Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Руслан Макарчук працював прокурором та піклувався про доньку з інвалідністю. Однак, коли почалось повномасштабне вторгнення, — не зміг сидіти вдома та пішов добровольцем. Боєць боронив Донеччину там загинув під час битви за Соледар.
Про життєвий шлях Руслана Макарчука Вільному радіо розповіла його цивільна дружина Руслана.
Руслан Макарчук народився 25 червня 1980 року у Луцьку. Після школи, ще юнаком, він вирішив стати юристом та закінчив Національну академію прокуратури України.
“Спочатку був юридичним консультантом, а потім вже став держслужбовцем. Працював в Генеральній прокуратурі та був фахівцем першого класу. Конституцію всю на пам’ять знав. Йому потім навіть на будівлі прокуратури повісили меморіальну дошку про нього”, — розповідає дружина.
“Він був дуже розумним. Йому посеред ночі телефонували й він завжди допомагав людям. Ніколи не брав хабарів — справедливий був. Споювати тільки намагались та приносили різні коньяки”, — ділиться жінка.
Вільний час Руслан присвячував спорту.
“Дуже любив теніс, футбол, волейбол на пляжі та шахи. У шахах він брав участь у турнірах та вигравав медалі. Ще любив з хлопцями у більярд грати — чудово в нього це виходило”, — додає Руслана.
Ще чоловік полюбляв проводити час з родиною. Особливо відпочивати десь на водоймищах.
Руслан ще у 2014 році рвався вступити до лав ЗСУ та дружина змогла тоді вмовити його залишитись з родиною.
“Потім друг з яким він збирався йти в АТО загинув і після цього він заспокоївся і не рвався туди, але до повномасштабного вторгнення. Тут його було вже не зупинити, як я не намагалася. В нас же дитинка хвора і я казали йому, що як же я одна буду з нею”, — згадує вдова.
Родина має 8-річну доньку Анастасію, яка страждає на дитячий церебральний параліч з затримкою когнітивних функцій психомоторного розвитку. Дитина до трьох років не могла ходити й досі має проблеми зі здоров’ям. Наразі вона навчається у спеціальному реабілітаційному центрі.
“Він сам добивався, щоб його взяли, а його не брали. Тому він спочатку допомагав скрізь носив той пісок на 9 поверх після роботи, спорудження/укріплення будував й допомагав хлопцям по-різному. Разів 5 ходив до ТЦК поки його не взяли все ж”, — з сумом говорить дружина.
Чоловіка мобілізували 12 серпня 2022 року. Він став старшим солдатом на посаді інспектор прикордонної служби — кулеметник групи розвідки у прикордонній службі.
Дружині допомогли змиритися з бажанням чоловіка долучитись до лав ЗСУ та піти на війну проти окупантів.
“Я пішла до батюшки й він сказав, що чоловік на війні отримає проблеми зі шлунком та більше нічого з ним не трапиться. Так я змирилась, що буду готувати йому за дієтами бульйончиками різними. Я так вірила батюшці, що потім довго відмовлялась їхати на опізнання тіла у Дніпро, бо не вірила, що то він”, — зізнається Руслана.
Захисник під час великої війни встиг побувати на різних напрямках, але найдовше служив у Бахмуті та Соледарі.
“Одного разу прислав мені відео як смажить картоплю. Вдома ж він навіть розігріти нічого не міг — все я йому робила. А на службі відповідальність змусила самостійно щось робити”, — ділиться Руслана.
Чоловік ще мав хворі нирки й це додатково ускладнювало йому службу. Однак він під час служби не скаржився на здоров’я.
“В останній тиждень побратим казав, що він ходив як “стільчик”. Бо скручений був від болю, але не жалівся ніколи — терпів”, — переказує співрозмовниця.
За дві години до загибелі Руслана встигла поговорити з чоловіком по відеозв’язку.
“Такий він переляканий був. Я була у церкві та дуже молилась за нього, я одразу відчула, що щось не так. Вони тоді були у самому пеклі у Соледарі. Хоча нам завжди казав, що “все добре” — ніколи не жалівся ні на що. А я ж бачила по відеозв’язку, що він прям замучений став”, — сумує вдова.
Боєць загинув 8 січня 2023 року, йому було 42 років. Попри те, що дружина була впевнена, що привезли тіло не її чоловіка — вона його одразу опізнала.
“Був мінометний обстріл і їх завалило у заводі якомусь. Потім тіла витягували з-під завалу. Це була осколкова травма, яка знесла йому все обличчя — його геть не було. Однак череп був на місці. Ще рука одна була роздроблена. Але ми стільки років прожили разом — що я тіло одразу впізнала. Знаю кожну волосинку та пальчик. В нього була родова пляма на шкірі на грудях і її також одразу впізнала”, — пояснює Руслана.
Поховали чоловіка у рідному Луцьку на алеї Слави.
У Руслана Макарчука залишилась кохана, син від першого шлюбу та донька від другої коханої жінки.
“Ми все обіцяли доньці, що “купимо” братика скоро, дуже шкода, що не встигли. Ми у лютому [2023 року] збирались одружитись. Він про відпустку домовився, але не дожив один місяць”, — ділиться про коханого Руслана.
Родина прагне, аби Руслану надали звання “Героя України”. Для цього вони створили петицію. Ви можете підтримати родину загиблого захисника, підписавши петицію за посиланням.
Світла пам’ять.