Благодійник Євген Ткачов з травня регулярно їздить до Сіверської громади через Бахмут та Званівку. Туди везе гуманітарку, а назад людей в евакуацію. Ми розпитали його як змінилися ці подорожі за літо та як змінився Бахмутський район за його спостереженнями.
Куди зараз вам вдається доїжджати?
Та куди й завжди: Серебрянка, Дронівка, Сіверськ, Свято-Покровське, Різниківка, Платонівка — все як зазвичай. Тільки у Григорівці їздити ні до кого, всі мешканці виїхали. Я почав туди їздити з початку травня.
Тобто виходить, що за 4 місяці окупанти ніяк не просунулися у Бахмутському районі зі сходу?
Колись я проїжджав у Білогорівку (Луганської області), поки її не взяли.
Але, як я розумію, росіяни відступили звідти, тому що вона унизу. І хто б у неї не зайшов, буде під обстрілами іншої сторони. У Григорівці Сіверської громади періодично то тихо, то гучно: у військових РФ є намагання форсувати Сіверський Донець. Там день-два бій, потім знову тиша.
Ні, вони реально як там застопорилось після [захоплення] Лисичанська… буквально, ще “наїзди” були у наш бік може 2-3 тижні. І все, той напрямок “став намертво” — наші добре тримають все, припиняючи усілякі спроби просування.
Проте їхати все одно дуже небезпечно?
Звісно, що обстрілів немало: їдеш, постійно нові вирви. Також, росіяни, я так розумію, узялися превентивно усю “зеленку” обробляти (знищувати, — ред.), усі посадки. Мабуть, думають, що скрізь можуть бути наші війська, а у росіян артилерії та снарядів достатньо. Тому тупо б’ють по лісосмугах на всяк випадок, є там хтось чи ні — неважливо.
Так само у Сіверську це стосується усіляких там заводиків, складів тощо — [окупанти] накривають усе, все одно радянські снаряди дівати нікуди. У мене таке розуміння ведення цієї війни.
І по Серебрянці б’ють — думають, що скоро холоди, [українській] армії треба буде кудись укриватись. Тому просто розбивають дома.
Що ви бачите за вікном автівки?
Дорогою все виглядає гірше й гірше. Наприклад, коли я починав у травні, то доїжджав до Сіверська за 40-45 хвилин. Тепер я їду годину. Якщо тоді я міг їхати зі швидкістю 90-100 км на годину майже усю путь, то зараз 70 км/год максимум. А по селах та по Сіверську деякі вулиці вже не проїдеш: то стовпи лежать, то величезна кількість осколків, то ями на дорогах, то цегла з розбомблених будинків.
Буваю по одних й тих маршрутах циклічно — кожні 10-15 днів, тому всі ці зміни та руйнування мені дуже помітні.
Поля згоріли не убрані. Жнива “зупинились” на рівні Благодатного (Соледарської громади, — ред.) — це перший населений пункт по трасі після Бахмута у бік Сіверська.
Яка тенденція вимальовується зараз щодо евакуації місцевих?
За серпень дуже багато виїхало людей з дітьми, які там сиділи й незрозуміло на що чекали. Виїхали багато літніх людей, які збагнули: без ліків вони там просто “загнуться”. І третя категорія — виїхали ті, хто нарешті піддався на вмовляння рідні. Таким було куди їхати, й вони зрозуміли, що попереду зима, дров не буде, жити ніде, то “поїдемо до рідні”.
Як ви оцінюєте роботу місцевих військових адміністрацій Бахмутського району?
Я бачу, що зараз вони дуже намагаються організувати та упорядкувати [допомогу цивільному населенню], але одна з проблем — на місці не вистачає волонтерів. Не має “генерал” їздити роздавати хліб (голова Сіверської ВА Олексій Воробйов власноруч роздає хліб місцевим. Так само робив і його попередник та деякі інші голови місцевих ВА,- ред.) Він має все це організовувати, залучати гуманітарку. Але на місці є не так багато людей, кому це можна довірити.
Багато благодійних організацій не готові, як я, їздити пару годин містом та роздавати хліб. Багато хто готовий завезти, вивантажити в одному місці, забрати тих, хто хоче евакуюватись та пошвидше поїхати у бік Дніпра.
А на місці розподіляти та доставляти маломобільним — з цим проблеми. Тому частину гуманітарки вивантажують в одному й тому ж місці, і виходить “то густо, то пусто”.
Тобто, виходить, що хтось отримує гуманітарну допомогу частіше за інших? А до когось вона доходить рідше?
Звісно: простіше вивантажити біля багатоповерхівки, допомогу люди як птахи розбирають звідти моментом! А ті, хто живе у селищах, у приватному секторі, — це проблема.
Знаю, що вони (місцева влада Сіверська, — ред.) намагаються організувати усі ці “заїжджі групи волонтерів”, якось їх координувати. Зідзвонюються, пишуть на вайбер куди та коли ми плануємо їхати, аби не виходило їхати в одне й те ж місце. Щоразу, як я туди їду, я списуюсь із заступником міського голови, і вони кажуть де була допомога, а де не було. Чи по селах варто проїхати, чи по районах міста.
Яка основна проблема з доставкою гуманітарної допомоги?
Не вистачає транспорту. Якщо їздити по всіх селищах та вулицях, то величезна ймовірність посікти колеса. Тому повністю покрити такого розміру місто, з такою кількістю вулиць, селищ, вирв та повалених стовпів, які неможливо об’їхати, — це нереально. А там будуть жити якісь дві бабульки, і їхні діти-онуки постійно будуть писати у соцмережах, що ті ніколи нічого не отримують. І дійсно — доставити туди [гумдопомогу] проблематично.
Простіше, звісно, біля багатоповерхівок з підвалами. Ти знаєш, що у тому підвалі 20 людей, у тому 30, десь 35 та 8 “гостей”, які приходять чисто поїсти.
Знаю, що Сіверська громада зараз тісно співпрацює зі Званівською, бо вони ж й сусідствують: разом простіше й транспорт знаходити, і розподіляти.
За вашими спостереженнями, чи беруть місцеві очільники письмові заяви з відмовами від евакуації?
Взагалі не бачив й навіть не чув! Дивлюся, і поліція там буває й пропонує евакуюватись, але ніяких папірців нікому не дають.
Для довідки:З 2-го серпня на Донеччині триває обов’язкова евакуація цивільних. Влада не лише хоче вберегти якомога більше життів, а й передбачає найтяжчу в історії незалежної України зиму. Адже газу в області для централізованого теплопостачання немає. Також у багатьох населених пунктах, обстрілюваних російською армією, знищена електромережа, немає води, зв’язку, меддопомоги тощо. Тим, хто відмовляється виїхати з обстрілюваних міст та сіл, вирішили давати на підпис письмову відмову від обов’язкової евакуації. Її форму затвердив уряд, проте посадовці на Донеччині використовувати її не поспішають.
Чому, на вашу думку, мешканці Бахмутського району, й зокрема Сіверська, досі обирають залишатись в обстрілюваних населених пунктах?
Деякі залишаються “на авось”: хоч і розуміють, що в них немає дров, що зараз підуть дощі, холод, сніг, що зараз закінчиться їхня “романтика”, їхня оця “комуна”. Зараз вони у багатоповерхівці там разом у дворі смажать-парять барбекю, супчики. Це романтика як у старі радянські часи: збиралися дворами, бухали, привід завжди є. Коли на вулиці +30, це одне, а як похолодає — це буде геть по-іншому.
Будуть у квартирах меблі ламати, підлогу зривати, зруйновані будинки розбирати на дошки, будуть підриватись у цих дворах на снарядах, які не розірвалися.
Що ви кажете таким?
Намагаюсь достукатись до людей у підвалах та пояснити, що таке зима. І що це все буде “без вікон-без дверей повна горниця людей”: навіть якщо вас “Путін звільнить”, ніхто ж нічого не зробить! Не буде ані газу, ані вікон. Можливо, буде лише електрика 150-160 вольт, на якій ви зможете лише лампочками користуватись та іноді електропічкою. Навіть якщо війна завтра зупиниться, ніхто ж нічого не встигне відремонтувати!
Які прохання ви отримуєте від людей з Сіверська та їхніх рідних з інших міст та країн?
Так, люди пишуть в основному у месенджері. З Сіверська вже “замовляють”: привезіть дров для багаття.
Хтось пише: “Чи не могли б ви зняти на фото та відео всю Платонівку? Бо я дуже скучив за цим селом” Реально, люди “непробиваємі”!
Я підбив підсумок усіх таких прохань. Співвідношення прохання щось зробити з пропозиціями допомогти [Євгену щось зробити] — 100:1, у допомозі родичам — 30:1. Наприклад, 500 прохань зробити фотки та приблизно з сотня прохань евакуювати рідних звідти (або допомога чужим коштом). Тобто приблизно співвідношення 1:5. Або люди пропонують своїм коштом, — це, мабуть, співвідношення 1:50 або 1:100.
“Відвезіть харчі” — це приблизно 200 прохань, а “відвезіть, я надішлю гроші чи ці продукти”, — це приблизно 10 прохань.
Пишуть діти-онуки земляків. Причому дивишся іноді їхню сторінку, а вони у Барселоні, розумієте? “Завезіть моїй мамі те-то й те-то”. Людина у Барселоні! 100 євро скинути для людини, яка працює у Барселоні, — це взагалі ніщо.
Навіщо ви “чудите” зі своїм клаксоном, коли приїздите до населених пунктів? Нащо ви це робите?
Це моральна підтримка й людям, які проводять ніч під обстрілом, коли “бабахають”. І підтримка української армії: хлопці потім розповідають, що чекають на нові фрази та приколи.
На блокпостах у вас не виникає проблем? Ви писали у соцмережі, що військові постійно вигадують вам якісь нові прізвиська
Капелман, Айболить, Нелюдський Доктор, Злий, Соковижималка, Жека-ООН, Жека-Червоний Хрест, Пролісок, Мамаша (Євген Ткачов – ветеринар за освітою. Також донедавна він був представником гуманітарної місії “Проліска”, — ред.)
Так іноді кажуть. Іноді чуєш, під’їжджаючи до блокпосту, як один військовий каже іншому: “Вдягни шапку, “Мамаша” приїхала, сваритиме”. Соковижималкою прозвали, бо роздавав їм по пляшці фруктового соку.
Коли їздив туди (через дальні блокпости Бахмутського району, — ред.) на білій “ООНівській” машині, хлопці потім капеланам розповідали: їм це трохи підносить бойовий дух. Мовляв, вони не покинуті, і що там значить не смертельно небезпечно, якщо їздить людина на машині з символікою ООН.
Вони (військові на блокпостах, — ред.) чомусь думають, що я знаю більше, ніж вони (сміється, — ред.) В сенсі, “ООН знає більше”: якщо ООН евакуює своїх співробітників, значить все погано, а якщо ні, значить все нормально.
Тобто, якщо я є, значить “будемо жити”.
Читайте також: