Зробити резюме статті: (ChatGPT)
Підтримайте Вільне Радіо
Щодня о 9-й ранку ми вшановуємо хвилиною мовчання тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Згадаймо Максима Цибульського. З початку відкритого вторгнення чоловік допомагав людям, які минали його домівку в пошуках безпечнішого місця. А з травня 2023 року захищав її на фронті зі зброєю в руках.
Про Максима Цибульського Вільному Радіо розповіла його дружина Олександра.
Вільне Радіо публікує історії загиблих під час російсько-української війни, аби вшанувати їхню пам’ять. Якщо хтось із ваших близьких загинув через війну, і ви хотіли б поділитися історією його (її) життя, заповніть анкету для рідних та знайомих загиблих або напишіть нам у Telegram, Instagram чи Facebook. Наші журналісти зв’яжуться з вами, щоб розповісти про ваших близьких або знайомих. Це безкоштовно.
Максим Цибульський народився 10 жовтня 1991 року в селі Лісовичі на Київщині. Ще немовлям він був дуже хворобливим, тож родина вирішила перебратися в інше місце в надії, що зміна клімату піде малюкові на користь. Так дитиною Максим опинився в селі Рубіжне на Харківщині. Скоро він почав добре їсти й надалі зростав здоровою активною дитиною.
“Найбільшою його любовʼю була риболовля, бо вони жили неподалік від Сіверського Дінця. Його мама завжди казала: «Не вспіла прокинутися, як їх (у Максима є брат і сестра) уже з вудочками немає». Він дуже любив та умів це робити. І зимою, і літом, і вніч, і вдень, і в дощ, і в сніг він на річці, і більше йому нічого не потрібно”, — каже дружина Олександра.
Максим вчився у сільській школі, де не було старших класів, тож після 9-го він вступив до Харківського вищого професійного училища будівництва. Спершу хотів обрати іншу спеціальність, але групу не набрали, тож за порадою батька хлопець став опановувати фах електрогазозварювальника. До душі йому професія не лежала, і після випуску він вирішив піти в армію. Її Максим проходив на Миколаївщині у військах протиповітряної оборони.
“Його тато служив, а старший брат — ні. І тато завжди казав: «От ви не служили — ви не розумієте». Максим розповідав: «Так мене це заколупало, що я й собі пішов. Приходжу вже з папером, кажу, що мене вранці забирають. Мама в паніці, папік у паніці, а я поїхав»”, — переповідає жінка.
Повернувшись із армії, Максим Цибульський залишився в Харкові. Спершу працював у клінінговій фірмі на залізничному вокзалі. Потім ледве не перебрався до Грузії разом зі своєю тодішньою дівчиною — вже так його манила місцева природа, де є і море, і гори. Коли ж пара розійшлася, хлопець їздив будувати дачі в російській Білгород. А з початком війни на сході наймався на різні роботи в людей: ремонтував електрику, сантехніку, будував. У цей період він і зустрів майбутню дружину Олександру.
“Колись ми всі сиділи у «ВКонтакте», і там розробили додаток, де можна було шукати собі половинку. Так я натрапила на Максима. Він мені дуже сподобався, але я була закомплексованою і написати йому не наважувалася. Кілька місяців пускала слину на його фотографію, поки моя подруга не налила мені «сміливого еліксиру». Тоді, сама не памʼятаю як, написала йому: «Ти мені подобаєшся, давай познайомимося», але там не було жодного пробілу, натомість — купа додаткових букв. Коли я це побачила, подумала, що він нізащо мені не відповість, але десь на другий день усе ж призначив зустріч”, — сміється розповідаючи жінка.
Олександра згадує, як на перше побачення Максим прийшов з букетом рожевих троянд із білим обідком, і пара довго гуляла містом. Через три місяці, у січні 2015 року, вони стали зустрічатися. А за кілька років почали жити разом у Білій Церкві, де дівчина влаштувалася на відпрацювання після університету. Одружилися закохані вже 2020 року. Знаючи, що Олександра б не хотіла змінювати власне прізвище, і прочитавши, що рід начебто продовжує жінка, Максим змінив своє прізвище Денисюк на Цибульського. Для Олександри це було сюрпризом.
Скоро після одруження пара стала чекати на дитину. Оскільки вагітність Олександри проходила складно, молодята перебралися до будинку її батьків у село Рогізна Білоцерківського району. Максим продовжував виконувати різну роботу по найближчих селах, і так заробив собі повагу у громади. Якось він навіть погодився допомогти місцевому священнику замінити купол на церкві — єдиний з усього села. Водночас підтримував дружину й доглядав новонародженого сина Яна.
“Максим старший за мене, і він уже давно хотів дитину. Я теж хотіла, але боялася. Проте Максим був дуже турботливим: під час вагітності возився зі мною як із писаною торбою. У мене були важкі пологи, довга реабілітація, тож перший рік саме Максим постійно дивився за дитиною — син для нього був як промінчик світла. Він міняв підгузки Янчику, при цьому робив масажі мені, допомагав розходитися. Для такого чоловіка і десять дітей було не шкода народити”, — ділиться Олександра.
Синові Максима й Олександри було трохи більше року, коли Росія відкрито напала на Україну. Тоді чоловік одразу долучився до місцевої тероборони. Стоячи на блокпості, він бачив, що через Рогізну на захід їде дуже багато людей із малими дітьми. Разом із дружиною він пропонував їм поїсти, викупатися й переночувати у їхньому будинку, перш ніж продовжувати дорогу. А коли за кілька місяців потік людей трохи вщух і тероборона фактично перестала діяти, Максим отримав повістку.
Оскільки в чоловіка була мала дитина, йому дали відстрочку на рік. Після завершення цього терміну, у травні 2023 року Максима розподілили до 1129 зенітного ракетного Білоцерківського полку. Разом із ним військовий боронив Донеччину в Кураховому й Покровську. Кожного дня Максим виходив на звʼязок із рідними, частина забезпечувала його всім необхідним і стежила, щоб він використав усі дні відпустки. Але бойові дії наклали відбиток на характері чоловіка: він став тихим і закритим.
“Перші пів року він ніяк не змінювався — був трохи втомлений і все. Але потім сталася така ситуація, що їм треба було зачищати позицію. Як він розповів, тоді відбулося його вперше вбивство, і для нього це було дуже важко. Після цього він став іншою людиною: приїжджав змученим, нічого не хотів, не міг сидіти в компанії. Раніше до нас часто приїжджали гості, але тепер я просила цього не робити. У перший день він спав, на другий починав ходити по хаті, а потім просив відвести його на річку. І він сидів там у своїх думках. Тільки Ян із нього не злазив”, — каже жінка.
У листопаді 2024 року Максима Цибульського перевели до 110 окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. За словами Олександри, захисника просто забрали з позиції без жодних пояснень і повезли до Білої Церкви. Там чоловік востаннє побачив дружину й сина, бо вони самі приїхали до нього, попросив кохану берегти дитину й уже 5 грудня разом із іншими військовими, яких так само привезли до міста, вирушив на Сумщину, а звідти — у Курську область.
Тепер уже жінка могла цілий тиждень нічого не знати про Максима, поки той був на завданні. 17 грудня, після завершення одного з таких чоловік подзвонив їй по відеозвʼязку. Сказав, що матиме ще два дні відпочинку, але вже ввечері його знову відправили на завдання в районі села Погребки. А на Різдво Олександра отримала звістку, що військовий зник безвісти.
“Мій тато одразу сказав, що він живим не буде. Коли Максим останній раз приїжджав, він, дивлячись мені в очі, сказав: «Я ніколи не здамся. Я покладу біля себе всіх ***, яких зможу, сам себе підірву, але в полоні ти мене не побачиш». І з однієї сторони я чула в голові ці слова, але з іншого мені дуже хотілося, щоб його… не знаю — оглушили, забрали в полон, щоб він був живий”, — ділиться дружина.
Півтора року про Максима не було жодних звісток, аж ось у травні 2026-го Олександрі сказали, що тіло чоловіка ідентифікували — його привезли на Полтавщину в ході репатріаційних заходів. Судмедексперти знайшли у формі військового заламіновану фотографію його чотиримісячного сина. На звороті світлини були написані прізвище, імʼя, по-батькові Максима, його група крові та номер телефону Олександри. Пізніше його особу підтвердив тест ДНК.
Після опізнання 2 червня 2026 року Максима поховали в Рогізній. Офіційно датою загибелі чоловіка визначили 19 грудня 2024 року.
Щоб ушанувати військового, рідні просять надати йому звання Героя України посмертно. Підтримати їх можна, підписавши петицію за посиланням.
Вічна памʼять.