Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні згадаємо Євгена Мазура. У 2019 році чоловік став до лав 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” та відтоді захищав Україну. Після початку повномасштабного вторгнення він продовжив службу, воював на Харківському та Донецькому напрямках, а згодом загинув у Краматорському районі внаслідок прямого влучання FPV-дрона.
Про життєвий шлях та службу Євгена Вільному Радіо розповіла його дружина Юлія.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про дорогу вам людину. Це безкоштовно.
Євген Мазур народився 2 січня 1980 року у Павлограді Дніпропетровської області. Там він прожив усе життя. Навчався у Дніпрі, а після зповернувся до рідного міста та влаштувався на шахту “Павлоградська”.
З дитинства Євген любив спорт. Займався боксом і волейболом, однак спортивної кар’єри не обрав.
“У школі він був захисником, він завжди захищав. Завжди дівчат. Ось такий борець за справедливість”, — згадує жінка.
До війська чоловік прийшов у 2019 році. Він служив у 93-й окремій механізованій бригаді “Холодний Яр”. Згодом Євген став старшим лейтенантом і заступником командира 1-ї танкової роти танкового батальйону. Серед побратимів його знали за позивним “Данді”.
Спершу Євген воював на Харківському напрямку, а потім його підрозділ перевели під Бахмут. Там військові тривалий час перебували у складних умовах, жили у підвалах та виконували бойові завдання.
Після Бахмута захисник продовжив службу на Покровському напрямку. Там його підрозділ залишався понад рік, а згодом військових перевели до Дружківки.
Після початку повномасштабного вторгнення Євген продовжив захищати Україну у складі тієї ж бригади.
“Данді” багато уваги приділяв тим, хто був у нього в підпорядкуванні. Намагався зробити так, щоб його побратими могли повертатися додому до своїх родин.
“Якщо когось не відпускали у відпустку, то він сам краще не піде, але замість себе когось відправить, аби тільки новоприбулі хлопці побули вдома з мамами, з дружинами, з дітьми. Ну, він такий, за справедливість”, — розповідає Юлія.
За її словами, Євген переживав за військових, як за власних дітей.
“Багато його побратимів і тих, хто був у нього в підпорядкуванні, завжди вчасно поверталися додому — живими та цілими, до своїх родин. Не було жодного смертельного випадку, бо він переживав за них, як за власних дітей”, — каже жінка.
За службу військового нагородили:
З майбутньою дружиною Євген познайомився у 2024 році.
“Нас познайомили у 2024 році павлоградські волонтери. Ми якраз завантажували машину, яка мала їхати на Донецький напрямок. Розговорилися про те, до кого вона їде, слово за слово — і нас вирішили познайомити телефоном. Так ми й почали спілкуватися”, — згадує Юлія.
Зустрітися особисто вони змогли, коли Євген приїхав у відпустку. Через службу такі поїздки траплялися нечасто, тому спочатку багато спілкувалися телефоном.
“Я довгий час була сама, він теж довгий час був сам. Але якось усе відразу так і почалося. Ми однаково дивилися на життя, нам подобалися одні й ті самі жарти, було легко говорити одне з одним. Ми зрозуміли, що дуже довго шукали одне одного. І ми знайшли”, — каже жінка.
У 2025 році Євген запропонував Юлії одружитися, а в серпні вони побралися. В обох від попередніх шлюбів були сини. Коли Євген приїжджав додому, вони проводили час разом із дітьми: ходили до парку, їздили кудись відпочити або просто залишалися вдома.
“Телефонне спілкування — це одне, а йому більше хотілося бути з ними поруч. Часто любив їх виховувати: «Ось ви робите не так, треба ось так». Ну, як тато дає свої вказівки”, — розповідає Юлія.
У повсякденному житті Євгена вона запам’ятала як людину, яка завжди була готова допомогти.
“Він завжди був доброю та надійною людиною, готовою допомогти. Навіть о 2-3 годині ночі, якщо хтось із хлопців телефонував і казав: «Жень, потрібна допомога» він усе кидав і допомагав. Він усе робив для друзів та родини. Дуже хороший сім’янин”, — згадує жінка.
Через роки служби Євген залишався на фронті, хоча командування планувало перевести його на вищу посаду, де він не перебував би безпосередньо на бойових позиціях.
Військовий, однак, не хотів залишати своїх людей.
“Вони вже хотіли перевести його, так би мовити, на вищу посаду, щоб він не був там. Женя завжди казав: «Хто, як не я?»”, — згадує Юлія.
Чоловік не міг залишити службу, бо вважав себе потрібним своїм побратимам.
“Я не можу кинути, я там потрібен. У мене тут дім і у мене там дім. Він без мене там не впорається. Я кажу: «Та впорається», а він: «Ні, без мене не впорається. Я буду там до останнього, поки не закінчиться війна»”, — згадує Юлія.
Євген продовжував службу на напрямку поблизу Дружківки. Вранці 14 грудня 2025 року під час виконання бойового завдання у Краматорському районі його бойову машину атакував російський FPV-дрон. Внаслідок поранень старший лейтенант загинув.
“Це все було дуже боляче. Ми дуже довго чекали на Женю. Довго тривала процедура ДНК-експертизи. І 1 липня нам його тільки повернули, 4 липня ми поховали”, — каже дружина захисника.
Євгену було 45 років.
У нього залишилися мама, молодша сестра, 16-річний син та дружина.
Рідні просять присвоїти Євгену Мазуру звання Героя України посмертно. Підтримати петицію можна за посиланням.
Вічна памʼять.