Щодня о 9 ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, хто загинув через загарбницьку війну Росії проти України. Юрій Дятлюк з Вінниччини — один із них. На фронт він пішов добровольцем, аби захистити родину. Життя захисника обірвалося у серпні 2023 року поблизу Мар’їнки. Юрію назавжди залишиться 34.
Дружина Юрія звернулася до нашої редакції через соціальні мережі. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його життя, заповніть анкету для рідних і знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих.
Юрій Дятлюк родом із села Крикливець Вінницької області. Ще зі шкільних років захоплювався футболом. Після закінчення школи навчався у Вінницькому національному технічному університеті, де грав за футбольну команду університету.
“Мій чоловік з самого дитинства дуже мріяв стати футболістом, видатним футболістом. Коли він вже бачив свої можливості, то в нього з’явилась інша мрія — хотів створити власну футбольну команду та брати участь у змаганнях”, — розповідає дружина загиблого Ольга Дятлюк.
У 2012 році Юрій зумів здійснити цю мрію. Тоді він працював менеджером із продажу у Вінниці.
“Коханий знайшов на роботі хлопців, які теж грали у футбол, і створив команду “Хімік”, став її капітаном. У Вінниці вони займали доволі багато призових місць. Активно брали участь у всіх футбольних турнірах. На жаль, перед [відкритою] війною команда розпалася”, — каже співрозмовниця.
У шлюбі Юрій та Ольга були 12 років і разом виховували сина Дмитра та доньку Марію. Заради родини чоловік вирішив взяти до рук зброю ще з перших днів повномасштабної війни.
“Він пішов ставати в чергу до ТрО (тероборони, — ред.). Але черги були занадто великі, постійні тривоги, у нас двоє діток, тому ми поїхали до його батьків у село, він пішов у військкомат, став на облік. Паралельно чоловік був у ТрО села, вони патрулювали. Згодом йому подзвонили з військкомату. Коханий одразу сказав: “Щоб ти мені зараз не казала, я йду. Все буде добре. Я повернусь з перемогою. Тому що сидіти я не можу. Я хочу, щоб діти бачили своє майбутнє. Не в підвалі. Щоб вони не у підвалі навчалися, а щоб Марійка ходила в садочок, Дмитрик — у школу”, — згадує дружина захисника.
На початку травня 2022 року Юрій приєднався до лав 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
“Коханий пишався цими військами, навчання проходив, йому все подобалось. Він обрав собі напрям розвідника-сапера, казав: “Це наче моя стихія”. Він давно мріяв стати військовим. Коли була реформа, і міліцію трансформували в Національну поліцію, пішов на конкурс, але відмовили, бо у нього жодного військового досвіду не було”, — ділиться Ольга.
Після декількох місяців навчання разом із побратимами Юрій був поблизу кордону з Білоруссю.
За словами дружини, ще однією мотивацією захищати країну від росіян для нього став ракетний обстріл Вінниці 14 липня 2022-го. Того дня постраждали Ольга та мати Юрія — їм довелося вибиратися з палаючої клініки, куди вони прийшли на прийом.
“Ми дивом вижили тоді. У мене був перелом ребер, контузія, рвані рани й обпечена рука. Свекруха лежала в опіковому відділенні. Я досі лікуюсь”, — говорить співрозмовниця.
У листопаді 2022 року Юрія відправили на Донеччину.
“9 місяців вони тримали Мар’їнку. Він брав участь у штурмах, але нам цього не казав. Чоловік був солдатом і старшим сапером. Практично нічого не розказував, щоб ми не переживали. Він завжди більше турбувався за нас, підтримував нас, щоб ми трималися. Хоча йому й самому треба була підтримка”, — ділиться дружина бійця.
Життя Юрія Дятлюка обірвалося 3 серпня 2023 року поблизу Мар’їнки. 34-річний захисник потрапив під артилерійський обстріл окупантів.
“На позиції, де вони заміновували поля, налетів рашистський (російський, — ред.) дрон, зняв координати, пару хвилин — налетіла артилерія. Чоловік загинув на місці одразу. У нього не було жодних шансів вижити”, — зазначає Ольга.
Оговтатися після втрати коханого, зізнається дружина, їй досі важко.
“Чоловік часто казав, що з війни тільки два шляхи — або “200-тим” (загиблим, – ред.), або “300-тим” (пораненим, — ред.). Я йому завжди повторювала: “Щоб там не сталося, Юра, борись завжди до кінця. Повір мені, якщо ти будеш дихати, борись до кінця, бо я тебе не залишу. Щоб не трапилось — без руки, без ноги, я буду з тобою поруч”. Я думала, що у нього може буде поранення, але не так…” — каже дружина полеглого бійця.
Поховали Юрія у рідному селі Крикливець. На прощання з татом його донька одягнула чорну футболку з написом “Мій тато — Герой”.
“Коханий мріяв жити у селі. Він сам такий дуже працьовитий. Приїжджав завжди на декілька днів, аби допомогти батькам. У нас дуже дружня родина, велика. Всі вбиті горем. Таких чоловіків як Юра мало. Він був мужнім, світлим, просто найкращим. Юра завжди боровся за справедливість, з самого малечку”, — із сумом ділиться Ольга.
Крім дружини, 5-річної доньки та 11-річного сина, на повернення Юрія чекали його батьки та сестра.
“Юра був добрим, щирим, люблячим сином, батьком і чоловіком. Був підтримкою для нашого сина, його наставником. Коханий дуже хотів передати весь свій футбольний досвід сину, займався з ним, возив його на футбол”, — каже Ольга.
Посмертно Юрія нагородили орденом “За мужність” III ступеня. А у Вінниці на його честь започаткували щорічний футбольний турнір.
Світла пам’ять загиблому.