Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Після повернення з фронту захисники потрапляють у зовсім інше оточення, до якого доводиться звикати заново. Вони можуть відчувати розгубленість, труднощі у спілкуванні з близькими або проблеми з поверненням до звичних справ. Чому так відбувається і як рідні можуть підтримати людину після фронту, журналісти Вільного Радіо запитали у психотерапевта, військового психолога та ветерана Олексія Карачинського.
Іноді від військових можна почути, що їм психологічно легше на позиціях, ніж у цивільному житті. З погляду психології, чому так може відбуватися? Що змінюється у сприйнятті людини під час війни?
Якщо говорити просто, то на війні для багатьох речі можуть бути більш зрозумілими. Особливо якщо ми говоримо про рядовий склад, а не про офіцерів, яким доводиться ухвалювати більше рішень і брати на себе більшу відповідальність. На позиціях у людини є певна визначеність. Умовно кажучи, військовому можуть сказати, що потрібно робити, забезпечити необхідним і нагодувати. Є чіткі завдання і зрозумілий порядок дій.
Крім того, сам світ війни для людини часто здається значно простішим і більш чорно-білим. Там чіткіше зрозуміло, хто свій, а хто ворог. Коло завдань теж значно вужче: виконати наказ, вижити та зберегти побратимів.
У цивільному житті ситуація інша. Там є відповідальність перед родиною, потреба заробляти гроші, розв’язувати побутові питання. І доходи можуть бути зовсім іншими, ніж під час служби. Усе це створює додатковий тиск і невизначеність. Тому іноді військові можуть відчувати, що на позиціях їм було простіше — не через фізичну чи емоційну легкість, а через більшу зрозумілість того, що відбувається.
Ще один важливий момент — змінюється система цінностей. У цивільному житті для людини важливими можуть бути кар’єра, розвиток, подорожі, комфорт чи самореалізація. На війні ж головними стають зовсім інші речі: життя, безпека побратимів, можливість відпочити або просто виспатися. Навіть прості речі, такі як тепла їжа, сухе взуття чи можливість прийняти гарячий душ, можуть приносити дуже сильне відчуття полегшення і радості.
До того ж на фронті активуються механізми виживання мозку: увага загострюється, стресові гормони підтримують організм у режимі високої готовності. Повернення до цивільного життя означає, що ці механізми мають поступово “розслабитися”, що потребує часу і свідомої адаптації.
Пане Олексію, а як бойовий досвід загалом впливає на психіку людини? Чи можна сказати, що під час війни мозок поступово звикає жити у такому режимі, і тому повернення до цивільного життя стає складним?
Можна сказати, що людина поступово адаптується до певних умов. Але варто розуміти, що ми загалом звикаємо і до хорошого, і до поганого. Наприклад, можна поставити просте запитання: чи пристосувалися люди до відключень світла? Більшість відповість, що так. А зараз, коли світла стало більше, ми так само поступово адаптуємося до нових умов.
Так само відбувається і під час війни. Людина може пристосуватися до життя в умовах бойових дій, але згодом — і до мирного середовища. Водночас такий перехід не буває легким. Щоб жити під час війни, доводиться повністю змінювати внутрішні налаштування, адже це зовсім інша реальність. Коли ж людина повертається до цивільного життя, їй знову потрібно проходити процес адаптації. Саме тому цей шлях зазвичай складний і потребує часу.
Поговорімо про роль, яку відіграє фронтове братерство і відчуття підтримки. Як може втрата цього середовища впливати на стан ветеранів після повернення?
Спільний досвід відіграє важливу роль у стосунках між людьми. Чим більше пережитого разом, тим легше знаходити взаєморозуміння. Коли люди проходять через складні події пліч-о-пліч, між ними формується особливий рівень довіри та підтримки. Крім того, під час війни емоції часто переживаються значно інтенсивніше. Коли людина постійно перебуває поруч із небезпекою і смертю, багато почуттів загострюються — і дружба, і підтримка, і біль від втрат. Саме тому зв’язок між побратимами може бути дуже сильним.
Тому після повернення з війни військові іноді відчувають, що у цивільному середовищі їх розуміють не так добре, як побратими. Це природно, адже досвід бойових дій є дуже специфічним.
Відсутність спільного досвіду — це завжди розрив емпатії. Людина, яка не була на війні, фізично не може повністю зрозуміти, що це таке. Як я, наприклад, ніколи не зможу зрозуміти, як народжувати дитину — я можу уявити, можу прочитати, але не зможу відчути. Так само і тут.
Через це ветерани можуть відчувати емоційну ізоляцію або те, що вони “не на своєму місці” навіть серед рідних і друзів. Важливо, щоб близькі підтримували їх уважним слуханням, без оцінок і нав’язування порад.
Які психологічні труднощі найчастіше можуть виникати у ветеранів після повернення?
Якщо говорити про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), то за світовою статистикою він виникає приблизно до 20% [військових]. Але частіше ми говоримо про так звані розлади адаптації. Це більш поширена історія.
До таких труднощів можуть належати проблеми зі сном, складність у пошуку себе у цивільному житті, відчуття розгубленості тощо. Це може проявлятися по-різному: або як стан пригнічення, зниження фізичної, інтелектуальної, емоційної та сексуальної активності — або навпаки, як надмірне збудження: швидкі думки, агресія, сильні емоційні реакції на звичайні речі. Але важливо памʼятати: якщо ці симптоми зʼявляються в перші 45 днів після повернення — це нормальна реакція на ненормальні події. Тіло і психіка перебудовуються. Якщо ж симптоми залишаються після пʼяти тижнів — варто звернутися по допомогу.
Окремо варто згадати ветеранів, які були демобілізовані через поранення або отримали інвалідність. У багатьох військових також є контузії, які можуть впливати на самопочуття й ускладнювати процес адаптації. Також важливо памʼятати про маленькі щоденні ритуали: стабільний сон, харчування, фізична активність і передбачуваний розпорядок дня допомагають мозку “перезавантажитися” і полегшують адаптацію.
Скільки часу зазвичай потрібно ветерану, щоб психологічно звикнути до цивільного життя? І чи буває так, що труднощі трапляються не одразу?
Якщо говорити загалом про адаптацію людини до нових умов, то середній термін становить приблизно від двох тижнів до 45 днів. Адаптація — це процес звикання до чогось нового. Наприклад, коли ми приїжджаємо в нове місто, потрібен час, щоб зрозуміти, де магазини, транспорт, як усе працює. Або виходимо на нову роботу — плюс-мінус ті самі два-пʼять тижнів потрібні, щоб розібратися, що і як там відбувається.
Але є ще інший процес — інтеграція. Це коли людина стає частиною нового середовища. Вона може тривати значно довше, іноді роками. І інтеграція навіть важливіший процес, ніж адаптація.
Ще одна корисна річ для тих, хто повертається: варто зробити невеликий “карантинний період”. Не кидатися одразу у вир цивільного життя — кілька днів провести просто вдома, у звичному ритмі. Коли людина сідає в потяг, наприклад Краматорськ–Київ, і за шість годин потрапляє в зовсім інший світ, контраст може сильно вибивати з рівноваги. Тому такий перехідний час важливий.
Щодо часу прояву труднощів — так, таке трапляється. Спочатку людина може бути зайнята розв’язанням практичних питань: оформленням документів, побутовими справами, різними організаційними моментами. Поки вона зайнята цими завданнями, вона перебуває у режимі дій і ще не повністю усвідомлює пережите. Загалом між подією і реакцією на неї завжди є певна затримка. Подія сталася — але усвідомлення приходить пізніше.
Тому в перші тижні після повернення людина може не спати, думати про побратимів, відчувати провину — і це нормально. З цим поки нічого не треба робити. Тіло і психіка перебудовуються. А вже після того, як практичні процеси завершуються, може початися період осмислення того, що сталося. У цей час можуть активізуватися відчуття тривоги, самотності або розгубленості. Маленькі ритуали, спілкування з близькими та групи підтримки можуть допомогти пережити цей етап.
А які “шкідливі” речі найчастіше роблять близькі люди, намагаючись підтримати військового? Яких фраз, порад або реакції краще уникати?
Можна назвати кілька типових ситуацій. Наприклад, родина може очікувати від військового дуже швидких змін. Людина повернулася з війни, і від неї одразу чекають, що за кілька днів вона знову почне жити як раніше та повернеться до звичних обов’язків.
Ще одна поширена річ — коли ветерану починають активно давати поради, наприклад звернутися до психолога. Але важливо пам’ятати, що поради без запиту іноді викликають агресію або роздратування.
Якщо хочеться поділитися корисним досвідом, краще робити це через власну історію. Не казати “тобі треба до психолога”, а пояснити: “Я сам мав подібні труднощі, звернувся до спеціаліста — і це мені допомогло. Якщо захочеш, можу дати контакт. Можливо, він колись стане в пригоді тобі або твоїм побратимам”. Так ми сіємо зернятко, яке може прорости, а може й ні — але це вже вибір людини.
Також не варто скаржитися ветерану на труднощі цивільного життя, наприклад, як важко без світла чи як складно жити за кордоном. Виняток — якщо ви дуже добре знаєте цю людину і впевнені, що така розмова для неї прийнятна.
Краще уникати й висловів на кшталт “економічний фронт” або “освітній фронт”. Для людей, які знають, що таке справжній фронт, такі формулювання можуть звучати зневажливо.
Водночас варто пам’ятати, що за час відсутності військового родина могла змінитися. Наприклад, дружина звикла самостійно виконувати всі обов’язки. Коли чоловік повертається, звичний сімейний уклад починає змінюватися. Для дітей це теж може бути несподівано і непросто. Усі ці зміни можуть створювати додаткову напругу.
Що, навпаки, допомагає ветеранам поступово повернутися до цивільного життя?
Дуже важливу роль відіграють сенси й мотивація. Іноді після участі в бойових діях людина може втратити це відчуття. Наприклад, через втрату побратимів або через відчуття, що зміни, на які вона розраховувала, не відбуваються. У такому стані стає важче рухатися далі й будувати плани. Саме тому важливо поступово знаходити нові точки опори у родині, професійній діяльності чи особистих цілях. Велику роль у цьому процесі відіграє підтримка рідних і близьких.
Також допомагає пошук спільного досвіду у минулому або через нові традиції. До мене звернулася пара — ветеран повернувся додому, треба було якось налагоджувати стосунки з дружиною. Ми придумали просту річ: щовечора після того, як дитина засинає, вони разом дивляться серіал. Суперпроста ідея, але в них зʼявилася прогнозованість і спільний досвід. Потім підкрутили: серіал був про італійську мафію з багатьма стравами в кадрі, і вони почали раз на тиждень готувати щось із серіалу. Це вже цілий квест: знайти качку, знайти потрібну приправу. Прокидаєшся зранку — і вже є спільна мета на день. Ось так працюють традиції.
Ще одна важлива стратегія — знайти нові соціальні групи або спільноти ветеранів, де можна відчути розуміння і підтримку, подібну до фронтового братерства. Це допомагає зменшити відчуття самотності та пришвидшити адаптацію.
Чи легко, з вашого досвіду, звертатися по психологічну допомогу військовим? Які бар’єри можуть цьому заважати?
Складно говорити загалом, адже для цього потрібно проводити опитування. Люди, які звертаються до мене, очевидно, не мають проблем із самим фактом звернення, адже вони вже прийшли. Але серед військових досі існують певні стигми. Наприклад, є думка, що якщо звернутися до психолога, це означає бути слабким. Або що чоловік повинен сам справлятися з усіма труднощами. Іноді люди також бояться, що звернення до психолога означає, що з ними “щось не так”.
Насправді це міф, який не має нічого спільного з реальністю, але такі уявлення можуть заважати людям звертатися по допомогу. Корисно пояснювати, що звернення по психологічну підтримку — це навпаки ознака сили та турботи про себе, а не слабкості.
Іноді найкраще працює не пряма порада, а авторитет — побратим, командир, людина, якій довіряють. Якщо є такий зв’язок, можна попросити цю людину делікатно вплинути. Це може спрацювати краще, ніж будь-які аргументи.
Які речі, на вашу думку, допомогли б суспільству краще підтримувати ветеранів? Про що варто говорити, а чого уникати?
Важливо розуміти, про що варто говорити з ветеранами, а про що — ні. Наприклад, не варто ставити дуже особисті запитання про бойовий досвід: чи вбивав він людей, як пережив втрати побратимів тощо. Це особисті речі, і людина сама вирішує, чи хоче про них говорити.
Натомість можна спілкуватися про більш загальні військові теми. Наприклад, чим відрізняється БТР від БМП, як організовані підрозділи, які бувають дрони. Це загальновійськові питання, які не зачіпають особисту історію людини. Таким чином ми і поважаємо досвід ветерана, і не втручаємося в його особисті переживання. Хтось на таке запитання може сказати “піди почитай”, а хтось розправить плечі й почне розповідати з натхненням. Реакції бувають різні, але запитати — це нормально.
Важливо бути природним і щирим. Якщо ви не знаєте, про що можна говорити, скажіть про це прямо. Можна сказати: “Я боюся поставити незручне запитання. Якщо хочеш поговорити, я поряд. А якщо є теми, яких краще не торкатися, підкажи”. Це чесно і часто краще, ніж мовчати або говорити зайве. Якщо людина почала говорити, слухайте уважно і зацікавлено. Не відволікайтеся на телефон і не перебивайте. Людина відкрилася — і якщо вона в кінці відчує безпеку, це вже новий важливий досвід для неї.
Ще один важливий аспект — це робота. Якщо ветеран її знаходить, він може забезпечувати себе і закривати базові потреби. Зайнятість займає значну частину життя і допомагає відчувати стабільність. Перше, що потрібно людині після повернення — це не психологічна допомога, а забезпечення житлом і засобами для життя. Якщо базові потреби не закриті, говорити про будь-що інше значно складніше.
Важливо, щоб суспільство визнавало і цінувало внесок ветеранів у мирне життя. Це підтримує їхні сенси та мотивацію. Для цього не обов’язково зупиняти людей на вулиці. Тепла щира посмішка вже багато значить. Є таке явище, як дзеркальні нейрони: якщо нам посміхнулися, ми автоматично посміхаємось у відповідь. Або, наприклад, невелика знижка для військових у магазині чи спортзалі, навіть 5% — це не стільки про гроші, скільки про відчуття: мене пам’ятають, про мене думають.
Діти теж можуть робити свій внесок. Пам’ятаю, як на фронт привозили волонтерську допомогу. Більшість людей дивилися не на коробки з речами, а на дитячі малюнки й листівки. Я ховав їх у посвідчення офіцера, потім вони довго висіли на холодильнику. Роман із другого Б навіть не уявляв, скільки сенсу додав своїм малюнком.
З вашого досвіду, що найчастіше допомагає ветеранам адаптуватися до цивільного життя у довшій перспективі?
Знову ж таки, це сенси. Є відома думка: якщо людина розуміє, навіщо щось робить, вона може пережити майже будь-які труднощі. Ці сенси можуть бути різними. Наприклад, хтось хоче більше часу проводити з дітьми, хтось мріє побудувати будинок, хтось планує подорожі або нову справу. Коли людина знаходить такі цілі, їй легше рухатися вперед. І, звичайно, важливу роль відіграє підтримка близьких.
Ще один важливий момент — соціально-економічна реінтеграція. За три роки служби людина може просто розучитися робити те, що вміла до війни, наприклад, програмувати, вести бізнес або щось інше. Тому освіта, перекваліфікація і отримання нової спеціальності не менш важливі, ніж психологічна підтримка.
І наостанок варто згадати почуття причетності до суспільства. Важливо, щоб ветеран відчував себе не окремою “особливою категорією”, а повноправним громадянином. Не маргіналізація, не надмірна жалість, а звичайне людське ставлення, інтерес і повага. Це і є основа, на якій будується справжня інтеграція.
Раніше журналісти Вільного Радіо спілкувалися з психологинею про те, як підтримати стосунки на відстані та допомогти військовим повернутися до цивільного життя.