Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
19 березня 2026 року відзначає 95-річчя одна з найяскравіших українських авторок — Емма Андієвська. Вона написала понад 40 прозових книг, безліч віршів і сонетів, намалювала понад 10 тисяч картин. Мисткиня майже все життя прожила поза Батьківщиною, але завжди залишалася в контексті України. Ще в дитинстві вона зробила свідомий вибір на користь усього українського і жодного разу його не зрадила.
Розповідаємо про факти з біографії Емми Андієвської та її фантасмагоричну творчість.
Емма Андієвська народилася 1931 року в місті Сталіно — так тоді називався сучасний Донецьк. Її родина була українською, хоча зростала майбутня письменниця у цілком русифікованому середовищі.
Батько, Іван Андієвський, був талановитим хіміком-винахідником. Мати, Емілія Андієвська, агроном за освітою, працювала вчителькою біології. Вона походила зі старого козацького роду, однак у повсякденному житті про це майже не згадувала. У тогочасному суспільстві російська мова вважалася ознакою престижу, тож доньку змалку привчали говорити саме нею. Для цього батьки навіть наймали няньок і вчителів, які спілкувалися з дівчинкою виключно “правильною” російською. Української мови Емма фактично не чула.
Водночас питання національної ідентичності в родині майже не обговорювали. Тому коли у третьому класі вчителька запитала про національність, Емма відповіла несподівано: “Я шахтьорка”.
У 1939 році родина залишила Донеччину через стан здоров’я дівчинки. У дитинстві Емма часто хворіла на дизентерію, і лікарі зрештою дійшли висновку: її організм не переносить місцевої води.
Спершу сім’я переїхала до околиць Вишгорода на Київщині, а згодом і до столиці. Саме тут життя Емми змінилося несподіваним чином.
У Вишгороді незнайомою Еммі українською мовою говорили всі — на вулицях, у крамницях, у школі. Тут вона вперше побачила дівчат у вишиванках і почула живу народну мову. Враження було настільки сильним, що дівчинка дуже швидко почала говорити українською.
Це не подобалося матері. За спогадами Андієвської, за українську мову її навіть карали: ставили на коліна, намагаючись відучити від “селянської говірки”. Та впертість дівчинки перемогла. Зрештою саме українська стала мовою її мислення і майбутньої творчості.
“Мені свистати на так звані престижні імперії, нації, народи. Я за покривджених і все!” — згодом буде говорити на одному зі своїх публічних виступів Емма Андієвська.
Проте в Україні Емма прожила недовго. У 1941 році її батька розстріляли радянські спецслужби. За однією з версій, це зробили, щоб талановитим хіміком не скористалися у своїх цілях фашисти.
Після вбивства батька родина Андієвських опинилася під загрозою репресій. Коли тривала Друга світова, мати наважилася на відчайдушний крок — втекти з двома дітьми за кордон.
Спершу вони добу їхали у переповненому товарному вагоні до Проскурова (нині Хмельницький). Коли ж місто зайняла Червона армія, Емілія Андієвська мусила просити допомоги у німецьких солдатів. Разом з пораненими військовими вони сіли до санітарного потяга, який прямував до Берліна.
Так у 1943 році дванадцятирічна Емма разом із матір’ю та молодшим братом опинилася в Німеччині. Вони оселилися у британській окупаційній зоні Берліна, де прожили до 1949 року.
Це була не еміграція у звичному сенсі, а радше втеча й боротьба за виживання. Родині доводилося приховувати своє походження, користуватися вигаданим німецьким прізвищем і часто жити в злиднях.
Саме з такого складного дитинства починалася історія майбутньої письменниці й художниці, яка згодом створить один із найоригінальніших світів в українській літературі.
З дитинства Емма мала феноменальну пам’ять, багато читала і легко опановувала нові знання. Пізніше письменниця згадувала, що в дев’ять років уже перечитала значну частину світової літератури: “Вся література була для мене. В мене пам’ять — то просто ммм. Нема, ніколи не було проблем”.
Малювати вона почала ще раніше — приблизно у чотири роки. Мати зберігала її перші малюнки, проте коли родині довелося тікати від війни, їх залишили разом з іншими речами.
У Берліні дівчинка навчалася у чоловічій гімназії — до жіночої вступати не захотіла. Невдовзі її здоров’я знову різко погіршилося. У шістнадцять років лікарі діагностували Еммі туберкульоз хребта. Після складної операції вона три роки лежала в гіпсі, а ще вісім років носила медичний корсет.
Досвід тривалої ізоляції та болю згодом відгукнеться у її прозі — зокрема у “Романі про добру людину” та “Романі про людське призначення”, де вона описує життя українських емігрантів у зруйнованій війною Європі.
Літературознавець та письменник Ростислав Семків у розмові з Вільним Радіо зазначає, що Андієвська як представниця покоління Ді-Пі відтворювала власну візію України.
“Важко сказати однозначно, але зрозуміло, що це була певною мірою вимріяна Україна. В її випадку — яскрава. Це, без сумніву, вплинуло і на пізнішу українську літературу, особливо з 1990-х років, коли ці тексти почали повертатися в український культурний простір”, — розповідає літературний критик.
Наприкінці 1949 року родина Андієвських переїжджає до Мюнхена. Саме тут Емма вступає до Українського вільного університету, де вивчає філософію та філологію. Серед її викладачів був поет і літературознавець Володимир Державін. Під його керівництвом Андієвська опановує санскрит і давньогрецьку мову — інтерес до мов і культур світу стане однією з характерних рис її інтелектуальної біографії.
У 1957 році життя Андієвської робить новий поворот: вона переїжджає до Нью-Йорка. Тут вона подає документи на американське громадянство й знайомиться з літературознавцем та критиком Іваном Кошелівцем — українським емігрантом, який згодом стане її чоловіком.
У той час у Нью-Йорку формується коло молодих українських поетів, яке згодом назвали Нью-Йоркською групою. До нього входили Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Патриція Килина та інші автори української діаспори.
Поети збиралися у нью-йоркських кав’ярнях, дискутували про літературу й намагалися переосмислити українське слово в нових умовах еміграції. Вони відходили від традиційної рими й форм, експериментували з модернізмом та новими поетичними структурами.
Андієвська регулярно відвідувала ці зустрічі й публікувала свої твори у їхньому журналі “Нові поезії”, однак сама вперто заперечувала свою формальну належність до групи. У цьому, вважає Ростислав Семків, також проявлялося її бунтарство. Хоча для дослідників літературних процесів важать більше факти.
Нью-Йоркська група об’єднувала українських митців, які відмовлялися від традиційної літературної манери. Вони хотіли писати українською зовсім інакше. І в цьому сенсі Андiєвська до них близька: вона тісно спілкувалася з ними, мала спільні естетичні принципи — авангардність, яскравість, жагу до експериментів.
“Тому для історії літератури її можна з ними пов’язувати. Але вона сама бачила себе радше окремою постаттю. І це теж закономірно. Розмова про Нью-Йоркську групу неминуче приводить до розмови про Емму Андiєвську. Але розмова про Емму Андiєвську не обов’язково веде до Нью-Йоркської групи”, — робить висновок Семків.
Після одруження з Іваном Кошелівцем Андієвська повернулася до Мюнхена, який став її домом на десятиліття.
Майже 40 років Емма пропрацювала у німецькій редакції “Радіо Свобода”. На думку літературного критика Ростислава Семківа, журналістська діяльність вплинула на її літературну творчість лише в найзагальнішому сенсі. У творах Андієвської є теми добра, вдячності, важливості культури. Вона працювала на радіо, писала публіцистику, дослідження — і це теж про цінність культури, віри й добра.
Але, як говорить Семків, її художня творчість не “замулена” публіцистикою: “Є приклад Івана Багряного — він був дуже полум’яним публіцистом, і це сильно відчувається в його романах. У Андiєвської — значно менше. Її художній світ дуже самостійний, вигаданий, сюрреалістичний”.
Андієвська спробувала себе у різних жанрах: вона авторка сонетів, казок, романів. Але усі її твори об’єднує експериментальність і сюрреалістичність. У розмові з Вільним Радіо літературознавець та письменник Ростислав Семків назвав її однією з найпослідовніших наших сюрреалісток.
“Звісно, це не можна зводити до якогось одного погляду, але всі ці “ізми” — це певний спосіб дивитися на літературу і мистецтво загалом. Від самого початку Андiєвська, як мені видається, спрямована на те, щоб побачити щось незвичне у звичному. А це, власне, формула сюрреалізму”, — говорить літературний критик.
В її яскравих картинах, зазначає Семків, ми ніби впізнаємо предмети, але вони водночас химерні. Так само і в текстах. Наприклад, “Роман про добру людину” має в основі просту історію, засновану на спогадах про перебування у таборі остарбайтерів, але подана історія дуже своєрідно.
Сонети Андієвської, говорить літературознавець, мають досить впізнавані риси: пропущені слова, довгі тире, незвичну образність, певну неузгодженість. Це експеримент.
“Ця сюрреалістичність і експериментальність — спільна риса всього, що вона робить. І не тільки в літературі, а й у малярстві. Мені здається, між її текстами й ілюстраціями ніколи не було суперечності — вони дуже природно поєднуються”, — пояснює Ростислав Семків.
Живучи за кордоном, Емма Андієвська постійно наголошує на тому, що всю свою творчість вона повсякчас присвячує Україні.
“Я не привʼязана до мови. Я написала кілька творів різними мовами, щоб показати, що можу, але не хочу”, — завжди підкреслює Емма Андієвська.
До початку бойових дій на сході вона відвідувала Україну і зокрема рідний Донецьк, організовувала творчі вечори, виставки картин, презентації книжок. Про один з таких візитів Вільному Радіо розповів художник, скульптор та графік Петро Антип, який народився в Горлівці.
“Тоді у Донецьку директоркою художнього музею була Галина Чумак — вона дружила з Андієвською. Зараз вона живе в Києві й працює в Національному музеї. Колись вона подзвонила і запитала, чи зможу я прийняти Емму Андієвську”, — пригадує художник.
На той час Петро Антип мав один із найпопулярніших закладів у Горлівці — ресторан “Аратта”. Сюди часто приїжджали україномовні письменники, рок-музиканти, поети. Це було ще задовго до подій 2014 року.
Антип займався організаційними моментами приїзду Андієвської: треба було знайти транспорт, зібрати людей.
“Я пам’ятаю один момент: вона випила чотири чарки горілки, а потім одразу пішла до бібліотеки, де був повний зал людей. І вона тримала цей зал — читала вірші, говорила. Бо енергія в неї просто шалена. Я дуже багато бачив у житті людей, але таку енергію — рідко. Наче акторка — стоїть і світиться”, — розповідає Петро Антип.
Однією з основних тем, звісно, було мистецтво.
“Ми говорили про мистецтво, про літературу. Я взагалі дуже люблю поняття форми. Для мене живопис, скульптура і література — це насамперед форма. І в Андієвської ця форма дуже потужна. Образ, структура, енергія тексту — все дуже сильне”, — ділиться спогадами митець.
Пізніше бізнесмен і меценат Віктор Корсак поділився з Петром Антипом, що хоче показати мистецтво Андієвської в Україні.
“Він привіз багато її робіт. Частину залишив у музеях, частину — у своїй колекції. Вони робили виставки по Україні — здається, і в Маріуполі також. Тобто фактично показували її мистецтво українській аудиторії”, — каже Антип.
Зокрема, і 19 березня 2026-го Музей сучасного українського мистецтва Корсаків організовує масштабну подію до 95-річчя Емми Андієвської. У програмі — майстеркласи, лекція, читання поезії тощо.
У своїх інтервʼю Емма Андієвська часто наголошує, що потрібно багато працювати, щоб приносити користь Україні. Цим вона і займається все життя, яке, попри втрати й біль, завжди наповнює велика любов. У своєму захопленні Україною Андієвська щира і переконлива: “В моїх очах — Україна неперевершена ні перед ким. Отакий придурок я. Це як рай. Це мій вибраний рай, мій вибраний люд”.
Раніше ми розповідали про історії з життя видатного художника з Маріуполя Архипа Куїнджі, які описала у своїй книзі “Світло і тіні Маріуполя” історикиня Ольга Демідко. Її повість — художня, втім авторка відтворила історичну атмосферу тогочасного Маріуполя і розповіла маловідомі факти з життя митця.