Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання всіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаємо Михайла Михайлюка з Крихівців Івано-Франківської області. Чоловік любив риболовлю та відпочинок біля води, мріяв відкрити власну справу. У квітні 2024 року він долучився до війська. Воював на Луганському напрямку у складі 81 окремої десантно-штурмової бригади.
Історією життя і загибелі Михайла Михайлюка з журналістами Вільного Радіо поділилася його дружина Надія.
Вільне Радіо щодня розповідає про військових і цивільних, які стали жертвами російської агресії проти України. Ми прагнемо, аби їхні імена не залишилися лише статистикою. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його/її життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Михайло народився 20 листопада 1987 року. Навчався у Крихівецькому ліцеї, а після школи вступив до Тернопільського економічного інституту. Після навчання проходив строкову військову службу в Донецьку.
Згодом працював обвальником мʼяса, а потім став бригадиром на цьому ж підприємстві. Там на початку 2012 року він познайомився з Надією.
“Я побачила його. І я, ну, я не знаю, це, напевно, потрібно відчути, що це твоя людина. Це неможливо пояснити”, — пригадує жінка.
Спочатку Михайло пообіцяв дати Надії свій номер, але забув. Вона нагадала — так вони й почали спілкуватися. Згодом чоловік зробив їй пропозицію. Разом вони прожили 13 років.
У квітні 2015 року Михайла призвали на службу в АТО. До липня 2016-го він був інструктором і навчав побратимів.
Після служби подружжя їздило на заробітки до Польщі. Так минуло близько п’яти років.
“Чоловік дуже великий трудоголік. Він завжди старався, щоб усе було ідеально”, — каже Надія.
Подружжя мріяло про власну справу — невеликий м’ясний магазин. А у вільний час вони їздили на риболовлю й відпочивали на природі.
А ще Михайло полюбляв готувати. Особливо добре в нього виходив борщ, а м’ясо він маринував за власними рецептами.
“Я ніколи не їла смачнішого борщу, ніж у нього”, — каже Надія.
Михайло цінував час із рідними: любив проводити час удвох із дружиною або збиратися родинним колом.
“Іноді він просто хотів побути в тиші та відпочити від людей, роботи й буденної рутини”, — розповідає Надія.
Вона згадує Михайла як людину із сильним характером. З її слів, він був упертим, але водночас добрим, скромним і завжди готовим допомогти.
“Я завжди говорю, що я просто кожній жінці бажаю зустріти такого чоловіка. Тому що це був справжній чоловік”, — говорить вона.
Після початку повномасштабного вторгнення Михайло ще деякий час працював на цивільній роботі, але згодом вирішив стати до лав Сил оборони.
“Він завжди мені говорив: «Я все одно там буду. І кожен буде там, бо війна не закінчиться так швидко, а просто сидіти я не буду, бо я не можу»”, — розповідає Надія.
До війська Михайло долучився у квітні 2024 року. Спочатку був у навчальному центрі в Житомирі, а після навчання його розподілили до 81 окремої десантно-штурмової бригади. Підрозділ направили на Луганщину.
Про війну Михайло багато не розповідав. У Дружківці він уперше за 13 років спільного життя зізнався дружині, що йому страшно.
“Перший раз він сказав, що війна — це настільки страшно”, — згадує Надія.
Востаннє Надія говорила з чоловіком 8 червня 2024 року. Того дня він телефонував багатьом близьким.
“Я ще сміялася, кажу: «Зая, що з тобою? Чому ти до всіх дзвониш?» А він каже: «Бо я так хочу»”, — розповідає жінка.
Після цього зв’язок із Михайлом зник.
3 липня Надія зателефонувала у військове керівництво, щоб дізнатися про чоловіка. Їй повідомили, що 24 червня о 07:45 з Михайлом втратили зв’язок, і більше про нього нічого не відомо.
Так почалися майже два роки очікування.
Наприкінці серпня 2024 року з позиції вийшов побратим Михайла. Він повідомив Надії, що її чоловіка немає серед тих, хто повернувся.
Приблизно через пів року чоловік зміг розповісти їй про останні години Михайла. За його словами, вони разом залишалися на позиції, яку атакували російські військові. Перед цим близько десяти днів були без їжі та води й збирали ранкову росу.
Під час атаки Михайло був поранений. Побратим намагався йому допомогти, але врятувати його не вдалося.
“Міша дуже мужньо тримався”, — переказує Надія слова побратима.
Перед смертю Михайло говорив про дружину.
“Він до останнього згадував про мене і коли помирав, то сказав побратиму, що дуже шкода, що ми не встигли народити дітей”, — розповідає Надія.
Побратим ще деякий час залишався поруч із тілом Михайла та намагався його забрати. Під час однієї зі спроб зазнав контузії. Згодом він називав Михайла своїм “спасителем”, бо вважав, що саме завдяки йому зміг вибратися з позиції.
Тіло Михайла повернули під час репатріації 3 грудня 2025 року.
У березні 2026 року Надії зателефонував слідчий і повідомив про перший збіг ДНК. Родину попросили повторно здати зразки.
Впізнати Михайла за фотографіями було неможливо. Однак разом із тілом залишилися особисті речі — ланцюжок із хрестиком, вервичка та записка від побратима. На бірці він написав ім’я, по батькові та прізвище Михайла, його роту, батальйон і дату смерті та поклав записку до кишені військового.
Повторна ДНК-експертиза з батьком Михайла показала збіг на 99,9%.
У травні 2026 року родина отримала підтвердження та тіло Михайла. 12 травня його поховали на Алеї Героїв у Крихівцях.
Надія каже, що тепер хоче говорити про чоловіка та зберігати пам’ять про нього.
“Я хочу бути його голосом”, — говорить вона.
Рідні Михайла прагнуть, аби йому посмертно надали звання Героя України. Для цього вони ініціювали петицію до президента України. Підтримати родину загиблого захисника можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна і світла пам’ять Михайлу!