориву бути готовими затримати ворога до того як підійдуть частини ЗСУ, які мають повну штатну номенклатуру важкого озброєння і серйозне злагодження з іншими родами військ — танковими частинами, ракетно-артилерійськими, авіацією. Ми — просто тимчасовий інструмент. Такий собі джгут, який дає можливість дотягнути до професійної медичної допомоги, але самі по собі не панацея.
Розкажіть про тренування ТрО, як це виглядає, до чого готують?
Готують, щоб ми не стали “гарматним м’ясом”. Щоб мали уявлення, знали алгоритм дій, були в курсі щодо можливих варіантів розвитку ситуації. Основні напрямки — це стрілецька підготовка, медична теорія, тактика і практичні заняття. Ясна річ, готують не всіх одразу цілим підрозділом, існує графік і збираються люди, вільні в цей час, які хочуть підтягнути свої знання, свою фізичну форму, краще опанувати особисту зброю, провести бойове злагодження на рівні відділення або взводу — тобто тим підрозділом, у складі якого і доведеться працювати. Виглядає це, як і всюди: у визначений час люди збираються в умовленому місці й група висувається на стрільбище чи в ліс. Там проводяться заняття: робота в патрулі, робота “двійками” або “ялинкою” під час зачистки, рух колонною, відпрацювання атаки, вихід на фланг, займання кругової оборони, евакуація поранених, штурм або оборона блокпоста, організований відхід тощо. Напрацьовуються навички швидкої зміни магазинів під час атаки, кидки гранат в т.ч. на точність, робота автоматичного ведення вогню з укриття, стрільба з різних позицій: стоячи, сидячи і лежачи. Хоча за великим рахунком це не зовсім наша сфера діяльності, але пізнавально. Може стати в пригоді, оскільки війна триває.
Розкажіть, як ви харчуєтесь на службі.
Скаржитися гріх, з цим усе добре. Для України їжа це основа. У нас не північ і не пустеля, ми — житниця, тут апріорі не може бути проблем з харчуванням. А якщо вони десь є — значить, має місце злочин. Від службової недбалості до штучного геноциду цілої нації — залежно від масштабу. Конкретно в нашому підрозділі все в найкращому вигляді. Спочатку самі готували: і для себе, і для вояків ЗСУ, яких прикріпили до нас на підсилення, і для старих та немічних місцевих, які не могли евакуюватися і приходили до нас по допомогу, і для біженців, які виходили з Ірпеня та Бучі. Пізніше запрацювала кухня, і перше з другим в гарячому виді розвозили централізовано по блокпостах. Тепер працює їдальня. Іноді дають пайки, в т.ч. побутову хімію. Також регулярно допомагають волонтери, за що їм велика подяка. Єдине що викликає нарікання — фінансове питання. Але, певно, це всюди так. Звісно, ми тут не за гроші, але людям треба якось годувати родини, виплачувати кредити й сплачувати комунальні послуги.
Як влаштований ваш побут?
Залежно від ситуації. Зараз, коли на Київщині ситуація покращилася, ми живемо по квартирах. Але періодично буваємо й на казарменному становищі: заступаємо на чергування, проводяться регулярні навчальні тривоги. В будь-якому випадку наші блокпости не розібрані, бліндажі напоготові, а запасні позиції чекають. З побутом все гаразд. Принаймні станом на зараз.
Ваш підрозділ тримають в тилу через “ненадійну Білорусь”. Ви як військовий як можете оцінити ймовірність загрози з півночі для України?
Давайте одразу наведемо ясність. Я не офіцер оперативного штабу, щоб володіти повною інформацією і не воєнний експерт, щоб давати ймовірні прогнози. Мене навіть не уповноважували й не інструктували на комунікацію з громадськістю. Я можу давати лише власну оцінку, яка є виключно моїм особистим баченням. Так ось, на мій хлопський розум, ризики, безумовно, є і будуть завжди, поки війна не закінчена. І це стосується не тільки Білорусі. Після зняття безпосередньої загрози столиці на території Київської області залишилося близько двох тисяч окупантів різного штибу: свідомих дезертирів, випадкових заблукалих осіб, тих, хто опинився у вимушеному оточенні, а також професійних диверсантів, яких лишили навмисно. Це все — московити. І вони небезпечні для громадян України. Як мінімум, тим, що їм треба гроші, одяг, їжа і таке інше, а зайві свідки, навпаки, не потрібні. Їх регулярно виловлюють, але з боку кордону заходять нові.
Крім того, в зоні нашої відповідальності — злітні смуги двох аеродромів і мости. Тому робота є. А Лукашенко — “флюгер”. Почне суттєво перемагати агресор — долучиться, як шакал до перемоги лева; дадуть одкоша московитам — підіжме хвоста й залишиться на болотах. Я навмисно кажу “Лукашенко”, бо режим диктатора тримається на багнетах Кремля, оскільки люди в Білорусі все-таки не московити, й навіть ті з них, хто не схвалює політику нашої країни, воювати з нами не почнуть. Ініціатива — не за ними.
Розкажіть загально про побратимів. З яких сфер і з яким минулим люди йдуть захищати країну?
Різний контингент присутній. Практично повний спектр: від колишніх співробітників різноманітних силових структур до тих, з ким вони боролися. Антагоністів вистачає: і спортсменів з бізнесменами, і пенсіонерів з комп’ютерниками, але усі об’єднані загальною метою, навіть попри різні політичні погляди та особисті вподобання. І, щоб ви розуміли, усі ці люди — вже відбулися в житті, тому їм нікому не треба щось доводити. Навпаки, вони доповнюють один одного, тобто навчають і допомагають. Вони тут свідомо, бо так треба. Приміром, зі мною постійно чергує людина з кримінальним минулим, але добра і щира душа, яка давно зав’язала і наразі працює постачальником у низці столичних ресторанів. А ще — заслужений тренер України з бойових мистецтв і його вихованець — майстер спорту міжнародного класу. Однозначно, ТрО, як і ЗСУ — зріз суспільства, з усіма його вадами і перевагами.
Ви писали, що зараз виконуєте функції поліції та НГУ. Можете навести приклади того, що ви робите? Це збереження правопорядку або щось інше?
Саме так. Охорона громадського порядку, допомога поліції, патрулювання закріпленої території. Особисто я крім цього продовжую свою багаторічну волонтерську діяльність.
Ви періодично чергуєте на блокпості. Що цікавого траплялося з вами на службі?
Чергування бувають різні. Це не обов’язково блокпост. Є охорона штабу, є група швидкого реагування тощо. Випадки теж бувають різні. І кумедні, і неприємні. Повно накладок, непорозуміння, недбалості, зловживань і помилок, які важко виправляються. Приміром, з-поміж збитих нашим підрозділом квадрокоптерів (не плутати з класичними безпілотниками), досить великий відсоток — свої. Тому що на відміну від БПЛА квадрокоптери не мають знаків розрізнення, чий він. От і маємо.
Зовсім нещодавно один тип напідпитку вирішив розжитися пальним. З якого дива він вирішив, що ТрО виділяють його вдосталь і ми залюбки ним торгуємо — невідомо, але довелося красномовно пересмикнути затвор, бо він не очікував отримати одкоша і дуже обурювався: як це? Певно, в інших місцях йому продавали й він звик.
Бували випадки, коли наркоманів, які під час боїв за Ірпінь порушували комендантську годину, примушували відпрацьовувати покарання просто на позиціях — копати окопи. Так вони потім самі добровільно поверталися, приносили їжу і бажали перемоги. Хоча це якраз виняток з правил, бо насправді ці люди — практично невиліковні й капостей від них — просто надміру. В тому числі таких, які коштували життя багатьом українцям. Насамперед тому, що подібні особи — дешеві корисні інформатори окупантів: за мінімальну дозу вони видадуть усіх і розкажуть усе. Навіть те, про що їх не питатимуть. А потім сторонні люди дивуються: звідки ворог знав, що старі з отого будинку когось переховують.
Ви зіштовхувалися з покинутими чотирилапими друзями? Вдавалось комусь допомогти?
Безпритульних тварин і без війни вистачає. Навіть дволапих. Хіба мало було старих, які не мали родичів, а відтак лишилися без підтримки? Війна лише прибирає фарби, роблячи навколишнє контрастним і оголяє усе без купюр. Так, ми стикалися з такими проявами, як викинуті на вулицю домашні тварини. Деякі самі прибігали до нас в надії отримати захист, тепло і їжу, за деякими на прохання власників чи волонтерів їздили в сусідні населені пункти й ризикували під обстрілами, коли прилітало в сусідній будинок.
Тобто бували випадки, коли люди кидали усе і їхали світ за очі, в трусах, із сонними дітьми у ковдрах, а домашніх улюбленців залишали без їжі та води, лише потім телефонуючи тим, кого знайшли, щоб ті якось подбали про кинутих напризволяще. А багато хто взагалі не переймався, а потому приносив ховати трупи домашніх тварин у лісі біля нашого блокпосту, в трикутнику Ірпінь-Гостомель-Київ.
Іноді доводилося проводити цілі рятівні операції — їхати під обстрілами в Ірпінь, через пішохідний міст, дорогою, обабіч якої лежали свіжі трупи нещасливих біженців, а звідти вивозити собак і тих самих біженців з пораненнями, яких вони навіть не відчували і які знаходили вже лікарі у шпиталі під час огляду. Наш блокпост врятував з десяток собак — вівчарок, алабаїв, кане-корсо і звичайних дворняг, а також опікувався місцевими котами, які так само опинилися в скрутному становищі через вимкнене опалення і знелюднення. Деякі тварини перепливали річки, тікаючи від війни, деяких кинули просто тут, ну а звичайних безпритульних собак виявилося просто нікому годувати — 90 відсотків населення спішно виїхало.
Найгірше довелося, зрозуміло, домашнім тваринам. Вони елементарно були неспроможні вижити без допомоги. Зголоднілі собаки — колишні домашні — швидко здичавіли і просто серед білого дня рвали на частини таких саме домашніх пухнастиків з родини котячих. В одному селі на Київщині не лишилося жодного будинку, але на фундаменті, на залишках подвір’я продовжили триматися докупи кури і коти. Коти мишкували, а кури клювали власні яйця… Половині врятованих тварин ми знайшли нових господарів, іншими опікуємося і досі.
Можете поділитись своїми спостереженнями за мирними жителями, які евакуювалися, а потім повертаються у свої оселі? Що можете відмітити в їхній поведінці?
Абсолютно нічого не змінилося. Вони виїхали, залишивши при собі довоєнну атмосферу, хіба трохи зіпсовану легким переляком, який з часом швидко пройшов, а коли повернулися — привезли ту саму атмосферу безтурботного життя назад.
Тобто для них нічого не змінилося: вони так само як і рік тому гасають на самокатах і обурюються, коли нема улюбленого морозива. Просто вони не чули свисту мін і реактивних снарядів, які ляпають поруч, не бачили, як палають підприємства, яким не пощастило на пряме влучання, не зустрічали біженців з пустими очима, які йшли через ліс з дітьми, мовчки й терпляче несли наплічники і котів у переносках, оповідаючи жахливі історії про масові зґвалтування і танці танків на трупах, про які телебачення заговорило тільки через місяць — і то лише тому, що ту територію звільнили, бо інакше ніхто з широкого загалу про це б не довідався, а усі наші оповідки про знайдені трупи жінок в лісі з шістьма кульовими в тілі лишалися порожнім звуком.
Власне, усе це було і на Донбасі в 2014-му, але тоді Україна туди не повернулася, а ворог з часом усе підчистив. Отже, для переважної більшості наших співгромадян нічого не змінилося — вони просто трохи поїздили. Наче у відпустці побували.
Чи зіштовхувались ви з окупантами?
З живими, у прямому стрілецькому бою — ні. Хоча опинилися якось на передовій, коли перед нами нікого з регулярної армії не залишилося, а за нами була столиця. Тоді ситуація мінялася кожну годину, усе було в русі і нам просто пощастило, що окупанти після вдалого прориву з усіх імовірних напрямків атаки обрали інший напрямок, де на них чекали підготовлені професійні армійці, а не аматори на кшталт нас — з одним автоматом на п’ятьох, мисливськими рушницями, парою гранат і кількома ящиками пляшок із запалювальною сумішшю. Звісно, вони б нас швидко опрокинули й увійшли в Київ, але не вгадали з напрямком. Наші розвідники потім обережно цікавилися, за ким лишилася контрольована нами територія, і як тільки узнали, що ми тримаємо позиції — сюди зайшли, й перед нами стали спецназівці 3-го полку, “механізатори” з 72-ї бригади, артилеристи на САУ, а за спиною розвернулися РСЗВ. Так ми опинилися в тилу і фронт більше не тримали. Між іншим, забавно було констатувати всю брехливу московитську пропаганду щодо німецького вермахту, який буцімто волів пересуватися асфальтівками, на відміну від них — любителів рідного бездоріжжя, але самі вони по факту виявилися не краще: лісовими і польовими дорогами не ходили — шукали комфортних шляхів. За що і поплатилися. Бо саме з лісу на них і полювали наші Сили спеціальних операцій.
Як побудована дисципліна в вашому підрозділі? Чи слідкують за ввічливістю і поведінкою бійців? За які ситуації керівництво може покарати і які наслідки для бійців можуть бути?
Як і всюди. Закони ніхто не скасовував. Тим більше — діє воєнний стан. Дякувати Богу, обходилося без серйозних ексцесів, але були певні моменти, які не красять бійців. Таких просто звільняли — від гріха подалі.
Чи вдається вам займатися поезією під час служби в ТрО? Якщо пишете, то про що?
Практично не пишу. Вести щоденник часу вистачає, на творчість — ні. Сподіваюся, нотатки колись стануть у пригоді, можливо, ще прийде час, а поки що поточні справи понад усе.
Ми бачили, що ви періодично звітуєте про волонтерську роботу, коли передаєте нашим захисникам якусь техніку. Як вам вдається поєднувати службу в ТрО і роботу волонтером, вам хтось допомагає?
Служба в ТрО — скоріше аматорство, ніж серйозна військова справа. Наша сила — у масовості. Ми — бджолиний рій проти ведмедя. Коли ворог заходив у Бучу та Ірпінь, а в нього звідусіль летіли пляшки з коктейлями і з вікон стріляли рушниці — він розумів, що тут йому не раді і комфортного життя не буде. От і вся філософія тероборони: тотальний спротив і загроза масової партизанської війни. Тобто ми не є потужною силою на класичному полі бою, як ті самі артилерійські, механізовані або танкові частини. Стрілецьке озброєння і гранатомети — наше все. А дати раду власному автомату це не те саме, що обслуговувати вантажівку, яка просить пальне, мастило, фарбу, запчастини й таке інше. Тому часу вистачає. Не вистачає ресурсів.
Тобто до 24 лютого, коли у мене була робота і стабільна зарплатня, я міг дозволити собі виділяти суттєвий відсоток на волонтерські потреби і власним прикладом надихати інших — люди бачили мої звіти, акти прийому-передачі від військових частин і довіряли, а тому — долучалися. Тепер з фінансуванням набагато гірше, і в останні пару місяців я повністю залежу від зовнішньої допомоги. Дякувати Богу, багато допомагає діаспора. Найбільше, традиційно, англосаксонський світ: Велика Британія, Австралія, США. Сподіваюся, далі буде краще.
Вам платять зарплату за службу в теробороні? Умовно кажучи, бійцям ТрО є чим підтримати свої родини?
Ні. Ми — добровольці. Саме наш підрозділ утримує виключно місцева влада, хоча формально ми приписані до однієї з бригад ТрО Київської області. Принаймні, зброю отримували саме там. Але ті частини, які виступають під егідою ЗСУ, зарплатню отримують. Просто на них був бюджет.
Які плани будуєте на післявоєнний час, чим хочете займатися в мирній Україні?
Я геодезист і топограф. Ще — поет і прозаїк. Нічого іншого я не вмію і, логічно, збираюся повернутися саме до цього. Але давайте спочатку доживемо.
Читайте також: