Блакитні очі, сивина у волоссі, сила й рішучість у погляді. У день боротьби за права жінок ми уявили, якою жінкою була би Донеччина — наша область, яка зараз теж виборює своє право на вільне життя.
Вільне радіо зібрало думки жительок Донецької області про те, якою жінкою вони уявляють свою малу Батьківщину.
Далі їхня пряма мова.
Анастасія Шаповалова, військова, Соледар
“Якби Донеччина була жінкою, вона б мала гарну зовнішність, блакитні очі, як Блакитні озера неподалік Лиману, довге-довге світле волосся, як сіль Соледару. Її аромат був би квітковий, як Алея троянд у Бахмуті, одягалася б вона вишукано і стильно, як виглядав Донецьк.
А поруч із нею була б її велика, добра та чуйна сімʼя, як вся Донеччина та її люди”.
Ольга Цуприкова, голова ГО “Надзовські греки: уруми і румеї”, Донецьк
“Говорити про єдиний візуальний образ жінки з Донеччини складно — та й навіщо? Вона прекрасна у всіх своїх проявах, у різних образах і типажах.
Вона смілива й сильна, не обмежує себе у виборі професії та досягає успіху в усьому, за що береться, бо наполеглива, амбітна й енергійна.
Вона знає, як гарно квітне наш східний степ у травні, як лагідно шепоче тепле Азовське море на півдні та як пахнуть хвойні ліси на півночі області.
Вона пишається Донеччиною, завжди пам’ятає, звідки родом, береже любов до рідної землі у своєму серці й передає її наступним поколінням”.
Анна Гуменюк, начальниця відділу психологічного забезпечення ГУ ДСНС України у Донецькій області, Маріуполь
“Якби Донеччина була жінкою, вона була б сильною, мужньою, незламною, але водночас дуже ніжною. Її очі — блакитні як море, глибокі й мудрі, як ті шахти, що йдуть під землю, і в них стільки пережитого болю та нескореності… Волосся темне, з сивиною, що говорить про всі труднощі, через які вона пройшла, але її погляд завжди спрямований в майбутнє з вірою на краще.
Одягалася б вона просто, але з характером: вишиванка під курткою, чоботи, які, хоч і прості, але в них є сила. Руки її були б міцні від праці, але такі ніжні, коли треба підтримати. Вона носила б старовинний шахтарський браслет як символ шахтної індустрії.
Вона б працювала з відданістю і терпінням, чи то в шахті, чи на будівництві, чи рятувала б людей — у неї була б робота, яка потребує сил, розуму та витривалості. Вона не боїться труднощів, бо знає, як відновлювати і створювати нове навіть після всіх руйнувань. В її серці завжди є місце для тих, хто потребує допомоги.
Її діти — це те, заради чого вона бореться. Вона б виховувала їх у любові й силі, вчила б не боятися труднощів і завжди бути стійкими, але водночас давала б їм відчуття захищеності й підтримки. Її родина — це її опора, фундамент і навіть коли їй важко, вона завжди залишатиметься тією, на кого можна покластися.
Хто б був поруч із нею, той відчував би, що вона не просто жінка, а вся ця земля з її труднощами й надіями. Вона б підтримувала, коли важко, і давала силу йти вперед, навіть якщо весь світ здається темним. Донеччина була б тією, хто ніколи не здається і завжди продовжує боротьбу за свою землю і своїх людей. І навіть якщо довелося б виїхати, вона б не залишила свою землю. Донеччина, як жінка, не може забути своїх коренів. Вона б завжди носила в серці пам’ять про свою землю, її красу і боротьбу. Її любов до рідної землі була б безмежною, і це робило б її незламною, навіть у найважчі часи.
Донеччина — це завжди надія, бо навіть у найтемніші часи її народ знаходить сили для відродження”.
Олена Панчул, директорка Центру первинної медико-санітарної допомоги, Соледар
“Якби Донеччина була жінкою, вона була би дуже красивою. Стильно вдягалася б, мала би гарну зачіску і манікюр. Поруч з нею був би сильний чоловік, з яким у них було би двоє чи троє дітей. Донеччина мала би багато братів і сестер — двоюрідних і троюрідних, і на свята вони б обов’язково збиралися великою родиною. Донеччина мала би прекрасну професію — вона була би вчителькою — суворою, проте справедливою, її учні ставали би видатними особистостями в різних галузях”.
Анастасія Мережко, військова, Нью-Йорк
“Ступає вона босоніж по степах, ярах та балках. Окидає своїми втомленими очима, що мають бірюзовий колір (такий, неначе море) терикони та кар’єри, поправляє своє чорне, немов вугілля, волосся
та зітхає: “Як же вдома гарно!”
А ім’я ж яке в неї дивне — Донеччина.
Її шкіра тверда та напівпрозора, як необроблений кришталик солі. Її погляд суворий і трошки сумний.
У цієї дівчини є скринька, і там вона береже свої скарби: вугілля, кам’яну сіль, чорнозем, доломіти, вапняки, глину, гіпс, крейду, граніт.
Колись ця дівчина мала необережність похизуватись перед своїми дальніми зведеними родичами. А їм заздрісно стало, що в неї все є, а у них нема. І вирішили вони просто на неї напасти. Полонили її братів, сестер і її намагалися взяти у полон. Але вона тримається, бо в неї є сини і доньки, які підтримують її, захищають. І вона обов’язково вистоїть. Обов’язково. Бо вона сильна і вона незалежна.
І колись зберуться вони разом зі своєю родиною — всі 25 братів і сестер разом з їхньою мамою Україною — за одним великим столом і будуть святкувати день звільнення від того чоловіка, який братом називався, чи від жінки, чи хто воно там, ота падлюка, ота нечисть?”
Ольга Данілова, волонтерка, Костянтинівка
“В мене бачення Донеччини не зовсім жіноче під час війни.
Але якби я уявляла її жінкою, то вона була б сильною і вольовою, мабуть, трішки сивою — через обстріли. Жінка, яка крилами своїми накриває своїх дітей, бо кожна мати береже їх. Я бачу так”.
Нагадаємо, раніше ми розповідали про ГО “Слов’янський культурний центр “Задзеркалля” — команду, що створює молодіжні центри, хаби та освітні програми по всій країні й допомагає молоді розвиватися.