Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Уряд цього року виділив 500 мільйонів гривень на експеримент, за яким громади можуть купувати будинки в селі для переселенців. Та перші місяці показали: спочатку треба знайти відповідне житло за 500 тисяч, а потім — переселенців, які погодяться жити саме в цьому селі та вкладати сили у будинок, що залишиться власністю громади. Журналісти Вільно Радіо розбиралися, як працює програма “Будиночок у селі”, перед якими труднощами вже постали громади та як до експерименту долучаються на Донеччині.
На вікні старого будинку в селі Баранівка на Тернопільщині висіла табличка “Продається” з номером телефону. Переселенець зі Слов’янська Федір Мамедов побачив її випадково — разом із родиною їхав дивитися житло в іншому селі. Зателефонували власниці й запитали, чи погодиться вона на розтермінування.
Погодилася. Будинок коштував 5 тисяч доларів: 1400 родина віддала одразу, решту домовилася виплачувати по 200 доларів щомісяця без відсотків. Приблизно стільки ж Мамедови до цього витрачали на оренду квартири.
Для Федора це був уже не перший вимушений переїзд. Раніше родина пробувала облаштуватися в Києві, потім повернулася до Слов’янська. Там відкрили власну справу, придбали будинок і жили до початку повномасштабного вторгнення. Після нового переїзду винаймали квартиру у Стрию на Львівщині. Зрештою вирішили знову шукати власне житло.
У 2024 році таким місцем стала Баранівка. Щоправда, одразу ж заїхати в будинок не вийшло. До Мамедових тут близько десяти років ніхто не жив — не було води й каналізації, електрику відключили, газове обладнання потребувало заміни, а подвір’я заросло настільки, що спочатку нові господарі навіть не могли пройти на його задню частину.
Родина поступово взялася за облаштування. Пробурили свердловину, відновили електропостачання, винесли лічильник на вулицю, оновили газові мережі, а тепер роблять ванну й туалет. І зрештою вклали в будинок уже більше, ніж заплатили за нього.
“За 5 тисяч доларів ми викупили будинок і понад п’ять вже вклали. Бо навіть зробити свердловину — то тисяча доларів мінімум. Світло треба було робити, газ треба було робити, газову плиту треба було купляти. Ми ж виїхали, у нас там залишилось все у Донецькій області. То холодильник купляти треба було, то іншу техніку”, — розповідає про свій досвід Федір Мамедов журналістам Вільного Радіо.
Причому до серйозного ремонту, уточнює чоловік, родина ще навіть не дійшла. Попри це, своїм рішенням Федір задоволений. Для нього принципово, що гроші й сили він вкладає у власну нерухомість.
“За оренду квартири ти платиш і все, потім залишаєшся без нічого. А цей будинок, коли він є, то є свій дах. Якщо щось не влаштує, ми його завжди можемо продати”, — каже переселенець.
Свій досвід Федір почав показувати у YouTube. Розповідає про життя в селі, роботу та облаштування будинку. Згодом йому почали писати інші переселенці — питали про ціни на нерухомість і просили показати будинки, бо самі не завжди могли приїхати на Тернопільщину. За словами чоловіка, він уже допоміг знайти житло 15 родинам.
Втім, зазначає Федір, одна з головних перепон почати нове життя в селі — не стільки житло, а робота.
“Мені здається, що люди б більше їхали, якби десь по селах була робота. Бо багатьох лякає, що роботи немає. Але не всіх. Є люди, яких це не лякає, вони їдуть, починають якісь свої власні справи. Хтось починає розводити курей, перепелів, ставлять інкубатори. Хто на що гаразд і хто що вміє”, — пояснює чоловік.
За його словами, частина місцевих працює у сусідніх Бережанах, а дехто навіть знайшов роботу в Тернополі — туди повз село їздить автобус. В іншому селі, де він також допоміг переселенцям зі Слов’янська знайти житло, є молочна ферма, магазини та амбулаторія.
Тож саму ідею переїзду ВПО до сільської місцевості Федір нереалістичною не вважає. Навпаки, каже, що будинки там дешевші за квартири у містах, а охочі переїжджати є. Особливо через безпекову ситуацію і прогнози складної зими. А от до умов урядового експерименту “Будиночок у селі” у нього виникає вже значно більше запитань.
За цією програмою будинок для переселенців купує громада, але у власність родини він не переходить. Саме це Федір називає одним із головних недоліків такого підходу. На власному досвіді він знає, скільки сил і грошей може потребувати навіть недорогий сільський будинок.
“Людина питає: нащо мені брати той будинок на три роки? Там щось треба робити, будувати, прибудовувати або просто тримати, доглядати, ті хащі вирубувати, до ладу доводити. Це вкласти сили, гроші, час. Потім через три роки треба буде перепідписувати договір з громадою. А якщо людину виженуть з того будиночка? Немає ніяких гарантій” — говорить Федір.
При цьому в пошуку дешевих будинків він проблеми не бачить — і одразу наводить приклад свого району:
“Я вам за годину часу тут на Тернопільщині за суму до 500 тисяч не знаю скільки будинків знайду, але точно кілька знайду. Навіть у Бережанському районі”.
Складніше питання, на його думку, — чи захоче умовний переселенець вкладатися в таке житло, знаючи, що воно залишатиметься власністю громади. Сам Федір називає експеримент поки що сирим і вважає, що його умови недостатньо враховують інтереси людей.
Його власний приклад водночас показує й інший бік цієї історії: знайти за відносно невеликі гроші будинок у селі можливо, але між оголошенням про продаж і справді придатним для життя домом можуть бути ще тисячі доларів витрат, місяці роботи, пошук заробітку та питання, чи готова родина до таких умов.
“Будиночок у селі” — це неофіційна назва експериментального проєкту, який уряд запустив у червні 2026 року. Ідея доволі проста: громада знаходить у сільській місцевості будинок, викуповує його та передає переселенцям у безоплатне користування. У власність родини нерухомість не переходить — вона залишається громаді та поповнює фонд тимчасового житла.
Сам експеримент розрахований на два роки. Переселенці можуть користуватися отриманим будинком до трьох років, а потім цей строк можна продовжити.
На придбання одного будинку з державного бюджету передбачили до 500 тисяч гривень. У цю суму входять також податки, збори та платежі, повʼязані з оформленням нерухомості. Якщо будинок коштує дорожче, різницю дозволяють покрити з місцевого бюджету або інших джерел на умовах співфінансування.
Втім, просто знайти недороге житло в селі недостатньо — для експерименту підходить не кожен об’єкт. Серед основних вимог:
Окремо громада має підтвердити, що зможе фінансувати утримання придбаного житла протягом наступних трьох років.
Перед купівлею будинок оглядає спеціально створена комісія. Вона оцінює його технічний стан та перевіряє відповідність мінімальним вимогам до якості житла. Результати обстеження фіксують в акті.
Є свій набір умов і для переселенців. На таке житло можуть претендувати люди з територій бойових дій або тимчасово окупованих територій, якщо вони не мають іншої домівки на підконтрольній Україні території або їхнє житло зруйноване чи пошкоджене до непридатного для проживання стану.
Також серед умов участі:
Перевагу під час розподілу житла надають, зокрема, багатодітним родинам, людям з інвалідністю та сімʼям із дітьми з інвалідністю, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, а також літнім переселенцям.
Тобто громаді фактично треба скласти пазл із двох частин: знайти придатний будинок за прийнятною ціною і конкретних переселенців, яким підходить не лише сам будинок, а й село, де він розташований.
І тут просту на перший погляд ідею гальмує практична реалізація. За перші місяці експерименту в урядовців та представників громад уже зʼявилися різні пояснення, чому будинки для переселенців шукають не так швидко, як очікували.
Гроші на будинки є, переселенці потребують житла, а в українських селах є порожні хати. На папері ці три компоненти легко складаються докупи. На практиці — далеко не завжди.
Це стало помітно вже за перші місяці експерименту. Під час відкритого діалогу про інтеграцію ВПО представники уряду та громад зовсім по-різному пояснювали, чому “Будиночок у селі” поки не набрав обертів.
Так, міністр соціальної політики, сім’ї та єдності Денис Улютін підкреслив, що на 2026 рік на програму вже передбачили 500 мільйонів гривень, до того ж міжнародні партнери готові допомагати доводити придбані будинки до придатного для життя стану. Але урядовцям, каже він, доводиться “боротися з кожною областю, з кожною громадою”, щоб ті знайшли хоча б один-два будинки.
“Громади не зацікавлені цим проєктом. Я буду відкритим і чесним, для громади будь-яка активність — це додаткова робота. Робити щось вони не хочуть. От реально”, — заявив Улютін.
Купувати будь-яку дешеву нерухомість держава водночас не готова, тому і встановила цілу низку вимог щодо будинків. Крім них, важлива й інфраструктура: за словами голови профільного комітету Верховної Ради Олени Шуляк, без школи, лікарні, дороги й транспорту будинок ризикує перетворитися на своєрідне гетто, а не стати місцем для нормального життя родини.
Та теза про небажання громад швидко зустріла заперечення від представника однієї з них — мера Новоукраїнки та голови Правління Всеукраїнської асоціації ОТГ Олександра Корінного.
“Я не знаю, звідки цей приклад взявся, що громади не хочуть. Громади дуже хочуть, але треба інклюзивний, окремий підхід. Не можна міряти всі громади одним мірилом і для всіх робити однаковий інструмент”, — запевнив він.
Коли ж міністр попросив конкретики — скільки будинків уже відібрали в Новоукраїнській громаді, — виявилося, що таких поки що два.
Утім, за словами Корінного, проблема виникла вже на наступному етапі: люди не поспішають погоджуватися на ці будинки, адже вони залишаються власністю громади.
“Людей ми дамо”, — заперечив Денис Улютін. За його словами, охочі переїхати є серед людей в евакуаційних центрах і місцях тимчасового проживання.
Корінний натомість говорить про інший досвід. У його громаді близько 40 людей уже три-чотири роки живуть у місці тимчасового проживання. Але коли йдеться про подальше облаштування життя, частина з них воліє самостійно купити дешевий будинок у селі.
“Вони кажуть, що втомилися і хочуть власне житло. Вони в селі купують будиночки власним коштом. І житло, яке залишається власністю громади, для них гірше, ніж власне житло”, — пояснив Корінний. Він наголосив, що це його спостереження за ситуацією саме у своїй громаді.
Це перегукується і з досвідом Федора Мамедова зі Словʼянська. Для нього одна з переваг власного будинку саме в тому, що гроші й сили він вкладає у своє майно.
Та навіть якщо родина готова жити в комунальному будинку, залишається ще одне завдання — знайти нерухомість, яка підійде і людям, і під умови програми.
У Коблівській громаді на Миколаївщині теж поки що знайшли лише два будинки, які підходять під умови урядового проєкту. Але секретар сільради Світлана Талоха каже: коли для одного з варіантів почали шукати майбутніх мешканців, ті не захотіли їхати саме в цей населений пункт. І це попри те, що там, за словами Талохи, є школа, дитсадок, асфальтовані вулиці та прокладають новий водогін. Люди більше прагнуть жити в адміністративному центрі, де краще транспортне сполучення.
Тому Талоха пропонує створити єдину базу потенційних учасників: якщо серед місцевих ВПО немає охочих на конкретний будинок, громада могла б побачити переселенців з інших регіонів, які готові переїхати саме туди.
Представниця Коблівської громади додала, що нерухомість у них дорога, а доступніші варіанти не завжди відповідають вимогам. При цьому партнери готові допомогти з облаштуванням таких будинків лише після їх придбання.
Зрештою представники громад та уряду домовилися повернутися до спірних питань наприкінці вересня — їх окремо розберуть на спільній зустрічі.
Поки уряд і громади сперечаються, що саме гальмує програму, на Донеччині програма переважно залишається на підготовчому етапі: громади створюють комісії, шукають житло за межами регіону та пропонують, як спростити цей пошук. Вільному Радіо вдалося знайти щонайменше чотири громади, де публічно повідомляли про участь або підготовку до участі в “Будиночку в селі”: Авдіївську, Покровську, Шахівську та Світлодарську.
В Авдіївській громаді наприкінці серпня створили робочу групу, яка оглядатиме будинки, запропоновані для купівлі. Фахівці перевірятимуть їхній технічний стан, відповідність вимогам програми, фіксуватимуть пошкодження та інші недоліки. До роботи за потреби можуть залучати будівельників, архітекторів та комунальників. Про результати пошуку та огляду конкретних будинків наразі публічно не повідомляли.
Схожий підготовчий етап пройшли Шахівська та Світлодарська громади. Там також створили комісії, які перевірятимуть нерухомість і визначатимуть, чи підходить вона для участі в експерименті. Про придбані за програмою будинки у цих громадах нам поки не вдалося знайти публічних повідомлень.
А от у Покровській громаді вже говорять не лише про участь, а й про те, що саме може ускладнити пошук житла. Одним із головних викликів там назвали пошук будинків, які відповідають умовам програми. Тому місцева влада запропонувала створити єдину платформу-реєстр, де власники сільських будинків з усієї країни могли б пропонувати свою нерухомість для продажу в межах експерименту.
У громаді також пропонують активніше залучати благодійників: вони могли б допомогти з косметичним ремонтом, будівельними матеріалами, обладнанням та облаштуванням житла для людей з інвалідністю. Серед інших пропозицій Покровської МВА — розглянути збільшення суми на придбання будинку та співфінансування, наприклад, коли 90% витрат покриває держава, а ще 10% — місцевий бюджет. Також там пропонують врахувати витрати переселенців на оформлення документів на нерухомість.
Нагадаємо, що зміни до одного із законів заблокували передачу державного майна під потреби переселенців. Під загрозою опинилися вже підготовлені проєкти — поки немає можливості запустити цей процес. Розблокувати механізм хочуть іншими законодавчими змінами.